Глава 25

КАТЯ

Буквально за хвилину після того, як пішов Троян, в мій кабінет увірвалася Оля. Вона впала у крісло навпроти, і одразу влаштовує мені допит.

— Ну, що... Як все пройшло? Як поговорили? Про, що домовилися? Кать, ну не мовчи...

Видихаю і в загальному переповідаю нашу розмову. А моя помічниця лише кліпає довгими віями, і міняє місцями питання: а ти, що? А він, що? Довелося таки розповісти, бо ж вона не відстане. Я її знаю.

Вислухавши мене, Оля спирається на спинку крісла й виносить свій вердикт.

— Ну все правильно. Якщо не заслужив поваги, то онлайн або робота через посередників, то золота середина. Бо від такої пропозиції відмовлятися дурість. Зрештою питання можна вирішувати в міру їх виникнення. А ще можна й потерпіти заради такого проєкту.

Я лише зітхаю. Напевно Оля має рацію, але є один момент. Вона не знає мою таємницю, яку я приховую від олігарха Трояна. І я не хочу аби він дізнався про неї.

— От хай тепер Троян і думає, — міркує Оля в голос. — Хоча я думаю він погодиться. Бо такий як він сто відсотків не відмовиться. А зважаючи, що співпраця з тобою...

— Олю. — гримаю я на свою помічницю.

— Все мовчу. Мовчу. Ну я трішки пожартувала.

Видихаю і беремося за роботу, бо ж хочу все закінчити і по обіді поїду додому.

Попрацювали ми приблизно з годину, як нас знову потурбували. Цього разу Полонський. Моя Оля одразу засіяла. А Яромир завбачливий, приїхав по свою кохану бусінку, одразу з двома букетами. Ну і як же я після цього не могла не відпустити свою помічницю.

Доведеться затриматися, хоча Оля обіцяла повернутися, бо вона теж має ще справи.

До обіду ще півтори години, вирішую попрацювати на одинці, але через кілька хвилин дзвонить телефон. Мене турбує мер. Тому без вагань знімаю слухавку.

— Доброго дня! Катерино Вікторівно, ти в офісі?

— Так. — здивовано відповідаю, бо дзвінок мера мене справді здивував.

— Не надто зайнята?

— Не дуже, Володимире Ростиславовичу. І для нашого любимого мера час точно знайду.

— Тоді чекай. Я зараз буду.

Я заінтригована і дещо вражена. Бо якщо Смольський їде до мене власною персоною, то це має бути щось важливе.

Встигла покласти слухавку, як у двері стукають. Входить моя секретарка.

— Перепрошую, Катерино Вікторівно, там привезли замовлення Ольги Іванівни... — розгублено кидає вона.

— Дякую, Маргарито Богданівно! Я вже йду.

Відпускаю секретарку і підіймаюся. От Оля. Все вона замовила і тихенько втекла. Але, що я можу сказати, я хочу бачити цю харизматичну запальну красуню щасливою. Тож хай їде. Я сама якось впораюся.

Розібралася з доставкою та попросила дівчат організувати фуршет з привезеного. Бо це ж десерти, холодні закуски, навіть гарячі страви є.

Тільки повернулася в свій кабінет, як приїхав мер.

Присідаємо у двох за робочий стіл. Пропоную чоловікові чай, каву, а коли він відмовляється, запрошую його на наш скромний фуршет і, здивовано, мер прийняв моє запрошення, але лише після нашої розмови.

Я ж налаштовуюся слухати головного живчика нашого міста. Бо мені цікаво з чим він до мене завітав. Явно ж не поговорити про погоду.

— Катю. — починає чоловік і одразу зітхає. — Одним словом. Я приїхав, щоб поговорити стосовно своєї пропозиції, що зробив вам з Трояном в суботу. Я після того як ти пішла розмовляв з Андрієм. Він сказав, що ти обіцяла подумати. Але... — мер замовкає і за мить продовжує. — Андрій сказав, що ти швидше за все відмовишся, бо ти колись дуже давно образилася на нього. Причини він не розповідав, хоча насправді, він згоден працювати з тобою. І я приїхав сьогодні до тебе, аби просити таки погодитися на цю пропозицію...

Опускаю очі. Мені ніяково, бо не така я вже прощена. Зрештою до середи в мене ще є час.

— Катю, я дуже тебе прошу, погоджуйся.

Зітхаю і вирішую сказати правду.

— Володимире Ростиславовичу, Андрій Станіславович, дещо прикрасив дійсність. Особисті образи, це особисте. А бізнес є бізнес. Я все чудово розумію. Тому я вже сьогодні обговорили умови нашої співпраці з Трояном. Він приходив до мене сьогодні, саме перед вами. І я сподіваюся, він погодиться на мої умови. Бо ж особисте не можна змішати з роботою. Бо у даній ситуації і вовк має бути ситий, і коза ціла.

Мер посміхається та вдоволено кидає.

— Я знав, що ти розумниця, моя красуне.

На компліменти мера посміхаюся.

Ще з добрих пів години обговорюємо всі нюанси цього ювелірного показу. І я все більше переконуюся, що відмовлятися не варто.

Після розмови йдемо з мером на фуршет. І я щаслива, бо до мене в гості завітали дідусь з сином. Кирило щасливий, і дідусь теж. Вони з мером розмовляли понад дві години. А я, забравши сина, подалася працювати до свого кабінету. А малий не відстає.

— Мамочко, а ти ще довго?

Присідаю біля нього, обіймаю його і, заглянувши в його сині очі, обіцяю.

— Не довго. Як тільки дідусь наговориться з мером, ми одразу поїдемо.

— А можна ми поїдемо у розважальний центр. Я хочу з дітками пограти. Ну, будь ласка.

— Можна, мій хороший. — обіцяю й, поцілувавши його в щічку, обіймаю. — Але поки чемно зачекай, а я тим часом попрацюю.

— Гаразд. — видихає син і просить мене. — Тоді дай мені аркуш та олівець. Я намалюю тобі ескіз чоловічої підвіски.

Посміхаюся і подаю сину те, що він просить. Тепер працюємо у двох.

На щастя дідусь не забарився, а з ним прийшов і мер. Він попрощався і поїхав. І ми теж почали збиратися, тільки я набрала Олю і попередила, що вже їду, а вона обіцяла через пів години повернутися.