Глава 24

КАТЯ

Троян впевненою ходою наближається. Його погляд спрямований на мене. Холодний та надто суворий. Це однозначно уже не той юнак, якого я знала шість років тому. Це цілеспрямований та впевнений у собі чоловік. Відчуваю, як серце гуде у грудях від хвилювання, але я не можу піддатися слабкості та дозволити собі розклеїтися. Бо цей чоловік здатен зрадити, покинути і забути про свої обіцянки. Йому більше вірити не можна.

Андрій зупиняється навпроти мене і без емоцій ставить мене до відома.

— Катерино, я прийшов поговорити.

Та. Ти. Шо. — глузую подумки. — А я то думаю, чого прийшов?!

Спираюся на спинку свого офісного крісла і, примружившись, невдоволено дивлюся на чоловіка.

— Невже я повинна бути від цього щасливою? — з ненавистю ціджу крізь зуби. — Зрештою, на візит до мене потрібно записуватися. А не вриватися...

— Катерино, припини ламати комедію. Ти знаєш, чому я тут. — незворушно заявляє він.

— Не знаю, Андрію Станіславовичу. Хоча, напевно, аби по вас прийшла ваша дружина і ще й тут мені влаштувала показове шоу.

Говорю з сарказмом та відчуваю, як буквально вся тремчу. Я справді хочу, аби Троян пішов. Мені тісно з ним у моєму кабінеті. Я не хочу з ним перетинатися. Він пішов шість років тому, то навіщо прийшов зараз? Нам не потрібно бачитися, взагалі.

Чоловік шумно зітхає та пронизливим поглядом пропалює мене.

— Знаєш, Катерино, після твоїх щойно сказаних слів я мав би піти. — в його голосі звучить сталь. — Але з поваги до мера, я залишуся. Бо потрібно врахувати, що він обрав нас з двох з-поміж тисячі, і це дуже багато означає. Адже саме нам з тобою він зробив унікальну пропозицію.

Набираю повні легені повітря. В словах мого колишнього є здорова логіка. Я вдячна меру за таку повагу, але...

Заглядаю в чорні, мов смола, очі Трояна і без емоцій кидаю:

— Я теж поважаю вибір та довіру Володимира Ростиславовича, але він зробив помилку, обравши нас. Краще б підібрав тобі іншу компанію.

— Катерино, ти ж розумієш, що він обрав найкращих?! — невдоволено нагадує чоловік.

— Розумію. На жаль.

— От і чудово, що розумієш, але тепер ще потрібно погодитися на співпрацю на цей проєкт. — знову без емоцій кидає Троян.

Я з хвилину мовчу, а тоді без докорів сумління кидаю:

— Я б без вагань погодилася, якби на твоєму місці був хтось інший.

— Тобто хто завгодно, лиш би не я? Чому?

Опускаю погляд і підіймаюся, бо нерви вижирають мене зсередини. Не дають дихати та адекватно мислити. Підходжу до вікна і через плече кидаю:

— Я не зобов’язана вам нічого пояснювати, Андрію Станіславовичу.

У кабінеті стоїть дзвінка тиша, і я чітко чую, як барабанить моє серце.

— Не зобов’язана, Катерино, але ти не можеш відмовитися від пропозиції мера. — знову різко нагадує він. — Сподіваюся, ти розумієш, що тоді це означатиме для тебе. Володимир Ростиславович буквально боготворить тебе. Мов рідну приймає. І своєю відмовою ти розчаруєш його.

Мої руки стискаються в кулаки, бо в кожному слові мого колишнього правда. І тут я не маю чим заперечити.

Довго мовчу та шалено нервую, бо чоловік за моєю спиною занадто хвилює мене. Напевно, Оля мала рацію, коли говорила про співпрацю через посередників. Схоже, таким варіантом варто скористатися, але є ще один момент, який не дає мені спокою.

Обертаюся до чоловіка обличчям і на емоціях висловлююся:

— Припустимо, я погодилася на співпрацю з вами, але як бути з вашоюю дружиною? Я не дозволю їй вриватися в моє життя та зневажати мене, не дозволю цього робити, як особисто, так і публічно. Тому перш ніж пропонувати мені співпрацю, Андрію Станіславовичу, розберіться у своєму житті.

— Я вже розібрався. — одразу напружено відповідає Троян. — Я подав на розлучення, от і Діана біситься. Але вже сьогодні я зателефонував її батькові. Сподіваюся, він дасть собі з нею раду. І на майбутнє, я не можу нічого гарантувати, але постараюся, аби такого конфузу більше не було. Повір, я від цього теж не кайфую. Мені прикро.

Я мовчу. Але від виправдань цього чоловіка мені ніяк. Це його життя і, відповідно, його проблеми, і мене вони аж ніяк не хвилюють.

— Гаразд. — холодно кидаю. — Якщо з цим ми вирішили, то в нас іще залишається одне відкрите питання.

— Яке? — примружується Троян.

— Наша співпраця, — холодно випалюю і, побачивши здивування на обличчі чоловіка, пояснюю. — Ми домовимося, над чим будемо працювати, і на цьому наші з вами очні зустрічі закінчаться. Далі працюватимемо або через посередників, або онлайн...

— Я на це не згоден, — перебиває мене високий, привабливий брюнет. — Що це за співпраця така? Я просто переконаний, що в ході роботи у нас виникне чимало спірних питань, які потрібно буде вирішувати вживу, а не через десяті руки. — він хмуриться і додає: — Катерино, ти ж чудово розумієш, що це не робота, і я не можу погодитися на такі умови.

Обіймаю себе руками та знизую плечима і на слова колишнього байдуже кидаю:

— Я теж не готова на інші умови співпраці. Тож, Андрію Станіславовичу, до середи у вас ще є час подумати.

Троян довго мовчить. Його погляд надто відвертий. Вивчає мене та пропалює. Він хмуриться і все ж питає:

— Катерино, чому такі умови?

Пильно дивлюся на чоловіка, який шість років тому був моїм світом. Якого кохала до безтями і який все зруйнував своєю холодною байдужістю. Не можу йому пробачити, тому на його слова випалюю:

— Аби бути якнайдалі від вас, Андрію Станіславовичу.

— Зрозуміло. — невдоволено видихає він. З хвилину мовчить, а тоді з насмішкою кидає: — Я подумаю, Катерино, а ти будь добра запиши мене на візит до себе на середу по обіді. Я заїду за тобою...

— В цьому немає потреби, — перебиваю його. — Зустрінемося у мера. Де кожен повідомить про своє рішення. — нервово зволожую вуста і прошу: — А зараз, Андрію Станіславовичу, залиште мене, будь ласка. Мені потрібно працювати.