Глава 23

КАТЯ

Перший робочий день тижня щось не йде. Погода на дворі похмура. Наче березень вже мав тішити теплом, але вже як є. Стою з кавою біля вікна, дивлячись на непривітне холодне місто та польоти галасливих ворон. І мені хочеться втекти з офісу. Не хочу сьогодні працювати, хоч добре розумію, що за красиві очі ніхто кошти не дасть. Ще й Олі немає. Вона вчора ввечері попереджала, що запізниться. Роблю черговий ковток кави і для себе вирішую, що як тільки моя помічниця приїде, я поїду додому. Просто відпочити. Я з проєктом мера трохи вимоталася.

А щодо мера. Я сердита на нього. Навіщо він зробив мені цю пропозицію, я ж тепер спати не можу. І взагалі ні про, що думати не можу, як окрім його пропозиції та співпраці з Трояном. Десь глибоко в душі, я б з радістю погодилася на цю співпрацю. Але я не хочу. Просто не хочу мати з цим чоловіком нічого спільного. Це принципово. Не хочу ворушити минуле, душевні рани і так ще не зажили. Не хочу аби він довідався про Кирила, а ще страшенно не бажаю знаходитися поруч з ним. Троян знає, що я одружена і мене це цілком влаштовує.

Здригаюся, коли в мій кабінет без стуку вривається моя Оля і з порогу волає.

— Шеф, я вже є.

Прикладаю руку до грудей і оглядаюся на цю навіжену фурію.

— Щоб тебе качка копнула, моя красуне! — фиркаю, оглядаючись. — З такими твоїми прильотами, твій шеф скоро стане заїкою та шарахатиметься всього та всіх. — оцінюю її поглядом і глузую. — Якби твоїм шефом був чоловік, то він би зрадів, що до нього залетіла така пушка, ракета, петарда.

Моя помічниця великими красивими очима з довгими віями дивиться на мене. Кілька разів кліпає, а тоді, поправивши кучері, невдоволено кидає.

— Ну й жартики. Хлопа тобі нормального треба, моєму шефу, щоб була в ресурсі, тоді й лякатися нічого не будеш. А то гаруєш як коняка, а що толку, он загнана та замордована. На холеру такі подвиги? Кому воно тре? Жінка має бути любимою, коханою, і всі оті ляляля. А ти, що?

Дивлюся на Олю і сміюся, бо в руках в неї окрім сумочки ще й чималий пакунок. Здогадуюся, там сто відсотків щось солоденьке.

— Ну, що ти смієшся, Кать? — бурчить вона і суне до столу, суворо наказуючи. — згортай оту всю свою роботу. Продовження триває. Я замовила нам смаколиків на обід. Влаштуємо дівчатам свято. — вона підіймає на мене погляд великих очей. — Ну ти ж не проти?

Я лише незгідно киваю головою. Стримую сльози та просто йду до своєї помічниці. Обіймаю її, вона мені як сестра.

Вона ж ставить пакунок на стіл і теж міцно обіймає мене.

— Ей, ну що ти, моя маленька... — зірвано шепоче вона та гладить мене по спині. — Втомилася?! Я знаю, що втомилася. Тобі перепочинок хоч на тиждень потрібен. Все, сьогодні ніякої більше роботи. — суворо наказує вона.

— Та я ще й не працювала. Щось натхнення немає, — зізнаюся, відпускаючи дівчину з обіймів.

— От і чудово. — хазяйновито кидає вона. — Від роботи коні дохнуть. А ми ж богині...

З посмішкою дивлюся на свого енерджайзера і не можу не радіти, що вона поруч.

— Олю, дякую тобі! Мені пощастило, що в мене є такий позитивчик як ти. Бо інакше, не знаю, якби впоралася.

Дівчина видихає і просить.

— Присідай, поговоримо. Тепер розкажи мені, що тобі мер пропонував...

О, ні. Цього краще моїй помічниці не знати. Бо тоді вона з мене не злізе.

— Кать, навіть не думай, щось від мене приховувати. Їй богу, піду до мера дізнаватися особисто. — наче прочитавши мої думки, погрожує кучерява красуня.

Посміхаюся і, сідаючи у своє крісло, незгідно киваю головою. Оля ж розпаковує свої пакунки, в яких два великих стакани какао та в прозорому контейнері еклери. Я не помилилася, що там солоденьке.

— Катю, навіть не думай протестувати. А то влаштую допит з пристрастю, — знову погрожує вона на моє мовчання.

Голосно видихаю і з хвилину мовчу. А тоді все ж погоджуюся.

— Гаразд, але спершу ти розкажи, як у вас все з Полонським?

— От ти хитруля! — фиркає Оля і таки здається. — Ну гаразд, слухай.

Ми смакуємо какао, моя помічниця на емоціях розповідає про свого нового бойфренда, а я радію за неї. Розумію, що з такими темпами, скоро працюватиму над обручками для цієї шаленої парочки.

Коли Оля закінчила свою розповідь, то прикипає вимогливим поглядом до мене і нагадує.

— Катю, я слухаю.

Видихаю, не знаю, як маю все подати, бо ж одною розповіддю про пропозицію мера тут не обійдеться.

— Олю, я розповім, але є речі, які я волію...

— Тобто таємниці від мене? — перебиває мене вона. — Я ж тобі все розповідаю. Невже ти мені не довіряєш?

В голосі моєї помічниці звучить образа, тому вирішую сказати все як є, але дещо таки я не розкажу нікому та ніколи. Зітхаю і звертаюся до своєї співрозмовниці.

— Олю, без образ, але інколи бувають такі ситуації, що не хочеться розповідати нікому. — стискаю жовна, бо говорити нелегко.

— Катю, ти ж знаєш, що я нікому... — запевняє помічниця.

— Знаю. — хрипко кидаю та розповідаю про пропозицію мера.

Вислухавши мене, моя кучерявка довго мовчить, щось мізкує, а тоді питає.

— Але чому ти відмовляєшся, Кать? Ти ж розумієш, що це реальний шанс вийти на світовий ринок. Ми ж про таке тільки мріяти могли.

— Могли, — лише зітхаю я.

— Кать, але чому ні? Поясни! — вимагає моя помічниця.

Я довго мовчу, адже саме цього я боялася. Та все ж зібравшись випалюю.

— Я дам тобі одну коротку відповідь, але допит можеш мені не влаштовувати. Я не скажу більше ні слова.

— Ок, давай.

Одразу погоджується Оля, але я їй не вірю. Вже занадто добре знаю її. Та в цьому питанні, я непохитна.

— Колись давно, ще в юності, в мене з Трояном були стосунки. З яких він пішов по-англійськи. Це і є причина. Не хочу більше мати з ним нічого спільного.

На розуміння Олі не чекаю, але з виразу її обличчя розумію, що вона шокована. Дівчина довго переварює ситуацію, а тоді видає.