Глава 20

КАТЯ

Йду за мером, мені чомусь трохи боязко від його бажання порозмовляти зі мною та з Трояном. Невже він десь рознюхав, що у нас були стосунки? Тільки ще цього не вистачало. Звісно, це не таємниця, що ми зустрічалися, але Володимир Ростиславович не був ще тоді мером та й мав свої клопоти. Тому не до наших інтриг йому було. Опиняємося в кімнаті для відпочинку і мер, запропонувавши нам присісти, пильно дивиться на нас. Присідаю у крісло якнайдалі від Трояна, а мер починає.

— Катерино Вікторівно, Андрію Станіславовичу, на днях до мене звернувся французький посол з досить цікавою пропозицією. У них планується показ унікальних ювелірних прикрас. Жирар Ксав’є пропонував зробити бізнес-проєкт з кількох компаній і представити його як один бренд від нашої країни. Я останнім часом об’їздив чимало таких показів зі своєю крихітною. Відповідно побачив немало, але хочу сказати, що ювелірні вироби від ваших компаній — це дещо геніальне та справді ексклюзивне. — мер розповідає з неабияким захопленням та ентузіазмом. У нього аж очі горять, але мене його пропозиція лякає. А він захоплено продовжує. — Саме тому я хочу, аби ви подумали над моєю пропозицією та дали мені відповідь до середи. Бо заявку на цей конкурс потрібно подати до кінця місяця. — він зиркає то на мене, то на Трояна, а тоді питає. — То, що скажете, молоді люди? Бо якщо ваша відповідь буде позитивною, то мені потрібно про це повідомити Жирара.

Я мовчу. Справді не знаю, що сказати. Бо мене така ініціатива мера лякає. Я ніяк не хочу мати нічого спільного з Трояном.

— Я не проти, Володимире Ростиславовичу.

Одразу погоджується Троян, чим шокує мене. Налякано зиркаю на нього, а він надто пильно дивиться на мене й цікавиться.

— Катерино Вікторівно, сподіваюся, ви теж не проти?

— Я...

Єдине, що можу сказати. Бо я заскочена питанням свого колишнього кавалера, і, якщо чесно, не чекала на нього такого, тому не маю, що відповісти. Ні, вірніше маю, але як це сказати. Мер же не зрозуміє.

— Катерино Вікторівно, раджу добре подумати, адже це реально хороший шанс прославити свою компанію та зробити її всесвітньо відомою.

— Я... — знову гублюся, не можу видавити зі себе ні слова. Але погоджуватися не те, що не хочу, а й не маю наміру. Тому лиш спантеличено кидаю. — Я подумаю...

Не встигаю завершити, бо у двері стукають і входить крихітка мера.

— А ось де ти, любий. — схвильовано шепоче вона. — А я скрізь тебе шукала. Вже почала хвилюватися. Тебе ж чекають гості...

— Перепрошую, моя крихітко, я просто мав до молодих людей ділову пропозицію. — винувато кидає мер та йде до своєї дружини. Обіймає її. — Пробач, моя кохана. — чоловік обертається до нас. — Вибачте, молоді люди, нам пора, а вам раджу іще обговорити спільну співпрацю та добре подумати, бо такого шансу може більше не бути.

Мер з дружиною виходять і я теж підіймаюся, не хочу залишатися з Трояном. Ще мені проблем не вистачало з його дружиною. Ні. Ні. Мені такого щастя не потрібно.

— Катерино, зачекай, — раптом просить Троян. — Я хотів би таки обговорити пропозицію мера. Це реально шанс.

Рівняюся з Трояном і холодно відмахуюся.

— Андрію Станіславовичу, я подумаю. Тому зараз немає бажання щось обговорювати, це поки зайве.

Таки роблю крок, аби піти, але чоловік ловить мою руку, що змушує мене здригнутися та завмерти. Підіймаю очі на чоловіка і, забравши свою руку, роздратовано шиплю.

— Не смій торкатися мене після того, що ти зробив...

Нерви здали, я не повинна була цього говорити, але образа клекоче у грудях.

— Я зробив? — буквально шипить Троян.

— Ти зробив, — повторюю, бо щось заперечувати пізно.

Він хмикає невдоволено, витріщаючись на мене.

— Катерино, тебе, здається, заносить. Це ж ти вийшла заміж першою.

Зітхаю. Але тепер мовчу. Класна відмазка. Та щось казати уже не зважуся. Схоже, у Трояна амнезія. Але нехай. Розвернувшись, просто йду до зали. Ще декілька хвилин планую залишатися, а тоді попрощаюся з мером та піду. Сподіваюся, він мене зрозуміє.

Я повернулася у зал та одразу взяла прохолодне мохіто, аби хоч трохи охолонути та заспокоїтися. Адже у місці доторку мого колишнього і досі пече. А я вся тремчу.

Роблю ковток прохолодного напою і оглядаюся на незрозумілий галас позаду мене. Обертаюся і ошелешена. При вході в залу стоїть розтріпана білявка, одягнена у надто відверту вечірню червону сукню та плащ, що спадає на одне плече, і невдоволено волає.

— Де Троян? Де Троян? Я знаю, що він тут зі своєю цією колишньою... Я все знаю.

Ставлю недопитий напій та йду на вихід. Запасним виходом зі зали. Мені зайвий галас не потрібен. Хоча я дещо шокована появою тут цієї жінки та самим вибором Трояна. Але про смаки не прийнято говорити голосно. Тому Бог йому суддя. Хай тішиться отим білявим захмелілим щастям.