Глава 18

КАТЯ

Я прокинулася рано. Задоволена собою, бо вчора увечері мер забрав своє ексклюзивне замовлення, і я щаслива, бо моя робота дуже сподобалася чоловікові. Тільки спокою не дає його запрошення на благодійний вечір. І знову ж таки я не можу не піти на цей вечір. Не хочеться, але ж є причини, які змушують мене піти. Наш мер три роки тому втратив свою тринадцятирічну доньку. Не допомогло ні дороге лікування, ні дорогі закордонні клініки. Відтоді Володимир Ростиславович активно займається благодійністю. Каріна була пізньою дитиною у сім’ї мера, тому і він, і дружина дуже боляче переносять цю втрату досі.

Полежавши у ліжку, підіймаюся. Приймаю душ і, одягнувшись, збираюся вниз. Бо при благодійному вечорі хочу влаштувати собі сьогодні свято. Тому візажиста замовила додому на сімнадцяту.

Заправивши ліжко, покидаю свою спальню.

Спустившись у вітальню, я здивована, що мій синочок разом з дідусем уже не сплять. Вони утрьох, разом з Пухнастиком, чекають мене тут.

Побачивши мене, одразу підіймаються, беруть з-за дивана квіти та подарунки і йдуть мені назустріч. Я приємно вражена. Адже дідусь дарує мені великий букет з фрезій та троянд у ніжно-бузкових тонах, а ще новий ноутбук. А син дарує рожеві тюльпани та біленького ведмедика.

Обіймаю та цілую обох. Бо, що може бути краще за увагу найрідніших. Я щаслива. Бо бути потрібною та любимою — це дуже цінно.

Поставивши квіти у воду, кличу своїх чоловіків на сніданок. Бо ближче обіду плануємо посмажити шашлик та овочі гриль на вогні.

Після сніданку розміщуємося у вітальні разом з кавою. Кирило грає поруч, складаючи новий конструктор, який я привезла йому вчора, а ми з дідусем ведемо тиху бесіду. Повідомляю йому про черговий благодійний вечір у мера, а він лише зітхає.

— Смольського можна зрозуміти. Вони з донькою двічі подолали хворобу, а втретє не змогли. Йому не позаздриш. Тож тепер він намагається врятувати інших, як може.

Стискаю вилиці, бо це справді жахливо, і ще раз доводить, що, на жаль, гроші не все вирішують у цьому житті.

Аби не думати про жахливість моторошного сьогодення, переводжу тему та розповідаю про кольє для дружини мера, також показую дідусеві уже завершену роботу. Дідусь Марко хвалить мене та каже, що у мене з кожним разом виходить все краще та досконаліше. Він, лагідно посміхнувшись, заявляє.

— О, Катю, за справами геть забув тобі сказати. Будинок капітана Назарка, той, що навпроти нас, цього тижня купили.

— Хто купив? — байдуже цікавлюся, бо насправді мені не дуже важливо, хто купив маєток навпроти. Адже, що мені від нових сусідів — ні холодно, ні жарко. Вони ж не межуватимуть з нами.

— Назарко казав, якийсь молодий чоловік. Бо саме розлучається і залишив все дружині.

Тільки розлучених нам не вистачало. Обурююся в думках, побоююся, аби дідусь мене не сватав. Я розумію його бажання видати мене заміж. Але щось мені не хочеться ані заміж, ані стосунків. Та про це мовчу. Стинаю плечима і для годиться кажу.

— Та якщо купив, то житиме. У нас тут тихо, спокійно. Звісно, якщо дружина на розбірки не приїжджатиме... Або ж дівок табунами не водитиме.

— Ну тут ніхто гарантій не може дати, моя дівчинко, — зітхає дідусь. — Хоча нам то що. Хай водить, аби не галасував дуже, а все інше не наша справа.

Хмикаю і, притулившись до дідуся, кидаю.

— І то вірно.

Від розмови відриває телефон. Зиркаю на екран — це моя помічниця. Дідусь посміхається.

— Невже та невгомонна так рано прокинулася у вихідний. Щось у лісі здохло.

Я посміхаюся, адже за цей тиждень моя Оля змінилася до невпізнанності.

— На це є причини, дідусю. Потім розкажу.

— Та це мають бути вагомі причини... — іронізує дідусь. — Певно, земля зійшла з орбіти, якщо Оля так рано встала у суботу.

Сміючись, знімаю слухавку. Мої чоловіки по черзі вітають мою помічницю, і от нарешті телефон повертається до мене. Також вітаємо одна одну зі святом, і моя Оля схвильовано питає.

— Кать, ти сама йдеш на благодійний вечір?

— А з ким іще мені йти? — підіймаючись, відмахуюся. — Син ще малий, дідусь не горить бажанням отак двіжувати.

— Кать, візьми мене з собою... — раптом просить з надією помічниця. — Там мій Яромир буде. Ну, будь ласочка! — ледь не пищить, проситься Оля.

Посміхаюся. Ну хіба ж я можу їй відмовити. Зрештою і я поруч з Олею почуватимуся впевненіше, хоча знаю, що вона після появи Полонського пропаде.

— То що, візьмеш мене з собою? — перепитує моя помічниця. — Візьмеш?

— А куди ж я без тебе...

— Кать, він мені такий букет подарив. А посланнячко яке... Кать, я закохалася.

Зітхаю. Я рада за свою помічницю. Хоча останній тиждень я те й слухаю, що Полонський те, Полонський се. Ох, пропала моя Оля. Ой пропала. Але нехай. Може Яромир Полонський і є її доля.