Глава 15

КАТЯ

Ще здалеку відмикаю своє авто пультом і поспіхом наближаюся до нього. Здригаюся, коли раптом у машині поруч прочиняються дверцята і з салону виходить Троян. Я завмираю на місці. Якщо чесно, справді не очікувала його тут побачити. Знову хвилювання охоплює мене з такою силою, що мені моторошно.

— Що вам потрібно, Андрію Станіславовичу? — спантеличено та невдоволено цікавлюся. — Чому ви переслідуєте мене?

— Катерино, нам потрібно поговорити. — зачиняючи дверцята, повідомляє Троян та спирається на своє авто.

Набираю повні легені повітря й холодно відмахуюся.

— Андрію Станіславовичу, нам не потрібно говорити. Тим паче, немає про що. Тож перепрошую, не потрібно мене перестрівати та забирати мій час. Мене вдома чекають рідні.

Троян закладає руки на грудях й питає:

— Невже Дмитро не боїться відпускати тебе одну? Чому не підтримує?

Навіть цікаво, про кого це Троян, але не вдаюся в деталі. Добре, що є вигаданий персонаж, про якого він уже говорить вдруге, тож хоч є про кого поговорити. А там у ході розмови, дивись, і зізнаюся, хто ж цей Дмитро.

— Чому ж не підтримує. Підтримує. Ще як підтримує. — запевняю, хоча навіть поняття не маю, кого ми зараз обговорюємо.

— Тоді, чому ти постійно одна? Чому твій чоловік не поруч? Невже не боїться?

Хмикаю. Ну, а тепер зрозуміло, хто такий Дмитро. Пильно заглядаю в очі своєму першому коханню. Відчуваю легке тремтіння, але тримаюся незворушно і холодно випалюю у відповідь.

— Маю аналогічне питання. Хоча насправді мене це не обходить. Це виключно ваші проблеми, шановний. А щодо мого чоловіка, то він сьогодні проводить день із сином. А через вас, Андрію Станіславовичу, я затримуюся. Тож дайте мені спокій та перестрівайте мене більше. І годі ворушити минуле, вас, мабуть, теж чекають вдома.

Чоловік хмикає і з хвилину мовчить, а тоді все ж питає.

— Тільки не кажи, що ти щаслива з Литвином?

Зітхаю. От іще й прізвище знаю. А правду кажуть, якщо ти чогось про себе не знаєш, то люди розкажуть.

— Я щаслива, пане Трояне. Дуже щаслива, чого не можу сказати, дивлячись на вас. — фиркаю та йду до авто.

— Катерино, ну от скажи, чим він кращий? Чому ти мене на нього поміняла?

Сідаю в авто і огризаюся в душі. Добрий день! Приплили! То я ще й винна. Лише зітхаю та мовчу. Не хочу відповідати на ці безглузді запитання. Заводжу двигун і відчуваю, як вся тремчу. Знаю, що це не тільки нерви, це ще й присутність Трояна має на мене такий вплив. Навіщо він приходив? Навіщо ця розмова? Якщо знає про мене стільки, що й я сама не в курсі, то нащо цей допит?!

Рушаю з місця і лише від’їхавши від ресторану видихаю. В очах бринять сльози, але я забороняю собі слабкість, мої рідні не повинні бачити, що зі мною щось не так. Я сильна, я впораюся. Впоралася тоді, впораюся й зараз. В душі щиро вірю, що після сьогодні, цей чоловік більше не з’явиться в моєму житті.

Приїхавши додому, заспокоююся остаточно. Відриваюся з малим, який знову замордував Пухнастика. Моя маленька непосида сьогодні одягнув кота в рукавички.

Погравшись з малим, йдемо усі вечеряти. А по вечері я сама вкладаю сина та йду на розмову з дідусем. Це вже у нас традиція — звітувати щовечора. Коли ж поділилися враженнями та емоціями за день, дідусь іде до себе, а я подаюся в кабінет. Звісно, я змовчала про Трояна. Не хочу, аби дідусь зайвий раз хвилювався. Сідаю за робочий стіл, бо ж мушу допрацювати кольє для мера. Я ж пообіцяла.

Намагаюся працювати, бо ж залишилися дрібниці — все з голови перенести на папір, але відриваюся на спогади. Переношуся в думках на шість років назад.

Перед очима стоїть Андрій, такий упевнений у собі та надто зухвалий. Мене вабить до нього мов метелика на світло. Хоча за ці роки Андрій ще більше змужнів та став іще привабливішим. Його чорні очі такі ж красиві, як і колись. Голос теж незмінно привабливий. Він у нього до мурашок на тілі, але на жаль цей чоловік мені чужий. Він зрадив мене, покинув. Пішов до іншої і ці шість років навіть не згадував.

Шумно зітхаю, пригадуючи його запаморочливі зізнання у коханні та вірності й обіцянки. Тепер розумію, що це були лише слова, які нічого не означали, взагалі нічого.

Серце стискається від болю. Той, кому я вірила мов собі, порушив ці клятви та пішов мовчки, без жодних пояснень, без жодного слова. Так наче так і повинно було бути. Тож навіщо був той обман, якщо Троян не кохав мене? Навіщо він клявся кохати мене вічно?

Зітхаю і знову беруся до роботи, бо мені цього не збагнути ніколи. Схоже, це були справді лише слова, які не мали ніякого значення для Трояна. І мені потрібно викинути цього чоловіка з голови та заборонити собі думати про нього. Тим більше, що він знає, що в мене є чоловік. Тож буду вірити, що він більше не намагатиметься порозмовляти зі мною.