Глава 14

КАТЯ

Полонський зупиняється поруч і буквально пожирає очима мою помічницю.

— Вітаю, чарівна богине, ви полонили моє серце. Чи можу я дізнатися, як звати таку привабливу красуню? — він простягає їй руку і представляється. — Арсен.

Моя помічниця, змінившись до невпізнанності, буквально розцвіла. Теж простягає йому руку й представляється.

— Оля.

Полонський сипле компліменти, а я посміхаюся, спостерігаючи за цією парочкою. Напевно, я справді занадто упереджено ставлюся до чоловіків. Бо насправді ці двоє, які тільки познайомилися, вже виглядають красивою парою закоханих.

Оговтавшись, Оля знайомить мене з Полонським. Я вже на емоціях. Щаслива за подругу. І хоч новий знайомий моєї помічниці справді небезпечний, але ніхто не знає, хто його доля.

Видихаю і, оглянувшись, завмираю, бо неподалік стоїть Троян. Він розмовляє з чоловіками, а його погляд спрямований на мене. Відводжу очі та йду з Олею та Полонським у приміщення.

Моє хвилювання знову посилюється. Але нічого, зараз трішки залишуся тут і піду. Не хочу муляти собі очі та псувати настрій остаточно.

Входимо всередину, тут повільно збираються всі. Я ж чекаю осторонь і практично одна, бо моя Оля надто захоплена розмовою зі своїм новим знайомим. Я рада за неї. Бо вона теж заслуговує бути щасливою.

Нарешті прибув мер. Оголосив всім подяку та запросив долучитися до благодійного збору на підтримку дитячої онколікарні, після чого залунала музика. Я спершу подалася вносити благодійний внесок. Оскільки готівки мала небагато, то скинула певну суму на рахунок, який був прикріплений біля урни зі збором.

Дратуюся, бо ще не встигла відійти, як Троян знову опинився поруч. Він мене бісить. Навіщо плентається за мною?

Відійшовши від чоловіка, беру на фуршетному столі теплий лимонний чай та йду до вікна. В мізках вже малюю план своєї втечі, бо залишатися тут та терпіти переслідування Трояна не збираюся.

Здригаюся від потужного красивого басу, який лунає за спиною.

— Привіт, Катерино! Чому навіть не вітаєшся?

Тому, що не хочеться. Огризаюся в душі. На мить зажмурюю очі й холодно відмахуюся.

— А хіба повинна?

— Не повинна, але могла б, — сухо заявляє Троян.

Принципово дивлюся у вікно. Не хочу навіть погляд на нього переводити. Хоч всередині вся тремчу від хвилювання. Вдаю незворушність і так само питаю.

— Для чого нам вітатися? — роблю ковток чаю і холодно додаю. — Мені проблеми не потрібні.

— Невже чоловік ревнує?

В душі хмикаю на таке питання. Хоча це чудова ідея. А я ж то бідкалася, що йому відповідати.

— Звісно, ревнує. — впевнено, як тільки можу, відповідаю і одразу йду в наступ. — Андрію Станіславовичу, залиште мене, будь ласка! Мені дурні чутки не потрібні.

Троян з хвилину мовчить, краєм ока бачу, як він теж щось смакує, але не зважаю, бо шалено дратуюся від того, що він знову поруч.

— Я гадав, ти захочеш поговорити... — сухо кидає він.

— Ні, не захочу. — одразу неприязно відмахуюся. — Зрештою, нам нема про що говорити.

— Зрозуміло!

Невдоволено шипить Троян, а я, не витримавши, просто йду від чоловіка. Не хочу бути з ним поруч. Не хочу, аби він говорив до мене. Знову обурююся подумки. Поговорити він хоче, саме вчасно спохопився. От хай думає, що в мене є чоловік. Нам нема про що розмовляти після всього.

Йдучи від Трояна, я наткнулася на мера, який сипле мені компліменти та знайомить з відомим бізнесменом у місті, який має мережу своїх ресторанів, та його дружиною. Рекомендує цій парі мій ювелірний двір як один із найкращих, за що я безмежно вдячна йому.

Нарешті, відкланявшись перед мером, іду до своєї Олі, від якої ні на мить не відходить Полонський. Кличу свою помічницю на два слова і, коли вона опиняється поруч, тихо кидаю.

— Оль, я вже поїду. Якщо що, прикриєш мене перед мером.

— Кать, ну ти й зануда. Та залишся іще.

— Оль, вибач, все бісить. Та й мер ексклюзив замовив, а я іще недопрацювала його.

— Ну, гаразд. Біжи. Я щось вигадаю.

Дякую Олі і покидаю заклад. На вулиці вже сутеніє. І я щаслива, що майже непоміченою чкурну від усіх. Поспіхом йду до машини і вже мрію, як поїду звідси до своїх рідних.