Глава 12

КАТЯ

По обіді ми поїхали на зустріч з мером. Моя Оля прямо світиться від щастя. Їй аби якийсь двіж, лиш би не працювати. Точно терміново потрібно заміж видати. Он енергії скільки невитраченої, чоловік би з нею точно не бідував.

Приїхавши у мерію, моя Оля не змовкає. Вона у мене балакуча, з усіма спільну мову знайде. Я ж щось не в настрої, аби тріпати язиком. Якщо чесно, я сердита, що замість того, аби працювати, я повинна витрачати свій час на незрозумілі зустрічі. І взагалі, для чого вони? Що він вигадав з понеділка?

Чекаємо перед конференц-залом. Я стою біля Олі, в уяві малюю кольє, над яким уже працюю тиждень. Воно має бути оригінальним. Тому не кваплюся, бо кожна деталь має бути продуманою до дрібниць.

— Доброго дня, леді!

Раптом від роздумів відриває наш шанований мер. Видавлюю посмішку, відповідаю на привітання, а він, пильно глянувши на мене, просить:

— Катерино Вікторівно, можна вас на кілька слів?

— Так, звісно, — погоджуюся.

— Ходімо відійдемо, — просить Володимир Ростиславович.

Йдемо з ним убік. Мені навіть цікаво, для чого він мене покликав. Хоча зараз дізнаюся.

Зупиняюся осторонь, і чоловік упівтону звертається до мене:

— Катерино Вікторівно, моя кохана дружина обожнює прикраси вашого ювелірного дому, тому маю до вас особливе прохання.

— Яке? — цікавлюся, доки чоловік мовчить.

— В суботу ж восьме березня, хочу для своєї крихітки оригінальний та незвичний подарунок. Це має бути щось мега особливе, — заклопотано просить чоловік.

Посміхаюся і заявляю:

— Здається, я маю дещо для вас. І я постараюся, аби на вечір п’ятниці ця прикраса була готова. Думаю, Єві Остапівні сподобається.

— Що саме ви маєте? — примружується мер.

— Кольє, Володимире Ростиславовичу. І маю намір його сьогодні завершити, тож мої майстри матимуть чотири повноцінні дні на його виготовлення. Це буде ексклюзив.

— Ото ви мене потішили, Катерино Вікторівно, — посміхається чоловік. — Тоді я вже й нічого шукати не буду. Увечері п’ятниці заїду до вас...

— Доброго дня!

Чую за спиною до болю знайомий голос. Від нього вся зіщулююся. Серце зрадницьки барабанить у грудях.

— Володимире Ростиславовичу, можна вас на хвилинку?

— Так, звісно, Андрію Станіславовичу, але спершу познайомтеся з президентом ювелірного дому «Срібна лілія», — пропонує мер.

Троян стоїть позаду мене, і я шалено нервую від його присутності. Мені хочеться якнайшвидше піти, тому холодно звертаюся до мера:

— Володимире Ростиславовичу, ми знайомі. А зараз, якщо ви не проти, я піду.

— Звісно, красунечко, тільки після конференції я хочу бачити тебе на фуршеті. Ти завжди втікаєш. Якщо втечеш ще й сьогодні, ображуся, — попереджає він.

Я лише важко зітхаю, почуваюся незручно. Я справді ніколи не залишаюся на фуршети, тому почуваюся винною перед цим чоловіком і тихо обіцяю:

— Не втечу. Перепрошую.

Ловлю посмішку мера і нарешті йду до своєї Олі. Тільки встигла стати поруч, як моя помічниця, взявши мене під руку, веде до вікна. Переконавшись, що нас ніхто не чує, вона питає:

— Що хотів мер?

— Питав, чи згодна ти вийти заміж за його однокласника? — не можу втримати посмішку.

— Катю! — невдоволено шипить крізь зуби моя помічниця.

— Що, Катю, ти ж папіка хотіла... То однокласник мера чим тобі не папік? — глузую.

— Якщо ти не скажеш, що хотів мер, я ображуся, — грозиться Оля.

Зітхнувши, переповідаю їй прохання мера, а вона одразу питає:

— А Троян що хотів?

— З мером поговорити, — чесно відповідаю.

— Про що?

— Олю! — гримаю я. — Мені він не відчитувався.

— Шкода.

Фиркає помічниця. Розумію, що віддає мені здачі за те, що пожартувала над нею. Прикипаю до неї поглядом, бо моя Оля десь зависла, очі у неї просто загорілися. Оглядаюся і бачу відомого кримінального авторитета в минулому. Високий, статний, у чорному костюмі та такій же сорочці. Красивий та дуже небезпечний, і мені страшно за свою Олю. Налякано зиркаю то на неї, то на Полонського і з жахом розумію, що між ними щось відбувається. Хвала небесам, мер запросив усіх у конференц-зал, бо мені здалося, моя Оля цього красеня роздягне очима.

— Кать, ти бачила? — з вогниками в очах дивиться на мене моя помічниця. Її голос дзвенить.

— Краще б не бачила, — тихо відмахуюся, йдучи з усіма в зал, і суворо питаю: — Ти розумієш, хто він?

— Мені плювати, — зухвало відмахується Оля і невдоволено шипить. — Може, я на нього все життя чекала... Га?!

У мене шок. Але мовчу, не хочу, аби нашу розмову будь-хто чув, краще поговоримо наодинці. Хоча мене не тільки зараз Оля хвилює. Бо я добре відчуваю на собі погляд Трояна. І від нього мені зовсім некомфортно.