Глава 11

КАТЯ

Тільки встигла увійти у свій кабінет, як за мною одразу зайшла Оля. Вона вітається й питає:

— Катю, все добре? Ти чому пішла з вечірки так рано? Між іншим, Троян питав про тебе...

— В сенсі? — зводжу брови разом. Не хочу вірити, що це правда. Напевно, Оля перебільшує, щоб подражнити мене. Але від цієї звістки моє серце пришвидшує ритм.

— У прямому? — моя помічниця падає у крісло за столом і, гойдаючись, розповідає, як до неї підходив Троян. І обіцяв подумати щодо співпраці. А тоді заявляє: — Ну ти ж суворо заборонила тобі телефонувати у вихідні через дрібниці, отож я мучилася і ледь дожила до сьогодні, щоб тобі це все розповісти. Ти навіть не уявляєш, як я мучилася.

Жаліється Оля. Я важко зітхаю і присідаю у своє крісло. Зиркаю на співрозмовницю і холодно випалюю:

— Даремно мучилася. Співпраці з Трояном не буде.

— Чому?

— Тому що.

Очі Олі враз стають великими, і вона невдоволено питає:

— Кать, от поясни, чому ні?

— Тому що ні, і це не обговорюється.

— Катю, я розумію, що ти президент та власник цього дому, і тобі вирішувати, з ким працювати, а з ким — ні. Але навіщо одразу ота принциповість та категоричність? Можна подумати, прорахувати...

Дивлюся на Олю і знову відмахуюся:

— Подумали. Прорахували. Вирішили. Нам співпраця з Трояном не потрібна.

— Катю, може, все ж варто спробувати? — не відстає помічниця, яка явно незадоволена моїми відмовами.

— Катю, пробували! — холодно відмахуюся. — З того часу шість років пройшло, як компанія Трояна розірвала з нами співпрацю. Тому давати шанс таким ненадійним партнерам не варто. Це те саме, що наступати на ті самі граблі двічі. Так зрозуміло?

— Це треш! — протягує шокована Оля.

— Не те слово, — додаю я і одразу доповнюю: — Саме тому я пішла з цієї зустрічі.

— А мені чому нічого не сказала? Я ж думала, що цей красень нормальний. Ех! — зітхає помічниця. — І цей теж бракований. Ну от чому Бозінька дає красу хлопам, біцепси, а мізків не дає?

Посміхаюся, дивлячись на розчаровану підлеглу, і холодно констатую:

— Мабуть, тому, що це вже було б занадто.

— Ну от чого ти либишся? — обурюється підлегла. — От мав би той Троян мізки...

— Олю, годі, — наказую. — Сьогодні робочий день. Годі зависати. Зрештою, моя тобі порада: придивися краще до нашого менеджера з постачання. Класний чувак. Тямущий, пунктуальний, підкачаний. Усе, як ти любиш.

— І стрьомний, — ти забула додати, — огризається Оля. — Він лисий і з бородою. От якби навпаки, то, може, й нічого було б.

Мене пробиває на сміх. Запити моєї помічниці ще ті. Їй-Богу, старість зустріне в гордій самотності при нестримному бажанні знайти собі пару.

Я заледве спровадила Олю, яка обіцяла запустити робочий процес та принести мені каву. Зазвичай це займає до години часу. Але минуло п’ятнадцять хвилин, як моя невгамовна Оля вривається в мій кабінет із кавою та задоволеною посмішкою на вустах. Посмішка реально від вуха до вуха. І ця посмішка мене лякає.

— Що вже сталося? — напружено питаю.

Помічниця зачиняє ногою двері, падає у крісло навпроти, ставить каву на стіл і ледь не співає, знявши очі догори:

— Молитва почута. Я сьогодні не хотіла працювати, і на нас чекає зустріч із мером.

Я лише важко зітхаю.

— Понеділок почався із сюрпризів.

— Ну, Кать, ну що ти ниєш? — бурчить Оля і посуває мені каву. — Оно сьорбай і не бумкай. То ж для мене такий шанс. А раптом якогось папіка собі підчеплю?

Беру каву і, посміхаючись, незгідно киваю головою:

— Олю, ти невиправна. Я справді вже не можу дочекатися, доки видам тебе заміж. — Роблю ковток кави і додаю: — І де ж те твоє щастя ховається? Я вже сама ладна його шукати...

— Іронізуй, іронізуй, — фиркає Оля, теж п’ючи свій напій.

— Я не іронізую. Я справді хочу на твоє весілля, — кажу щиро.

Оля розпливається у посмішці і починає вголос мріяти.

Слухаючи її, знову важко зітхаю і мимоволі грузну у власних думках. Я не планувала сьогодні поїздки. Тому мене дратує ця зустріч у мера ще й у понеділок. Я хотіла плідно попрацювати, маю стільки цікавих ідей. Та, схоже, сьогодні їх втілити в життя не вдасться.