Глава 10

АНДРІЙ

Приїхавши додому, першим ділом збираю все необхідне у кабінеті. Звісно, комп’ютер забрати не можу, але ноутбук та всі документи забираю. Ще сьогодні перевезу все в офіс. Зібравши все в кабінеті, проводжу бесіду зі своїм управителем, віддаючи йому настанови. Мій підлеглий хвилюється, як же тепер все буде без мене. Вперто не хоче залишатися з Даною, але нам з Глібом вдалося заспокоїти його, бо це все тимчасово.

Подаюся нагору збирати собі гардероб як мінімум на тиждень. Все роблю поспіхом, бо не хочу, аби Діана повернулася завчасно. Не горю бажанням перетинатися з нею. Гліб та покоївка поруч допомагають. Саме все спакували і вже збиралися йти вниз, як у коридорі почувся цокіт підборів. Зітхаю, на мить зажмуривши очі. Зараз почнеться. Як це все пережити, аби не зірватися.

За кілька секунд різко прочиняються двері, і у спальню вривається Діана. Одягнена у досить відверту та коротку сукню. Тепер зрозуміло, де вона була та чим була зайнята.

— Не зрозуміла, а що тут відбувається? — зупиняється у дверях вона.

Важко зітхаю та прошу Гліба з покоївкою піти. Діана ж буквально кипить від люті. Дивно, що вона стрималася і не закотила істерику при сторонніх.

Коли залишаємося удвох, я закладаю руки на грудях й питаю у відповідь.

— Що ти не зрозуміла, Діано? Я просив тебе піти з мого дому, але ти вирішила по своєму... — набираю повні легені повітря й видихаю. — Тож піду я. А тобі щасливо залишатися.

Раптом Діана кидається до мене, зловивши мої руки своїми холодними, й просить.

— Андрію, не йди. Я все зроблю, що скажеш, тільки не йди.

Стискаю жовна. Мені неприємно від того, що вона мене торкається. Не хочу її відштовхувати. Забираю її руки зі своїх і холодно прошу.

— Діано, не торкайся мене після нього. Ти зробила свій вибір. — весь напружуюся, бо говорити нелегко, але я повинен це сказати. — Я не засуджую тебе, не збираюся тримати біля себе. Я йду, а ти залишайся. Бо продовжувати жити з жінкою, яка мене не кохає, я не збираюся. Тож без образ.

Діана кліпає очима, з хвилину мовчить, а тоді просить.

— Андрію, не потрібно драматизувати. Все ж добре.

Хмикаю і важко зітхаю. Схоже, в нас різне поняття про добре.

— Що добре, Діано. Те, що ти наставила мені роги? Поясни, що тут доброго? Чого тобі не вистачало поруч зі мною? Ти ж ні в чому відмови не знала...

— Я постійно була одна. Ти ніколи мене не підтримував, — зі сльозами заявляє вона.

Примружившись, дивлюся на дружину. Вона права.

— Так, Діано, я не підтримував тебе, бо коли я приходив увечері з роботи, ти тільки вставала з ліжка в більшості випадків. Доки я працював, ти жила в свій кайф. Тобі моя підтримка і потрібна не була. Чи, може, ти хотіла, щоб я, відпрацювавши цілий день, ще й проводив ночі у нічних клубах?! Перепрошую, я не робот. Тож годі вдавати з себе жертву. Наш шлюб вичерпав себе. Просто прийми це як факт і припини виносити сміття на люди. Можливо, я не був ідеальним чоловіком, але й тобі до ідеальної дружини дуже далеко. — переводжу подих і додаю. — Спасибі за все і до зустрічі в суді.

Беру одну валізу та йду з нею в коридор.

— Андрію, прошу, не йди. Давай почнемо все з початку.

Виставляю валізу у коридор і оглядаюся на дружину. В її очах блищить волога. Та я уже не вірю її сльозам.

— Діано, а ти і починай все з початку. Тільки не зі мною, а зі своїм Сашком...

— А ти? До кого ти йдеш? Напевно, теж маєш когось... Так?!

Беру другу валізу й чесно відмахуюся.

— Діано, ти можеш думати, що завгодно. Судити по собі. Але я йду просто від тебе. А ти розумій це як хочеш. Я зраду не пробачу ніколи.

— А за що я жити буду?

Криво посміхаюся, забираючи іще дві валізи. Вже гадав, вона не скаже цього ніколи, та ні, помилився.

— Діано, це твої проблеми. Зрештою, ти казала, завтра прилітає твій тато, от з ним і вирішиш це питання, бо аліменти на твоє утримання я платити не буду. Ану ж мені трапиться інша жінка... — знизую плечима і холодно додаю. — Мені плями з аліментами не потрібно. Тож щасливо залишайся.

— Ти покидьок. Я ненавиджу тебе...

І понеслося. Та я не зважав на обзивання, звинувачення Діани та намагання зчинити скандал. Я з Глібом все мовчки повантажив у машину і поїхав. Спочатку відвіз все необхідне в офіс, а тоді, відпустивши Гліба, повернувся в готель.

Коли мої валізи привезли в номер, залишив їх і спустився у ресторан внизу, аби повечеряти. Апетиту як такого немає, але маю проблеми з шлунком, тому пропускати прийоми їжі мені не бажано.

По вечері вирішую покататися вечірнім містом, оскільки сон не бере. Можна було б зустрітися з друзями, але мені зараз більше хочеться спокою. Не хочу зайвих запитань. Зупинившись поруч з одним з оглядових майданчиків, поринаю у спогади шестирічної давності.

Перед очима стоїть Катя — тендітне дівча, емоційне, енергійне і по вуха закохане в мене. Згадуючи своє перше кохання, відчуваю, як серце у грудях заколотилося. Я ненавиджу її за таку підлість, але кохати не перестав. Вона сниться мені постійно, і в кожному сні мовчить і очима, повними сліз, дивиться на мене. Напевно, почуває провину переді мною. Хоча це лише мої здогадки, бо те, як вона на мене дивилася на вечірці, говорить про протилежне.

Це уже не та Катя, котру я знав. Це цілеспрямована та надто впевнена у собі особа. Навіть цікаво, чи щаслива вона у шлюбі. Хтось з друзів казав, що вона народила дитину. Але я заборонив своїм товаришам згадувати в моїй присутності цю дівчину, тому ніхто й ніколи більше про неї нічого не казав. І, звісно, я сам нічого про неї не чув.

Напевно, думати та згадувати мені про неї теж не потрібно. Наші долі розійшлися шість років тому, і Катерина, як і Діана, свій вибір зробила, викинувши мене зі свого життя.