Глава 9

АНДРІЙ

За дверима мене чекав обід. Я, забравши його, взявся до трапези, доки пообідав, привезли мені речі з дому. Я віддав брудний одяг назад і вирішив набрати свою дружину. Не хочеться після всього до неї дзвонити, але потрібно. Я не збираюся розтягувати все, відкладати на потім, чи чекати, що саме розпочнеться. Люблю, коли все чітко, і терпіти не можу невизначеність.

Слухавку Діана взяла після другої спроби.

— Навіщо ти мені дзвониш, Андрію, якщо вчора заблокував? — невдоволено шипить вона. — Швидко кажи, що хотів, я зайнята.

— Чому ти не забрала свої речі з мого дому? — сухо питаю у відповідь. — І ким таким ти зайнята? Невже Сашком часом?

— Не твоє діло, — фиркає Діана. — Ким би я не була зайнята, лиш би не тобою... І з дому я не поїду, це мій дім так само, як і твій. А ще, що ти наговорив моєму татові? Нащо дзвонив йому? Для чого було впливати його у нашу сім’ю? Він завтра прилетить в Україну... Ми ж могли самі у всьому розібратися...

Не давши їй договорити, ставлю перед фактом.

— Діано, я подаю на розлучення, і твій батько про це в курсі.

— Андрію...

Кладу слухавку, не хочу більше її слухати. Все, що я мав сказати, я сказав, а що мав почути, теж почув. І мені потрібно вирішувати питання, а не гнати воду. Одразу набираю свого помічника. Він бере слухавку після другого гудка, і я, не вітаючись, питаю.

— Зайнятий?

— Не дуже.

— Мені твоя допомога потрібна. Якщо не важко, під’їдь до мене.

Вказую йому назву готелю, а він одразу підкоряється.

— О, то ви з дружиною вирішили собі романтік зробити?

— Глібе, не мели дурниць. У мене романтік із собою. Поквапся. Я чекаю тебе.

— Так, звісно, Андрію Станіславовичу, зараз буду.

Поклавши слухавку, йду одягатися, знаю, що оте «зараз» Гліба буде через вічність, бо їхати йому через усе місто. Але виходу немає, потрібно чекати.

Раптом знову дзвонить телефон. На екрані номер. Видихаю, з хвилину вагаюся і таки беру слухавку.

— Алло, Андрію, негайно розблокуй мене, — у трубці звучить розлючений голос моєї поки ще дружини. — Про яке розлучення ти торочиш? Я не дам тобі розлучення.

— А мені твоя згода не потрібна, — холодно відмахуюся і кладу слухавку, одразу блокуючи номер.

Щось захвилювалася моя дружинонька. А раніше потрібно було думати. Бо тепер все. Поїзд пішов, і дороги назад нема.

Підходжу до вікна. Погляд втуплюється у вечірнє місто, а в душі відчувається пустка. Все набридло. Чому всі жінки такі стервезні? Одна пішла, не дочекавшись, інша наставила роги у шлюбі. Світ остаточно став сірим, і в ньому згасла надія. Вірити не можна нікому, бо люди говорять одне, а роблять інше. І це не скарга, це висновки. Може, в когось вони інші, а в мене такі.

Не знаю, скільки простояв біля вікна, спостерігаючи, як на землю спускаються перші сутінки. Кліпаю, коли у двері стукають, та дозволяю увійти. Оглядаюся — це мій помічник. Ну нарешті. Я гадав, пройде вічність, перш ніж він приїде. Він наближається й питає.

— Щось серйозне, Андрію? І чому ти один? Де Діана?

Я примружуюся й холодно кидаю.

— Відколи я приїхав в Україну, я постійно один, якщо ти не помітив. — Гліб спантеличено кліпає, а я прошу: — Присідай, коротко розповім. Бо, якщо чесно, розповідати немає що.

Присідаємо на диван, і я справді коротко розповідаю про свої плани та про розлучення.

— Андрію, але чому одразу розлучення? — вислухавши мене, шоковано цікавиться мій підлеглий та хороший друг. — Ти ж не я... Ти відома особистість... Ти хоч уявляєш, скільки розголосу буде? Нам це не на руку.

Хмикаю. З хвилину мовчу, а тоді питаю у відповідь.

— Ти хоч уявляєш, скільки хейту та пліток буде, якщо зрада Діани спливе? Чи ти гадаєш, мені будуть співчувати?

Гліб мовчить. Я ж не можу всидіти на місці, підіймаюся і холодно розповідаю про наші з ним плани на сьогодні.

— Отож, зараз ми їдемо додому... — замовкаю і виправляю себе. — Зараз ми їдемо по мої речі, я кілька днів потусуюся тут, а вже сьогодні ти починаєш шукати мені будинок. Який не потребує ремонту, омебльований. Такий, щоб зайшов та живеш. Бажано не у якомусь дуже відсталому районі, елітному, але не надто лакшері. Ти знаєш, не люблю ці всі понти. Головне, щоб квартал був спокійний і під охороною. Будинок бажано не надто великий. Мені одному пентхаус не потрібен.

— Я тебе почув, Андрію, — зітхає Гліб. — Поїхали тоді заберемо твої речі, і я ще сьогодні займуся пошуком будинку для тебе.

— От і прекрасно, — видихаю я. Аж на душі легше.

Хапаю пальто та йду за Глібом. В душі маю надію, що я встигну зібрати все мені необхідне і поїхати до приїзду Діани. Не хочу її бачити.