Глава 8

АНДРІЙ

Діана ще з порога будинку гукає мене. Та я повертатися не збираюся. Тепер хай кличе свого Сашка. Як же це підло.

Сівши в авто, пристібаюся паском безпеки і не можу заспокоїтися. Головне — вдавала ревність, влаштовувала сцени. Для чого?

Заводжу двигун та рушаю з місця. Я не повернуся додому доки, Діана не забереться. Вона осоромила мене, адже про її інтриги точно знають всі її подруги. Та й не тільки подруги. Напевно, чимало моїх знайомих знають про це. Як же соромно. Але тепер уже пізно. Єдиний вихід тепер — розлучення. Я не вибачу зраду. Це вище за мене. Почуваю відразу, з якою не можу впоратися.

Їду в один з п’ятизіркових готелів міста. Сьогодні переночую тут, а завтра буду вирішувати, що з цим робити. Хоча я вже вирішив, та завтра доведеться діяти.

Оформившись в готелі, попросив дівчат за винагороду не сповіщати нікому, де я, на випадок, якби мене шукали.

Діставшись в номер, втомлений падаю на ліжко.

В голові хаос. Не можу збагнути, чого Діані не вистачало? Вона мала все. Я виконував всі її капризи. Казала почекати з дітьми — я чекав. Тепер розумію, що це на краще.

Мимоволі думками повертаюся до Катерини. Не можу збагнути, чому вона прийшла на цю ділову зустріч? Я більше ніж переконаний, вона зробила це навмисно. Напевно, з якоюсь своєю метою. А як вона дивилася на мене — холодно та зверхньо. Але чому ж сама прийшла? Де ж коханого свого діла?

Я, здається, не спав до рання. А засинаючи на світанку, вимкнув телефон, адже він не змовкав, і лише тоді зі спокійною душею заснув.

Прокинувся по обіді і, увімкнувши телефон, набираю свого управителя. І коли він знімає слухавку, вітаюся й питаю.

— Якове Семеновичу, де Діана?

— Діана Володимирівна кудись поїхала, — повідомляє чоловік.

Хмикаю і напружено питаю.

— Куди поїхала?

Щось мені не віриться, що вона справді зібралася та пішла. Я був би щасливим, але я дуже добре знаю Діану.

Чую, як у слухавці важко зітхає мій управитель.

— Та хто її знає, куди вона поїхала. Діана Володимирівна ж ніколи не звітує. Може, до подруги своєї поїхала.

— Зрозуміло. Спасибі, Якове Семеновичу, — зітхаю і прошу управителя привезти мої речі в готель, але Діані про моє місцезнаходження не казати. Кладу слухавку.

Зі сказаного ясно, що поїхала моя дружина без валіз. Що ж, цього слід було чекати. Але я не залишу все як є і вдавати, наче нічого не сталося, теж не буду.

Піднявшись, йду в душ.

Прийнявши водні процедури, замовляю собі обід у номер. І доки чекаю, набираю свого тестя. І коли чую його голос у слухавці, одразу звертаюся до нього.

— Володимире Дмитровичу, є розмова.

— І тобі, добридень, зятю! — з сарказмом кидає тесть. — Як ся маєш?

— А ніяк, — відмахуюся, а тоді з іронією додаю. — Хоча в мене все офігенно, якщо не рахувати того, що ваша люба донечка наставила мені роги.

В слухавці повисає затяжна пауза, яку першим порушує тесть.

— Ну, що тут скажеш, зятю, тут, як то кажуть, хто перший. Або ти їй, або вона тобі.

— Тобто для вас це норма? — зірвано цікавлюся.

— Не норма, Андрію, але і ти мене зрозумій, я Діані зраджувати тебе не казав, і нічого сказати їй не можу, вона доросла, — він зітхає і додає. — Зрештою, я скільки разів говорив тобі, дітей заводьте. Я онуків хочу. А ви...

— Я теж дітей хочу, але ваша донечка ще не нагулялася. Їй ще рано народжувати, — перебиваю тестя.

— Аби запізно не було, — зітхає він.

Витримую паузу і ставлю чоловіка до відома.

— Володимире Дмитровичу, при всій повазі до вас, я через це переступити не можу. Я подаю на розлучення.

Батько моєї дружини зітхає і просить.

— Андрію, може, не варто гарячкувати, може, варто подумати?! Може, все ще налагодиться?!

— Вибачте, я не зможу жити з нею після іншого, — сухо випалюю, а за мить додаю. — Зрештою, нічого вже не налагодиться. У Діани стабільний графік: понеділок, вівторок — СПА, шопінг, середа, четвер — спортзали, зустрічі з подругами, п’ятниця, субота, неділя — ці ж зустрічі з цими ж подругами, тільки в нічних клубах і до рання. Немає часу ані на чоловіка, ані на сімейне життя, про дітей я взагалі мовчу.

— Андрію, це ти її розпаскудив. Це ти винен, що у тебе така дружина, — гримає на мене тесть.

— Авжеж, — огризаюся. — Я у всьому винен: щось сказав голосніше — деспот, накричав — дикун невихований, заборонив походеньки з подругами — аб’юзер. Я татові все розповім... — набираю повні легені повітря і байдуже кидаю. — Називайте мене як хочете, але я більше цього терпіти не хочу. Вже краще одному. Бо шлюб для галочки мені вже не потрібен.

Тесть кілька секунд мовчить, а тоді здавлено кидає.

— Я все розумію. Діана — моя донька, але я не маю права втручатися у ваші стосунки. Звісно, як батько я не хочу розлучення... — він зітхає. — Але толку від моїх бажань. Та все ж, Андрію, ти добре подумай. Ти хотів розширити свій бізнес. А ти знаєш, як закордонні партнери ставляться до розлучених. І хоч на дворі XXI століття, багатьом байдуже. Великі компанії мають свої неписані правила та вимоги. Ти ж знаєш...

— Знаю, Володимире Дмитровичу, — видихаю. — Та якось уже буде, зрештою це теж не життя.

— Андрію, нічого не можу тобі сказати, ви з Діаною дорослі люди. Якби прикро це не було, я прийму будь-яке ваше рішення, — він зітхає. — Я знаю свою доньку. Але прошу тебе не квапся, бо розлучитися ти завжди встигнеш.

Видихаю, насправді я чекав на звинувачення та погрози, але тесть поводиться досить спокійно. Скидається на те, що він був в курсі витівок доньки. Але про свої припущення мовчу.

— Я подумаю, Володимире Дмитровичу, — холодно відповідаю. — Але лише до завтра, бо сьогодні вихідний, — витримую паузу і додаю. — Спасибі за все!

Кладу слухавку. Почуваюся, наче камінь з плечей скинув.

У двері стукають, і я, покинувши свої роздуми, йду їх прочиняти, це, напевно, мій пізній обід.