Глава 7

КАТЯ

Я змогла розслабитися лише коли повернулася додому.

Входжу в будинок і чую, як дідусь грається з Кирилом. Набираю повні легені повітря і, видихнувши, входжу у вітальню.

Ловлю на собі напружений погляд дідуся. Він кілька секунд мовчить, а тоді звертається до малого.

— Кирилку, дивись, хто повернувся?

Син оглядається на мене і, схопившись на ноги, біжить мені назустріч.

— Ура! Мамочка приїхала... А дідусь казав, ти вночі приїдеш.

Підхоплюю сина на руки та йду з ним до дідуся.

— Ні, мій хороший, я не хотіла до ночі бути. Без тебе на цій зустрічі не цікаво, — цілую малого у щоку.

— Катю, все добре? — напружено питає дідусь.

— Так, — посміхаюся. — Я відбула офіційну частину, а далі залишилася Оля. Тож я повернулася, аби трохи відпочити та провести час з вами.

Відпускаю малого і зиркаю на дідуся.

— Я зараз переодягнуся та прийду.

Піднявшись у свою кімнату, прихиляюся до дверей і зажмурюю очі. Я тільки заспокоїлася. Тільки забула Трояна. Навіщо ця зустріч? Це Оля всьому винна. Зітхаю, бо розумію, що це кричить моя образа на Андрія. І ні в чому Оля не винна. Вона хотіла як краще. Піклувалася про нашу справу. Хто ж знав?..

Як же болить серце.

Навіщо Троян знову повернувся? Що він тут забув? Чому не сиділося за своїм закордоном? І чому був сам? Де його кохана дружина? Ну звісно, я її не знаю... Знову видихаю відчай та образу.

А його погляд... Що він означав? Він так на мене дивився, ніби я йому мільйон винна була.

Добре, що я пішла. Не хочу співпраці з цим чоловіком. Тепер ні з ким уже співпраці не хочу. Я твердо стою на ногах, у мене ексклюзивні ювелірні прикраси, аналогів яких немає у світі. Всі мої дизайни оригінальні, авторські. Я не погоджуся на співпрацю ні з ким. Я вже чотири роки керую нашим ювелірним домом сама, і мене це цілком влаштовує.

Розплющую очі і, відхилившись від дверей, йду переодягатися.

Тільки встигла переодягнутися, як у двері стукають. Дозволяю увійти, і до мене заходить син, а за ним іде Пухнастик.

— Мамочко, я скучив, — жаліється малий і, підійшовши, тягнеться до мене.

Беру малого на руки і тулю до себе.

— Я теж скучила, моє щастячко.

Син посміхається і обіймає мене за шию міцно-міцно. За ці обійми я готова віддати всі скарби світу. А ще шалено не хочу, аби Троян дізнався, що Кирило його син.

Несу малого з кімнати, йдучи до дідуся. Я бачила, що він хвилюється. Напевно, вже понавигадував собі казна-чого. Мені терміново потрібно з ним поговорити, але нормальної розмови не відбудеться, доки син не спить. Не хочу, аби цей розумник чув нашу розмову. Він надто кмітливий для свого віку. Наче грається, ніби нічого не чує, а потім завалює тисячами запитань.

Спускаємося вниз з Кирилом і, доки він побіг на кухню пити сік, заспокоюю дідуся, мовляв, справді все добре. А всі деталі розповім, коли син засне.

Вечір затягнувся, ми з Кирилом гралися довго, потім вечеряли, і лише тоді пішли у його кімнату.

Присипляючи сина, я ледь сама біля нього не заснула. Тихо покидаю його кімнату, з якої є вихід у мою спальню, та йду до дідуся. Знаю, що він чекає на мене у вітальні.

Так і є. Присідаю біля нього і розповідаю все, що відбулося на цій зустрічі. І, закінчивши розповідь, сухо додаю.

— Я вирішила, що там мені робити нічого. Я ніколи не погоджуся на співпрацю з Трояном, уже один раз співпрацювали. Досить!

Дідусь Марко, лише зітхнувши, довго мовчить.

— От для чого він повернувся? Чому йому там, у тій своїй заграниці, не сиділося? Навіщо сюди припхався? Співпраці, бачу, йому треба. — дідусь знову замовкає, а після некороткої паузи продовжує. — Нам співпраця ні з ким не вигідна. У нас ексклюзив, і ми не будемо за свій рахунок витягувати чужі компанії. Краще вже розвивати та розширювати свою.

Посміхаюся й зізнаюся.

— Я теж про це подумала.

— От і молодець, моя дівчинко! Ти у мене розумниця.

Дідусь посміхається і обіймає мене. Ці обійми трохи заспокоюють.

Ми ще довго розмовляли з дідусем. Спати пішли пізно, але досить мені було лягти в ліжко та зажмурити очі, як знову бачу цей відвертий, невдоволений, зневажливий погляд. Троян дивився на мене справді, мов на ворога. Це, з однієї сторони, добре. Точно не чіплятиметься, а з іншої?! Яке має право так поводитися. Він просто втік від мене, залишив на призволяще, а тепер виходить, ще й я винна. Бо його погляд яскраво підкреслював невдоволення.