Глава 2

КАТЯ

Входжу в будинок і, знімаючи плащ у прихожій, чую сміх свого маленького коханого щастя. А за ним його дитячий голосок. У свої п’ять з хвостиком Кирило розмовляє дуже добре, як жартує дідусь Марко — мов старий дід.

— Пухнастику, ти куди? А зі мною погратися...

Посміхаюся. Кирило знову мучить кота. Знімаю чоботи і сама у себе питаю. А де ж дідусь? Я ж малого на нього залишила. Няня відпросився до обіду у справах.

Знявши взуття, беру сумочку та йду у простору вітальню. Де застаю цікаву картину: великий білий пухнастий кіт бігає поміж м’яких меблів, крісел та дивану, а Кирило ганяє за ним, з м’ячиком, прив’язаним на селфі-палці. Стримую сміх, ну бо хто змайстрував такий девайс, здогадатися не важко. Мене пробиває на сміх, але те, що малий босоніж, мене напружує.

— Сину. — лагідно кличу малого.

Він оглядається. Кидає палку і біжить до мене. Зупиняється у метрі, пильно розглядає моє обличчя, а тоді оглядається на прочинені двері кабінету і гукає.

— Дідусю! Дідусь. Іди подивись, яка моя мама красива...

Я приємно вражена, посміхаюся і беру малого на руки.

— Кирилку, а де дідусь?

— Йому дід Павло подзвонив, а ти знаєш, що то святе.

Зітхаю. Та знаю я. Павло Гнатович — армійський товариш дідуся. Але вони дружать понині і в гості один до одного їздять. Та мене хвилює інше.

— Синочку, а де твої шкарпетки?

Він на мить заглядає в мої очі своїми синіми оченятами, а тоді оглядається.

— Одна он там, — вказує рукою до вікна, і я бачу маленький клаптик тканини на підлозі. Син повертається до мене обличчям і, знизавши плечима, додає. — А іншу вкрав пухнастик.

Сміюся та тулю сина до себе. Торкаюся рукою маленьких ніжок, але вони гарячі.

— Мам, мені не холодно. Справді. — запевняє мене моє маленьке щастя. А я, не втримавшись, цілую миле личко, залишаючи на ньому сліди блиску.

— Мамочко, ну припини. Я ж тепер буду весь у твоїх блискітках.

— О, а хто тут у нас повернувся?

До нас з посмішкою на вустах наближається дідусь Марко. Він пильно зиркає на мене і серйозно заявляє.

— Яка ж ти у мене красуня, Катерино.

Він замовкає, а я знаю, що хоче сказати, але добре, що зараз мовчить. Бо фраза — чому тільки заміж ніхто не бере, мене замучила. Дідусь хоче бачити мене щасливою, коханою. Але я не хочу заміж, не хочу більше кохати. Я щаслива, бо у мене є такий дідусь і є син. У мене є заради кого жити, і більшого мені не потрібно.

— Катю, вибач, зателефонував Павло...

— Дідусю, все добре. Он Пухнастик був за няньку, — посміхаюся і бачу, як кіт, крадучись, виглядає з-за дивану. Напевно Кирило добряче його вже дістав.

— Дідусю, ви ще не обідали?

— Ні, моя хороша, не обідали. — зізнається він.

Зиркаю на сина і, відпустивши його, прошу.

— Кирилку, шукай другу шкарпетку, швидко одягай їх, і я чекаю вас з дідусем на кухні.

— Ну, мам, ну мені не холодно... — вередує син.

— Сонечко, це не обговорюється. Годі протестувати, одягай шкарпетки.

Малий зітхає та йде. Дідусь мені підморгує і теж йде за малим. Я ж подаюся на кухню, просити кухарку Орисю накрити стіл. Заодно допоможу їй.

Пройшло, напевно, хвилин п’ять, як я чую, як мене з вітальні гукає малий, і його голос наближається. Подаюся до нього і завмираю на місці. Кирило тягне Пухнатика, на передніх лапах якого одягнені ті самі шкарпетки, а ноги малого босі.

— Мам, мам, подивись.

Мене пробиває на істеричний сміх, а Кирило відпускає кота, який кумедно йде, трусячи по черзі лапами, аби скинути шкарпетки.

— Правда, класно я придумав?! — з бісиками в очах малий дивиться на мене.

Ледь стримуюся та підбираю слова.

— Дуже класно, синочок. У мене не вистачає слів, аби висловити своє захоплення.

— Що тут знову за галас? — йде до нас дідусь.

— Та модернізуємо казку, був «Кіт у чоботях», тепер буде «Кіт у шкарпетках».

— Не кіт, Пухнастик. — виправляє мене син.

— Кирилку, пожартували і досить. — наказує дідусь і бере малого на руки. — Ходімо по чисті шкарпетки.

— Ну, дідусю... — бурчить малий.

— Хлопчику мій, годі. Ти ж не хочеш, аби мама хвилювалася.

— Ні, — зітхає син і зиркає на мене.

Я ж підморгую йому, а дідусь просить.

— Тоді не вередуй.

Мої чоловіки віддаляються, а я лише зітхаю. Як же мені не хочеться йти на ділову зустріч, яка відбудеться через кілька годин. І на яку притягла запрошення моя помічниця. Корпорація «Золота підкова» нещодавно в Україні, але вже шукає надійних партнерів для співпраці. Напевно, для нашої компанії це можливість вийти на вищий рівень, але я б краще залишилася сьогодні вдома. Відпочила б та провела час із сином.