Глава 1

ШІСТЬ РОКІВ ПОТОМУ.

АНДРІЙ

Зав’язую краватку, і нерви здають, бо поруч стоїть Діана. Одягнена у рожевий пеньюар із закладеними руками на грудях. На обличчі повно гніву. Знову за своє. Вона не може, аби не зіпсувати мені настрій перед кожною моєю важливою зустріччю.

Сьогодні я влаштував ділову вечірку з керівниками великих компаній у столиці. Адже пів року тому повернувся в Україну і хочу продовжувати свою справу тут. Сьогоднішня зустріч дуже важлива для нашої компанії, адже я хочу розширюватися і мені для цього потрібні надійні партнери. Але моя дружина відмовляється це розуміти.

Кидаю на неї невдоволений погляд і прошу.

— Діано, годі вередувати. Одягайся.

— Я не хочу їхати на твої ділові корпоративи та вечірки. Мені там нудно, — невдоволено заявляє вона ‘

Знову те саме. Мені набридли її заїжджені фрази. Хоч би якось слова переставляла місцями, чи що. Так хочеться продовжити те, що вона скаже наступним. Але мовчу, бо знаю, що образиться.

— Андрію, ну от навіщо ті всі ділові зустрічі, збори, конгреси? Кому це потрібно? Це ж тупо витрачений час...

О це щось новеньке. Про себе відзначаю і, поправивши зав’язану краватку у дзеркалі, прикипаю поглядом до дружини, яка, нахмурившись, кліпає довжелезними нарощеними віями. Вона прикидається, чи справді не розуміє? А може, вирішила сьогодні вивести мене із себе по-новому.

— Діано, припини! — гримаю. — Це вже зовсім не смішно. Згортай свій драмтеатр і одягайся, доки ще є час. Бо я на тебе чекати не буду.

— А мене й не потрібно чекати. Я не піду на оте збіговисько, типу розумних людей, які лише вдають, що ніби в чомусь розбираються.

У мене очі полізли на лоб від такої зверхності моєї дружини. Вона, розвернувшись, бреде спальнею. З цього розумію: налаштована вона серйозно. І як мені оце все винести, до від’їзду ще пів години, і вона цей час використає максимально корисно для себе. Не даремно в мене в мої тридцять два повно сивого волосся. П’ять років шлюбу далися мені взнаки.

— Діано. Ти можеш хоч на одну мою зустріч зібратися нормально? Без сцен, криків та бунту? — уже прошу, дивлячись на дружину, на яку справді скоро отримаю алергію.

Розумію, що вона робить це навмисно. Не знаю, на скільки вистачить мого терпіння з такими вибриками.

— Не можу, Андрію, — фиркає вона. — Я не хочу йти на такі заходи. Мене нудить від них. Всі такі пафосні правильні, що аж верне...

— А від танцюльок у нічному клубі тебе не верне? — вибухаю невдоволенням я. Не можу більше мовчати. — Ти хоч розумієш, у скільки мені обходяться твої тусовки, походи по бутіках, спа-салонах, поїздки на покази мод? Чи думаєш, мені гроші з неба падають чи з-за рукава сипляться? — бачу, як Діана дивиться на мене великими очиськами, але я не спинюся. — Аби в тебе це все було і ти ні в чому собі не відмовляла, я змушений ходити на ці нудні ділові зустрічі і гарувати з ранку до ночі, з дня в день...

Діана кілька разів кліпає і починає ревіти.

— То ти тепер ще й мені дорікати будеш?! Коштів на мене шкода? Кожну копійку рахуватимеш... Знаєш, хто ти? Знаєш? — крізь сльози та фальшиве ридання питає вона.

— І хто ж я? — питаю для годиться, бо знаю, що нічого хорошого не почую.

— Ти скнара та тюбік, який помішаний на своїй роботі, і крім неї нічого не бачить. А ще зануда...

Випалює моя дружина. От тобі підтримка та компліменти. Супер. З хвилину дивлюся на неї і холодно кидаю.

— То пошукай собі не тюбіка і не зануду, який буде волочитися з тобою до ранку по нічних клубах і житиме за батьківський кошт.

Розвертаюся та йду до дверей.

— Ти ще й хам. От правду Ніка казала — ти неможливий цинік.

Я лише зітхаю на ці слова та покидаю спальню, гримнувши дверима. Дістало. Не можу більше це слухати та терпіти. Господи мій милий, скільки це все буде продовжуватися. Ото знайшов собі дружину на свою голову. Я й досі не розумію, за що її полюбила моя мати. Вона ж її як доньку любила, душі в ній не чула. На жаль, уже не спитаю її ні про що.

Важко зітхаю, йдучи на вихід з будинку, і відчуваю, як у моєму серці зароджується ненависть до моєї дружини. У мене не сім’я, а казна-що. Мене точно надовго не вистачить.