Пролог

КАТЯ

Стою перед дверима кабінету дідуся. Мені терміново потрібно з ним поговорити. Терміново. Але страшно. Я не знаю, як сказати йому таку фатальну новину.

Поки я вагалася і збиралася з духом, дідусь Марко сам прочинив двері. Він здивовано дивиться на мене, зводить густі сиві брови й питає:

— Катю, ти чого тут стоїш? Чого не спиш?

Я лише розгублено знизую плечима й ледь не зі сльозами дивлюся на найріднішу людину. Відчуваю, як підкошуються ноги, і я тихо кажу:

— Я поговорити хотіла…

Дідусь кліпає, кілька секунд мовчить, потирає рукою напружене чоло.

— Невже це не може зачекати до ранку?

Важко зітхаю. Я й так уже тиждень тягну з цією розмовою, кожного разу відкладаю її на наступний день, ніяк не наважуюся.

— Не може, дідусю.

— Тоді заходь, — зітхає він і пропускає мене в кабінет.

Йду, ніби на чужих ногах. Але я повинна це сказати. Бо якщо мовчатиму ще — збожеволію. Мені й так погано від мовчання коханого. Від того, що сталося. Не знаю, що думати і як бути?

Сідаю на диван і знову мовчу.

— Катю, розповідай, — лагідно просить дідусь.

Стискаю щелепи. Знаю, що після моїх слів він може кричати, але хай кричить — аби тільки знав. Облизую пересохлі губи й піднімаю на нього погляд.

— Дідусю… я вагітна… А Андрій… він уже майже місяць… — голос зривається. — Він кудись зник. Вдома його немає. Телефон поза зоною. Але ще місяць тому він казав, що у нього відрядження. Мабуть, поїхав і забув мене повідомити... — висуваю припущення, хоч добре розумію, що таке неможливо.

Заплющую очі й чекаю. Чекаю крику, осуду, будь-чого. Якщо чесно — я на це заслуговую. Я досі не розумію, як це сталося. Я не повинна була завагітніти.

Серце б’ється глухо й швидко. Мені соромно. Я підвела дідуся. Як колись моя мама — вона теж народила мене без батька.

Дідусь Марко шумно зітхає, повільно йде до свого столу, сідає в крісло і довго мовчить. Це мовчання гірше за будь-який крик. Я сиджу нерухомо — підвестися просто не можу. Мене вже тиждень мучить нудота, сил майже немає.

— Дідусю, пробач… — ледве чутно шепочу.

— Катю, облиш, — суворо наказує він. — Коли ти дізналася про вагітність?

— Тиждень тому.

Відповідаю тихо й знову опускаю очі.

Дідусь тяжко зітхає, кілька хвилин мовчить, а тоді говорить:

— Катерино, ситуація серйозна. І ти в ній сама. — пильно дивлюся на дідуся, його слова мене лякають, я не хочу вірити що він каже правду, а він продовжує. — На Андрія можеш не розраховувати. — ця фраза наче ніж у серце, і вона зараз дуже болить. — Твій Андрій не у відрядженні... — повисає пауза, а я здається перестаю дихати. Мені стає душно. Я розумію зміст цих слів, але відмовляюся вірити у них. Жадібно ковтаю повітря, здається в грудях аж пече. А дідусь додає. — Дитино, він поїхав назавжди. Але пам’ятай — у тебе є я.

Я розгублено кліпаю, нічого не розуміючи. В очах повно сліз. Ридання нарешті зривається з грудей, але я стримую його. Мені дуже соромно перед дідусем, та дуже боляче від того, що трапилося.

— Тож, моя дівчинко, — продовжує дідусь, в його голосі теж звучить розпач, — я теж маю новини. Ще місяць тому мав сказати, але не наважувався. Моя компанія збанкрутувала. Станіслав Романович Троян відмовився від партнерства зі мною. І вони з Жанною Пилипівною вирішили, що ти Андрієві не пара. Вони відправили його за кордон, де він відкрив новий напрямок бізнесу. Сюди він, швидше за все, більше не повернеться. Вони все зробили тихо. І я дуже сумніваюся, що сам Андрій розуміє, що сталося.

Від його слів темніє в очах. Я не хочу в це вірити. Андрій клявся в коханні, обіцяв бути поруч. Він старший за мене, дорослий… Він не міг просто зникнути. Не міг…

Сльози котяться щоками, і я вже не намагаюся їх стримати.

Крізь туман бачу, як дідусь підходить і сідає поруч. Обіймає мене міцно, по-батьківськи.

— Тихо, моя маленька, — шепоче він. — Не плач. Ми впораємося. З усім впораємося. Я поруч.

Тулюся до нього, бо вірю йому. Ми з ним не раз вибиралися зі складних ситуацій. Виберемося й тепер. Я знаю, що дідусь прийме правильне рішення в цій ситуації та підтримає мене. Тепер на душі стає легше, лише від того, що все розповіла.

Але як же болить.

Я не хочу вірити, що Андрій так легко відмовився від мене.