Розділ 15

Паніка охоплює мене. Я не готова приймати Руслана у себе. Ми тільки вчора почали зустрічатися і не варто квапити події. Йому я озвучую дещо інше.
— Максимчик спить. Не хочу, щоб ми його розбудили.
— Розумію, — його голос виказує розчарування. — А ти спустишся до мене?
— Ні. Якщо син прокинеться, то не знайшовши мене, злякається. Я не можу його залишити самого.
— Вийди на балкон. Я хочу тебе побачити.
Одягаю халат та виходжу на балкон. У руках чоловіка помічаю маленьку коробочку, перев’язану стрічкою. Руслан усміхається і підіймає її догори.
— Це що? — здивовано підіймаю брови догори.
— Маленький подарунок для тебе. Зовсім неважливо, що всередині. Головне, щоб ти не забувала про себе.
Я зітхаю, але усміхаюся. Відчуття тепла розливається десь в грудях.
— Як ти плануєш передати мені цей подарунок? — запитую, схрещуючи руки на грудях.
— Ну, спершу я подумав про дрон, але потім вирішив скористатися старим методом. Я як знав, що ти не вийдеш, тому все продумав. Зав’яжи нитку до ручки чашки.
Я трохи недовірливо дивлюся вниз.
— І що буде?
— Опустиш її вниз, до мене. Просто довірся мені.
Цікавість бере верх. Я йду на кухню та беру чашу. Прив’язую нитку до чашки й починаю повільно опускати її вниз. Вона гойдається у повітрі, ніби це якийсь імпровізований ліфт. Руслан підставляє руки, щоб підстрахувати, і коли чашка досягає його рівня, акуратно бере коробочку та кладе її всередину.
— Готово, можеш забирати.
Я починаю так само повільно тягнути нитку вгору, відчуваючи, як підіймається напруга разом із чашкою. Вона коливається, злегка повертається навколо своєї осі, але зрештою опиняється в моїх руках.
— Ну ідеально ж, — кидає Руслан знизу, задоволено схрестивши руки на грудях.
Я обережно розв’язую нитку й беру коробочку в руки. Відкриваю її та завмираю. Усередині срібний браслет з маленьким кулоном у формі зірки. Мені потрібно кілька секунд, щоб проковтнути тепло в грудях. Давно мені не робили таких подарунків.
— Це... Руслане, — не можу підібрати слів.
— Щоб ти не забувала загадувати бажання, — тихо каже він.
Я не знаю, що сказати. Дивлюся на браслет, потім на нього.
— Ти вже загадав своє?
— Я його виконую, — Руслан усміхається. — Хотів побачити тебе і я тут.
— Дякую! Дуже гарний браслет.
— Радію, що тобі сподобалося. Мабуть, я поїду додому.
Ледь стримуюся, щоб не запросити до себе. Згадую його гарячі дотики, звабливі вуста, пристрасні поцілунки й розумію, що можу не встояти перед спокусою. Всупереч бажанню, говорю зовсім інше:
— Напишеш смс, коли приїдеш? Я хвилюватимуся, все-таки ніч надворі.
— Напишу. Я щасливий, що зміг побачити тебе. З нетерпінням чекатиму ранку.
Моє серце наповнюється тужливим щемом. Я навіть не підозрювала, що Левченко такий романтик. Декілька днів минають у його турботі. Він оточує мене незвичною увагою та теплом. Хоч він і не каже, проте я почуваюся коханою. Руслан для мене значно більше, ніж чоловік, який мені дуже подобається. Несподівано розумію, що він для мене став одним з найдорожчих людей на світі.

Телефон дзвонить різко, вириваючи мене з думок. Я машинально кидаю погляд на екран. Ігор. Зітхаю і вагаюся кілька секунд. Не хочеться з ним говорити, але нас об’єднує Максимко. Всупереч бажанню, відповідаю на дзвінок. Він одразу гарчить:
— Це що, твоя ідіотська помста? — його голос роздратований, навіть трохи зірваний. — Ти справді подала документи на розлучення?
Я стискаю телефон міцніше. Щоб Настя не чула нашої колючої розмови, виходжу у коридор.
— Так. Це варто було зробити ще два роки тому, не бачу сенсу відкладати цю справу.
— Софіє, ти збожеволіла? Ми можемо ще все виправити, — він нервово сміється.
— Ні, Ігорю, не можемо. Я не збираюся більше грати в цю гру.
— Я не дам тобі так просто все зруйнувати.
— Це не я все зруйнувала, Ігорю, це ти, — відчуваю, як всередині спалахує злість. Не розумію, як після всього, що сталося, він може мене звинувачувати. Говорить так, наче це я неодноразово стрибала у ліжко до іншого.
— О, значить, тепер ти стала такою рішучою? — у його голосі звучить гірка насмішка. — Через нього?
Я заплющую очі й намагаюся говорити спокійно. Важко видихаю:
— Тут не йдеться про Руслана. Це тільки між нами.
— Між нами? Ти думаєш, я дозволю тобі так просто піти й виплачуватиму щедрий шмат аліментів? Ще невідомо чи Максим мій син.
Мене обпалює жаром. Та як він сміє таке говорити? У мене не було нікого під час зустрічань з ним. Навіть після нього не було. Злість закипає у венах:
— Як це невідомо чий? Як тобі язик не відсох після сказаного?
Настає тиша. Гнітюча, липка. Ми обоє трохи заспокоюємося.
— Добре, — його голос стає рівним, небезпечно спокійним. — Очевидно, ти звідкись дізналася, що після розлучення мені доведеться плати значно більше аліментів, ніж я плачу зараз. Не думай, що я так просто відраховуватиму тобі кругленьку суму. Моє батьківство тобі ще треба довести.
Від почутого ледь тримаюся на ногах та намагаюся не впасти. Притуляюся до стіни. Тепер зрозуміло, чому Ігор не бажав розлучення. Все через гроші. Він щомісяця надсилав аліменти, але вони явно були меншими, за ті, котрі він повинен був платити згідно із законом. Я спалахую гнівом:
— Ти у своєму розумі? Що я маю тобі доводити? Максим завжди був твоїм сином, а тепер ти сумніваєшся?
— Я завжди сумнівався. Він не схожий на мене. Даю тобі останній шанс. Або ти забираєш документи на розлучення, або я доведу, що Максим не мій син.
Після почутого мені взагалі хочеться відмовитися від аліментів. Але боюся, що сама не зможу забезпечити сину гідне життя. Ображено надуваю губки:
— Роби, що хочеш.
— Це попередження, Софіє. Подумай ще раз, бо потім буде запізно. Ти позбудешся всіх моїх виплат, які даю на Максима.
Він кидає слухавку. Я дивлюся на екран, де ще кілька секунд світиться його ім’я і відчуваю, як по шкірі пробігає холодне тремтіння. Намагаюся заспокоїтися. Виявляється Ігор ніколи не бажав другого шансу для себе, для нас. Його відмова від офіційного розлучення викликана лише розміром аліментів. Заходжу до приймальні, але відчуваю, як підкошуються ноги. В голові все ще звучать слова Ігоря, і від цього по спині пробігає холод.
— Софіє, ти добре себе почуваєш? — голос Насті звучить ніби здалеку.
Я киваю, намагаючись змусити себе мати нормальний вигляд. Але, видно, погано виходить, бо у наступну мить двері кабінету Руслана різко відчиняються.
— Софіє, зайди на хвилину, — його голос спокійний, але погляд пронизливий.
Я мовчки заходжу. Руслан замикає двері й зосереджено дивиться на мене.
— Що сталося?
Зітхаю, проводжу рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти цю розмову, яка тільки-но відбулася.
— Ігор телефонував. Він злиться через розлучення.
— І що він тобі наговорив? — Руслан супиться, кладе руки на стіл, сплітає пальці.
— Що не дасть мені піти просто так.
— Це погроза, — його щелепа напружується.
— Я знаю. Але він був дуже дивний. Казав, що сумнівається, наче Максим не його син. Уявляєш? Він не хоче платити аліменти й вигадує таке.
Руслан уважно дивиться на мене, а потім, ніби зважившись, говорить:
— Ти впевнена, що Максим — його син?
Мене огортає жаром. Здається у моїй вірності сумнівається не тільки Ігор. Я різко підіймаю голову.
— Що?
— Просто подумай, Софіє, — голос Руслана звучить обережно, але водночас насторожено. — Чи ти впевнена? На сто відсотків? Максим зовсім не схожий на Ігоря. Він чорнявий, більше схожий на… — чоловік на мить замовкає, а потім видихає, — на мене, наприклад.