Розділ 14

Я не одразу відповідаю. Як можна пояснити, що зараз я думаю тільки про нього? Про те, як він змушує мене відчувати себе живою.
— Про те, що давно не гуляла містом уночі, — нарешті вигадую гідну відповідь.
— І як тобі?
— Тепло.
— Це тому, що я поруч? — він підіймає брову, грайливо дивлячись на мене.
— Можливо, — кокетливо змахую віями.
— Я радий, що ти сьогодні зі мною, — Руслан тихо сміється й м’яко тягне мене ближче до себе.
Ми стоїмо біля мого будинку. Руслан не відпускає моєї руки, ніби боїться, що я зникну, щойно він ослабить хватку. Я маю попрощатися та відпустити його. Але чомусь не можу. Він мовчки дивиться на мене, і в його очах бажання, ніжність, рішучість. Його рука м’яко ковзає уздовж мого обличчя, пальці проводять лінію від щоки до підборіддя, ніби запам’ятовують кожен контур. Моє серце гучно калатає.
Руслан нахиляється і цілує мене. Я забуваю, як дихати. Його губи м’які, гарячі, наполегливі. Поцілунок ніжний, але в ньому відчувається стримана пристрасть, щось невимовне, що ми так довго тримали в собі. Мої пальці знаходять край його піджака, чіпляються за тканину, бо в цей момент здається, що світ навколо розчиняється. Чоловік притягує мене ближче, його долоня впевнено лягає на мою талію. Я тону в цьому поцілунку, у відчутті тепла, у ньому самому.
— Мамо? — голос Максимка висмикує до реальності.
Обережно відштовхую Руслана, а мої очі розширюються від жаху. Мій маленький хлопчик стоїть за кілька метрів від нас, тримаючись за руку Ігоря. Погляд колишнього чоловіка темний, жорсткий, напружений. Він теж бачив усе.
— Що тут відбувається? — його голос холодний, але я чую у ньому нотки ледь стриманої злості.
Руслан не відступає, не опускає погляд і йому, на відміну від мене, зовсім не соромно. Його рука все ще на моїй талії, ніби він не дозволить мені сховатися або втекти. Ковтаю гірке плетиво у горлі, намагаючись знайти слова, які пояснять усе, але їх немає. Максимко дивиться на мене великими очима, у них — розгубленість.
Повітря між нами напружене, ніби перед бурею. Намагаюся зробити крок уперед, до сина, але Руслан не відпускає моєї талії. Відчуваю, як напружилися його пальці, як він ніби захищає мене. Ігор дивиться на нього, а потім переводить погляд на мене. Його очі холодні, пронизливі, і в них читається щось, від чого мені стає ніяково.
— Мамо, чому ти цілувала дядька Руслана? — голос Максимка чистий, щирий, і в ньому немає осуду. Тільки цікавість.
Моє серце стискається. Я хочу відповісти, сказати щось, що заспокоїть його, але перш ніж я відкриваю рота, Ігор втручається:
— Так, Софіє. Чому?
Він говорить спокійно, але я знаю його занадто добре, щоб не помітити напруги під цією удаваною байдужістю. Руслан робить крок уперед:
— Тому що це стосується тільки нас із Софією.
Я відчуваю, як гаряча хвиля підіймається до мого обличчя. Ігор зухвало усміхається, і ця усмішка мені не подобається.
— Нас із Софією теж щось пов’язувало і досі пов’язує, — явно натякає на сина, — Не думав, що ти так швидко пустиш у своє життя когось іншого.
— Це не твоя справа, Ігорю, — я стискаю пальці в кулаки.
— Ти ж знаєш, що Максим усе бачить, так?
— І що? — втручається Руслан, роблячи ще один крок до нього. — Софія має право на особисте життя.
— О, так це вже “особисте життя”? — Ігор підіймає брови, а його очі спалахують злістю. — Ви ж працюєте разом.
Я розумію, що це зараз переросте в щось більше, якщо я не зупиню.
— Ігорю, припини, — мій голос рівний, але всередині все кипить. — Це тебе не стосується. Руслане, дякую за вечір. Максимко, ходи до мене, ми йдемо додому.
Беру дитину за руку та прямую до під'їзду. На щастя, мене ніхто не зупиняє. Заходжу у квартиру та одразу біжу до вікна. Сподіваюся ті двоє не побилися. Під під'їздом нікого не бачу і полегшено зітхаю. Романтична вечеря, від якої тіло вкривається мурахами, закінчилася не так, як хотілося б. Максимко смикає мене за руку:
— Мамо, я так і не зрозумів, чому ти цілувалася з Русланом.
Присідаю біля дитини. Мої слова плутаються, але я вперто намагаюся пояснити хоч щось.
— Розумієш, чоловік і жінка цілуються, якщо вони дуже подобаються одне одному.
— Ви одружитеся і ти більше мене не любитимеш? — добиває запитанням.
Я навіть не впевнена, що ми зустрічаємося, а про одруження явно зарано говорити. Боляче, що син гадає наче я можу його розлюбити. Хитаю головою:
— Ні, — тягнуся до нього та цілую у щічку, — я хочу, щоб ти знав, — я завжди тебе любитиму, незважаючи на те, з ким я зустрічаюся. Ти моя дитина, моя частинка, і ніщо цього не змінить.
Ми обіймаємося і Максимко заспокоюється. Я розпитую його про спільний вечір з Ігорем. Вони разом повечеряли й покаталися на атракціонах. Телефонує Руслан. Я одразу відповідаю.
— Руслане, все добре? Ви з Ігорем не побилися?

— Ні, ми поговорили як дорослі чоловіки, — одразу розпізнаю нотки злості у голосі. — Він сказав, що офіційно ви досі не розлучені, а це означає, що ти його дружина. Це правда?
Мене пронизує блискавкою. Ніколи не думала, що цей факт може зіграти проти мене. Я прикушую губу та виправдовуюся:
— Так, але ми не живемо разом два роки й ти це знаєш. Це лише формальність, яка нічого не змінює.
— Це змінює все, — чоловік гарчить у відповідь. — Ігор заявляє про права на тебе.
— Я хотіла офіційно розлучитися, але Ігор переконав мене поки цього не робити заради Максимка. Він не хотів, щоб у нас були різні прізвища. Переконав, що це негативно позначиться на дитині.
Руслан мовчить кілька секунд. Моє серце завмирає в очікуванні відповіді. Він важко видихає:
— То офіційно ти завжди будеш його дружиною?
— Ні, я вже два роки йому не дружина. Якщо для тебе це важливо, то я подам на розлучення.
— Так, для мене це важливо, — його голос стає м'якшим, але в ньому все ще чується напруга. — Я хочу зустрічатися з вільною жінкою, а не офіційно заміжньою.
— А ми вже зустрічаємося? — тамую подих і напружено чекаю на відповідь.
— Я сподіваюся на це, — відчуваю, що Руслан хвилюється. — Софіє, ти станеш моєю дівчиною?
Все всередині мене стискається, а потім розправляє крила, ніби я ось-ось злечу. Перед очима виникають його звабливі вуста, гарячий погляд, дотики теплих рук. Сьогоднішній поцілунок зайвий раз довів мені, що я відчуваю до Руслана щось більше, ніж симпатію. Мені хочеться стати його дівчиною. Намагаюся не думати про наслідки й майже одразу погоджуюся:
— Так, щоправда, не уявляю як це поєднати з роботою.
— Дуже легко, — чоловік сміється. — Вдень я суворий бос, а ти моя підлегла. Зате ввечері ми щаслива пара, яка бажає бути разом.
— У тебе все просто, — сумніваюся в успіху цього плану.
— А навіщо ускладнювати?
До мене підбігає Максимко та смикає за руку:
— Мамо, я хочу хліб з варенням.
— Я мушу йти, — неохоче промовляю. Я б залюбки ще поговорила з Русланом, але не можу ігнорувати Максимка. Левченко перепитує:
— Готувати хліб з варенням?
— Так.
— Я теж хочу, — з його вуст звучить жалісливо.
— Не наївся у ресторані?
— Я не про їжу, — його голос знову звучить низько, оксамитово. — Я хочу бути з тобою. Готувати хліб з варенням, сидіти на кухні, пити чай і відчувати, що я не самотній у цьому світі.
Його слова торкаються серця. Я теж хочу до нього. Бажаю засинати у його теплих обіймах та прокидатися від ніжних поцілунків. Стискаю телефон у руці й мовчу про свої бажання:
— Сподіваюся колись так і буде. Добраніч, Руслане.
— Добраніч, моя…
Я завершую виклик перш ніж він встигає договорити. У голові крутиться його остання фраза. Цікаво, що він хотів сказати. “Моя”... Хто? І чомусь це слово гріє мене сильніше, ніж будь-які визнання.
Наступного ранку заходжу до приймальні й дуже хвилююся. Тепер я дівчина Руслана і не знаю чи це якось вплине на роботу. Не хочеться, щоб він платив мені зарплату задарма. Настя сидить за столом і я боязко цікавлюся:
— Бос у себе?
— Так, сьогодні прийшов ще раніше за мене.
Я сідаю за своє робоче місце. Працюю з документами, але думки весь час повертаються до Руслана. Нарешті він викликає мене до себе. Переступаю поріг його кабінету та зачиняю двері. Руслан сидить у сірому піджаку, сорочка розстібнута на два ґудзики й видніється зваблива ямка на сонячному сплетінні. Досі не можу повірити, що цей шикарний чоловік мій. Я підходжу до столу:
— Привіт!
— Привіт, — підіймається та заточує мене у затишних обіймах. — Я скучив.
— Я теж, — чесно зізнаюся.
Руслан одразу цілує мої вуста. Цей поцілунок відрізняється від попередніх. Тепер ми цілуємося як пара і це породжує щемливий трепет у серці. Він відхиляється перший і суворо супить брови:
— Ти взяла документи необхідні для подання на розлучення?
— Так, вони у сумочці. Можливо обідом вибіжу і спробую все оформити.
— Йди вже, — очі Руслана виказують нетерплячість.
— Але у мене робота.
— Я тебе відпускаю на цілий день. Йди й вирішую свої справи.
Я роблю крок вбік та виплутуюся з дбайливих обіймів. Ця ситуація мене бентежить. Винувато опускаю голову:
— Ми ж домовлялися, що наші стосунки не вплинуть на роботу.
— Не вплинуть, але я хочу зустрічатися з вільною жінкою, щоб жодний Ігор не смів називати тебе своєю дружиною. Я б відпустив будь-кого зі своїх підлеглих, якби їм потрібно було подати документи, тому не хвилюйся. Завтра, щоб була на роботі, — Руслан одягає на обличчя маску суворості, але у нього не дуже виходить. Очі випромінюють ніжність та дивляться на мене із захопленням.