Розділ 13

Одразу відповідаю та чую трохи хрипкуватий голос. Теплий. Такий, що змушує мурах пробігти шкірою.
— Хотів побажати тобі солодких снів.
— Цікава традиція. Ти всім своїм підлеглим телефонуєш перед сном? — жартую, вмощуючись на стільці.
— Ні. Тільки одній. Я сподіваюся, що заснеш, думаючи про мене.
Ох, якби ж він знав, що останнім часом я тільки й про нього думаю. Випускаю повітря з грудей і намагаюся тримати голос рівним:
— Ти самовпевнений.
— Можливо. Але ж тобі це подобається. Я з нетерпінням очікую на наше побачення.
Закушую губу. Стискаю телефон трохи міцніше. Вперто не зізнаюся, що я теж рахую години до зустрічі. Важко видихаю:
— Сподіваюся, воно тебе не розчарує.
— Єдине, що могло б мене розчарувати — це якщо ти не прийдеш, — він говорить спокійно, але в його голосі чується щось глибше.
— Я прийду, — сама не помічаю, як ці слова вихоплюються з вуст.
— Тоді спи солодко.
— І тобі добраніч.
Я кладу телефон, але ще кілька хвилин дивлюся в нікуди, відчуваючи, як серце б’ється трохи швидше, ніж зазвичай.
Наступного ранку роблю макіяж, який ввечері доведеться підправити, одягаю ідеально випрасувану сукню та нову мереживну білизну. Сумніваюся, що сьогодні її побачить Руслан, але з гарною білизною почуваюся впевненішою. Серце наповнюється солодкою млістю. Давно я відчувала це примне передчуття з краплею хвилювання перед побаченням. Відводжу Максимка до садочка та йду на роботу. Розміщуюся за своїм столом та починаю працювати. Руслан приходить після мене. Заходить до приймальні, обдаровує мене захопливим поглядом:
— Доброго ранку! — вітається зі мною та Настею.
— Доброго! — майже в унісон відповідаю разом із секретаркою.
Левченко йде до свого кабінету та зачиняє двері. Я тужливо зітхаю. Не віриться, що з цим красунчиком у мене сьогодні побачення. Через декілька хвилин до нього заходить Настя. Після її візиту, Руслан кличе мене до себе. Переступаю поріг його кабінету й проходжу всередину. Він притуляється до спинки крісла та мило всміхається. На його обличчі з’являються милі ямочки, котрі хочеться цілувати.
— У мене для тебе є завдання.
— Так, я слухаю, — сідаю за стіл, відкриваю блокнот, стискаю ручку у руках та готуюся записувати.
— Сьогодні у мене побачення з однією вродливою жінкою. До речі, їй дуже личить синій колір, — Левченко явно говорить про мене, оскільки зараз я у синій сукні. Мої щоки охоплює полум’я. Чоловік продовжує:
— Я хочу, щоб ти обрала ресторан та забронювала місце десь на дев’ятнадцяту годину.
Стискаю губи й підіймаю важкий погляд на Руслана. Я явно не одна з тих вільних дівчат, з якими звик зустрічатися Левченко. У мене обов’язки, відповідальність й здається чоловік ніяк не вклинюється у моє життя. Хитаю головою:
— Це трохи пізно. Ігор забирає Максимчика на дві години. Тобто, о двадцятій я маю бути вдома, щоб зустріти сина. Навіть, якщо ресторан буде біля мого будинку, то потрібно хоча б десять-п'ятнадцять хвилин, щоб дійти до квартири. Десь пів години ми чекатимемо їжу, отже, щоб поїсти у нас залишається близько п’ятнадцяти хвилин.
Вилиці на обличчі Руслана напружуються і йому таке не подобається. Здається, довго очікувальне побачення не відбудеться. Це я ще змовчала про те, що Ігор може не забрати Максимка. Інколи у нього виникають якісь термінові справи, і він попереджає мене, що скасовує зустріч з сином. Винувато опускаю голову:
— Вибач, що псую твої плани, але поки я не можу дозволити собі побачення до світанку. Якщо ти скасуєш нашу вечерю, то я все зрозумію.
Руслан дивиться на мене якось по-іншому. Не можу зрозуміти про що він думає. Моє серце швидко калатає від хвилювання. Левченко нахиляється вперед та бере мене за руку. Його дотик зігріває шкіру, пронизує приємним теплом:
— Я не збираюся скасовувати вечерю, можемо перенести її раніше. Значно раніше. Їдемо вже!
Левченко лякає своєю рішучістю. У мене округлюються очі:
— А робота?
— Я директор і нікому не звітую, можу скасувати всі зустрічі та прогуляти.
— У тебе о п'ятнадцятій зустріч з Хім’яковим, — нагадую, адже знаю, як багато залежить від цієї зустрічі. — Ти не можеш її пропустити. Може після неї?
— Добре, поїдемо до ресторану одразу по завершенні. Забронюй столик де хочеш. Може є таке місце, яке ти бажаєш відвідати?
— Ні, особливого місця немає, але я щось підберу.
Руслан сильніше стискає мою руку. Лагідно проводить пальчиком по шкірі, викликаючи трепет у серці. Чоловік не відводить погляду від мене. Явно хоче сказати щось грайливе. У двері стукають і до кабінету заходить Настя. Наче ошпарена, я висмикую долоню з полону чоловіка.
— До вас прийшов Олексій Андрійович, — заявляє Настя.
Я не розумію чи вона встигла побачити, я тримаюся з Левченком за руку. Підіймаюся та виходжу з кабінету.

Поки у Руслана зустріч, я підбираю ресторан. Обираю заклад недалеко від дому. Так мені буде зручніше. Бронюю столик і перебуваю у хвилюючому передчутті. Левченко проводить зустріч з Хім’яковим і після неї ми їдемо до ресторану.
Заклад невеликий, затишний, з приглушеним світлом і теплою атмосферою. Ми сідаємо за столик біля панорамного вікна, звідки відкривається вид на вечірнє місто. Робимо замовлення. Руслан сидить навпроти, не зводить від мене зацікавленого погляду.
— Ти часто сюди приходиш?
— Ні, я тут уперше. А ти так впевнений у моєму смаку, що довірив обирати заклад?
— Ти мені подобаєшся. А це означає, що сподобається і твій смак.
— Я не знаю, що ми робимо, — чесно зізнаюся.
— Я теж не знаю, — його пальці м'яко ковзають по моїй долоні, і від цього мене ніби пробирає електричний струм. — Але знаю одне: мені добре, коли ти поруч.
Я кліпаю, трохи розгублена від його відвертості.
— Добре? — перепитую я, ховаючись за іронією.
— Дуже добре, — він посміхається, але погляд його серйозний.
Я хочу щось сказати, але саме в цей момент офіціант приносить нашу вечерю. Руслан підсуває тарілку ближче до мене, жестом запрошуючи скуштувати.
— Якщо щось тобі не сподобається, я з'їм і твою порцію.
Я сміюся, нарешті трохи розслабляючись.
— Сумніваюся, що я поділюся їжею.
— А я сподіваюся, що колись поділишся чимось значно важливішим, — Руслан кидає на мене хитрий погляд.
Мої щоки миттєво спалахують. Я знаю, що він натякає на щось більше, ніж вечеря. На щось, що лякає мене, але водночас змушує серце битися швидше.
— Не квап події, — опускаю погляд у тарілку.
— Я терплячий, — його голос м’який, але сповнений впевненості. — Але тільки тоді, коли знаю, що чекати варто.
Розумію, що з Русланом у мене немає шансів втекти від власних почуттів. Моя виделка завмирає над тарілкою. Чоловік спокійно їсть, ніби щойно не сказав щось таке, що змусило моє серце вибитися з ритму. Ковтаю шматочок їжі, хоча він здається прісним у порівнянні з тим, що зараз коїться всередині мене. Руслан терпляче чекає, не відводячи від мене погляду, ніби відчуває, як я борюся із собою.
— Боюся не виправдати твоїх сподівань.
— Я не хочу тебе лякати, — його голос тихий, але в ньому звучить щось глибше, ніж просто ніжність. — Але я й не збираюся відступати тільки тому, що ти боїшся.
Моя рука все ще в його долоні. Він не стискає її, не тисне на мене — просто тримає. Якби я захотіла, могла б легко висмикнути, але я не хочу. Руслан нахиляється трохи ближче.
— Дозволь мені показати тобі, що я поруч не просто так. Тепер ти не одна. Дай мені шанс.
Його слова проникають до серця та торкаються тонких струн. Відчуваю, як щось у мені змінюється. Не усвідомлюючи, що роблю, я стискаю його пальці у відповідь, наче відповідаю на його виклик.
Ми розмовляємо легко. Про все й ні про що водночас. Руслан не питає про роботу, про обов’язки. Сьогодні я просто жінка, а не мама, не працівниця, не відповідальна за все на світі. Чоловік розрізає стейк:
— Ти казала, що тобі немає з ким залишити Максимка. Твої батьки проживають в іншому місті?
— Так. Я приїхала сюди навчатися, познайомилася з Ігорем і згодом вийшла заміж. Залишилася жити тут. Ігор пішов, але квартира тепер моя і Максимчика. Він купив собі іншу. У мене ще є брат. Він одружений і має двоє діточок, — кладу салат до рота й хочеться щось дізнатися про Руслана. — А де живуть твої батьки?
— У цьому ж місті в приватному будинку. Я придбав собі квартиру і живу окремо. Мої дві сестри теж живуть окремо, — Левченко тягнеться до келиха. — Що тобі найбільше запам’яталося за останній тиждень?
— Як Максимко вчив букву «Р». Він так старався, а коли вийшло, почав сміятися від щастя.
Руслан дивиться на мене, і в його погляді щось змінюється.
— Ти навіть не уявляєш, як сильно світишся, коли говориш про нього.
— Він частина мене, — стискаю плечима.
— А сьогодні ти просто Софія. І я хочу, щоб ти теж про це пам’ятала, — Руслан витягує руку й накриває мої пальчики.
Його тепло обпалює, але я не прибираю руки. Не цього разу. Десерт з’їдений, келихи порожні, а я ловлю себе на тому, що не хочу, щоб вечір закінчувався.
— Підемо прогуляємося? — пропонує Руслан.
Я киваю. Коли ми виходимо на вулицю, вечірній вітерець ледь ворушить моє волосся. Руслан не вагається — він просто бере мене за руку, ніби це щось природне і я відчуваю, що це справді так. Я стискаю його пальці у відповідь.
Нічне місто виблискує тисячами вогнів, віддзеркалюючись у вікнах будівель. Ми йдемо мовчки у напрямку до мого будинку, тримаємося за руки. Мені здається, що час трохи сповільнився. Відчуваю тепло його пальців, моє серце трохи шаленіє, але не вириваю руки. Навпаки, мені подобається ця близькість.
— Про що думаєш? — Руслан нахиляється ближче до мене.