Розділ 12

Я швидко зиркаю на нього, намагаючись зрозуміти, чи він серйозно. Невинно кліпаю очима:
— Ти хочеш, щоб я пішла з тобою на зустріч із твоєю юристкою?
— Так, — він киває. — Я б хотів, щоб ти була поруч. Можливо виникне потреба щось записати. До того ж не хочу, щоб ти звела себе від ревнощів.
— Я не ревную.
— Звісно, і ти знервована зовсім не через це.
Руслан тихо сміється, і я хочу його вдарити або поцілувати. Але більше вдарити. Він бачить мене наскрізь і я почуваюся незахищеною.
— То підеш? — перепитує він.
Я зітхаю, удаю, що обдумую, але відповідь уже зрозуміла.
— А у мене є вибір? Звісно піду, тільки візьму ручку та блокнот. Раптом щось потрібно буде записати.
— Обов’язково візьми, — Левченко киває з серйозним виразом обличчя.
Ми обоє вдаємо, наче причина моєї присутності там — це непотрібні записи. Виходжу з кабінету й у голові крутяться два варіанти. Руслан запросив мене або для того, щоб ще більше викликати ревнощі, показати, що він має популярність у жінок, або ж навпаки, щоб продемонструвати суто ділові стосунки зі Світланою.
— Як скажеш, — киваю. Його очі блищать від задоволення.
Ось тепер мені точно немає про що хвилюватися. Але чомусь здається, що цей обід може змінити більше, ніж мені хотілося б. Виходжу до приймальні та кладу записник і ручку у сумочку. Руслан злегка всміхається, й ми обоє розуміємо фарс — нічого записувати не доведеться. Прямуємо до його авто. Я сідаю на переднє сидіння та пристібаюся. Світлана обрала кафе неподалік, тож через п'ятнадцять хвилин ми опиняємося на місці.
Заклад виявився затишним, зі спокійною джазовою музикою та приглушеним світлом. У повітрі витає аромат кави та ванілі, а крізь великі панорамні вікна відкривається гарний краєвид на осінній парк. Ми розміщуємося за столиком поруч, на м’якому диванчику. Руслан сидить біля мене у своєму звичному стильному костюмі. Впевнений у собі, харизматичний. Неприємно думати, що Світлана могла чекати на нього тут сама. Він уважно дивиться на мене, ніби хоче щось сказати, але в цей момент двері відчиняються, і я бачу її.
Довге волосся Світлани ідеально укладене, очі підведені стриманим макіяжем, а чорний штанний костюм має такий вигляд, ніби його щойно зняли з манекена люксового бутика. Вона впевнено крокує до нас, а на її губах грає усмішка рівно до того моменту, коли вона бачить мене. Сідає навпроти й невдоволено дує губки:
— Руслане, ти не сам?
— Це моя помічниця Софія, — чоловік вказує рукою на мене. Він вдає, що не помічає напругу, яка щойно виникла. — Ви бачилися в офісі.
— Так, я пригадую її, — Світлана кидає на нього погляд, у якому читається: навіщо?
— Ну що, можемо почати? — Руслан відкриває меню.
— Авжеж, — кидає Світлана, але її погляд приклеєний до мене.
Якийсь час ми переглядаємо меню, і я відчуваю, як Світлана мене оцінює. Вона дивиться на мене не як на співробітницю Левченка, а як на суперницю. Я відчуваю, як тепло розливається по тілу, але дівчина лише стискає губи й відводить погляд. Ми робимо замовлення. Світлана кладе на стіл теку з документами:
— Руслане, я думала, у нас буде ділова зустріч.
— Так і є, — він киває. — Але невже ми не можемо поєднати приємне з корисним?
Світлана нічого не відповідає, але по її обличчю видно — вона незадоволена. Розмова переходить у робоче русло, я мовчки слухаю, але щоразу, коли Світлана кокетливо торкається зап’ястя Руслана або нахиляється ближче, ніби ненароком, я відчуваю, як у грудях розгорається легкий вогник ревнощів. Руслану, здається, байдуже. Але він, чи то випадково, чи то навмисно, часто торкається моєї руки, ніби нагадуючи, що я тут не зайва.
— Ти ж розумієш, що якщо підписати угоду в такому форматі, то… — Світлана щось говорить, але її голос здається мені далеким.
Я більше не слухаю. Я лише відчуваю Руслана поруч. Його тепло, увагу. Він раптом нахиляється ближче і шепоче:
— Як ти?
Розумію, що цей обід вже не просто зустріч. Це гра і я не хочу програвати. Від його голосу по шкірі пробігають мурахи. Машинально стискаю склянку з водою в руках, намагаючись приховати легку тремтливість пальців.
— Чудово, — усміхаючись, ловлю на собі погляд Світлани. Вона дивиться уважно, холодно, і мені здається, що в її очах пробігає ледь вловиме роздратування.
— Руслане, — дівчина знову змінює тон на більш м’який, ніби намагається повернути його увагу до себе. — Тобі варто переглянути пункт четвертий у контракті. Я вчора надсилала тобі нову редакцію.
— Так, бачив, — Руслан киває, але не відводить погляду від мене. — Обговоримо це пізніше.

Світлана стискає губи, ніби збираючись щось сказати, але в цей момент офіціант приносить замовлення. Я беру виделку, намагаючись зосередитися на їжі, але відчуваю на собі погляд Руслана. Його увага зводить мене з розуму, змушує серце прискорено битися, але водночас я не можу не насолоджуватися цим моментом. Світлана граційно підносить келих до губ і робить маленький ковток соку. В її очах виблискує цікавість, хоча усмішка здається надто вже безтурботною.
— Руслане, знаєш, мені завжди було цікаво, як тобі вдається так легко знаходити спільну мову з людьми, — вона поглядає на нього, а потім мимохідь переводить погляд на мене. — Особливо з Софією.
— Іноді складно, — Левченко бере келих у руку. — Особливо, коли людина, з якою ти працюєш, — унікальна. Ми багато працюємо разом.
— Ага, тільки робота, — Світлана киває, ніби погоджується, але її очі випромінюють сумнів. — Хоча, знаєш, я зазвичай добре розпізнаю ділові стосунки і ті, що ними лише прикриваються.
Руслан усміхається, відкидаючись на спинку стільця.
— Ти знаєш, Світлано, — його голос звучить ледь помітно розважливо, — іноді людина може бути настільки хорошим партнером у роботі, що складно не відчувати чогось більшого.
Я завмираю. Стискаю виделку в руках, відчуваючи, як усередині з’являється якесь дивне передчуття. Змушую себе відповісти першою, поки Руслан не сказав ще щось, що може лише підлити олії у вогонь.
— Це просто хороша робоча взаємодія. Ми чудово спрацьовуємось, ось і все.
Світлана киває, але я бачу, що вона не зовсім задоволена цією відповіддю. Вона ще раз ковтає сік і розслаблено говорить:
— Ну що ж, тоді вам справді пощастило. Хороший тандем зараз рідкість.
— Дуже, — Руслан підхоплює її слова, але його очі знову зустрічаються з моїми.
Я відчуваю, як мене огортає тепло. Його погляд говорить більше, ніж слова. Світлана кладе виделку на тарілку й фальшиво усміхається мені. Вона нічого не каже, лише коротко зиркає на нас і задумливо відставляє стакан. Здається, її цікавість тільки розпалюється. Дівчина схрещує руки на столі, уважно вдивляючись у мене, ніби хоче прочитати щось між рядків.
— Знаєте, мені подобається, коли люди можуть працювати разом без зайвих емоцій, — вона злегка посміхається, але в її голосі вчувається ледь помітна іронія. — Це ж так складно, не змішувати справи з особистим.
— А інколи це приємно поєднати, — Руслан наче навмисно дражнити її.
Ясно, що ці слова адресовані мені, навіть якщо він формально не вимовляє мого імені. Світлана кидає на мене швидкий погляд, потім повертається до Руслана. Опускаю голову до тарілки, намагаючись приховати змішані емоції. Ревнощі, інтерес, хвилювання — усе переплітається. Світлана робить останній ковток вина, бере сумочку і знову звертається до Руслана:
— Що ж, здається, я тут третя зайва.
— Навпаки, — Руслан відпиває ковток води. — Ти допомогла зробити деякі речі очевиднішими.
Я підводжу голову і зустрічаю його погляд. Це вже не просто обід. Це щось набагато більше. До побіління у кісточках, Світлана стискає сумочку у руках.
— Ми все обговорили. Зідзвонимося пізніше, коли вивчиш договір і підпишеш. Бувайте!
Дівчина поспішно покидає кафе. До нас підходить офіціант. Навіть не дивлячись в рахунок, Левченко підносить картку до термінала. Ми йдемо до його авто.
— Тобі не здається, що Світлана може подумати, що між нами романтичні стосунки?
— Гадаю, вона так і подумала, — абсолютно не бентежачись, Руслан відчиняє двері свого авто і притримує їх для мене.
— Тебе це не турбує? — сідаю на переднє сидіння.
— Ні, адже сподіваюся, що у майбутньому так і буде, — він зачиняє двері й обходить автомобіль.
Я розгублена. Його заява і тішить, і бентежить водночас. Левченко розміщується за кермом та говорить суто про роботу. Наче це не він хвилину тому натякав на романтику між нами. Приїжджаємо до офісу та разом підіймаємося до приймальні. Я проходжу до свого робочого столу:
— Дякую за обід!
— На здоров’я! — Руслан заходить до свого кабінету, а очі Насті спалахують цікавістю:
— Між вами щось є? Ви зустрічаєтеся?
— Ні, — не роздумуючи відповідаю, але мій голос стає схожим на писк миші й виказує моє хвилювання. — Це просто обід та ще й з його юристкою. Вони говорили про справи.
Настя опускає голову та посміхається. Здається, вона не вірить жодному моєму слову. У кінці робочого дня, я відчиняю двері кабінету Левченка та з порогу прощаюся:
— До побачення!
— Тебе підвести? — чоловік відриває погляд від ноутбука та пожвавлюється.
— Ні, дякую. Я до садочка їду, а потім додому.
Поспішно зачиняю двері та прямую до виходу. Цілий вечір займаюся домашніми справами, а мої думки належать Левченку. Я надто багато думаю про нього і це мене бентежить. Максимко спить поруч на своєму ліжечку, а я йду на кухню та заварюю чай. Телефон вібрує на столі. На екрані висвічується знайомий номер. Руслан. У серці спалахує радість.