Розділ 11

Не помічаю, як від злості стискаю кулаки. Ага, немає вільного часу. Так я і повірила. Чисто випадково цей час знайшовся обідом у ресторані. Вони сидітимуть вдвох, гратиме романтична музика, смакуватимуть страви й зовсім не думатимуть про роботу. Це більше схоже на побачення. Поглядом обпікаю Левченка та навіюю йому сказати “ні”. Нехай у нього з’являться важливі справи обідом. Він чухає потилицю та не поспішає відповідати. Зрештою, опускає руку:
— Так, добре, чом би й ні. Гадаю, я зможу під’їхати. Завтра скажеш куди й о котрій.
Наступні їхні слова лунають десь на задньому фоні. Я сиджу нерухомо, поглядом втупившись в монітор. Побачення. У них буде побачення. Не розумію, чому це так мене зачепило. Звісно, такий чоловік як Руслан довго не буде сам. Рано чи пізно його спіймає блондиниста піранья і вже не відпустить. Дивно, що він й досі неодружений.
Вони виходять з кабінету. Руслан вийшов її проводжати, а Світлана грайливо всміхається:
— Тоді до завтра. Я все підготую.
— Якщо виникнуть запитання – телефонуй, — Левченко зупиняється в центрі приймальні та схрещує руки.
— Обов’язково! — нарешті Світлана покидає приймальню. Руслан повільно повертається та зосереджує погляд на мені. Він супиться:
— Софіє, з тобою все добре? Ти якась бліда?

Усвідомлюю, що він звертається до мене та схоплююся з місця:
— Так, мені потрібно освіжитися. Якось надто душно тут, — махаю долонею перед обличчям та виходжу на коридор.
Прямую до вбиральні й зачиняю двері. Відкручую кран. Вода стікає в умивальник, я підставляю руки. Прохолода огортає шкіру і сподіваюся — це приведе мене до тями. Не варто так хвилюватися, Руслан дорослий чоловік і може зустрічатися з ким хоче. Тим більше це наче робоча зустріч, хоч наміри у Світлани зовсім інші. Слово за слово, випадкові дотики й вони поцілуються. Почнуть зустрічатися, зіграють весілля і народять дітей, а я стоятиму збоку й спостерігатиму за цим всім. Ревнощі дурманять розум. Я закриваю кран й дивлюся у дзеркало. Не розумію, що я відчуваю до Руслана, проте точно не байдужість.
Мене лякають власні думки. Вони плутаються, збиваються докупи, створюючи хаос у моїй голові. Щось у мені кричить, рветься назовні, вимагає виходу. Я задихаюся в цьому вирі почуттів.
Виходжу з вбиральні, але світ навколо здається розмитим, ніби я рухаюся крізь густий туман. Йду до кабінету Левченка. Мовчки проходжу приймальню. Вриваюся всередину. Руслан стоїть біля столу та тримає у руках теку. Наші погляди зустрічаються.
— Софіє, щось сталося?
Його голос, такий впевнений і водночас занепокоєний, змушує мене здригнутися. Я не можу говорити, не знаю, що сказати. Рішуче підходжу до нього. Кладу долоню йому на груди та хапаю вустами спокусливі губи. Піддавшись бажанню, спрагло цілую його. Чоловік випускає теку з рук й вона падає на стіл. Його пальці знаходять мою талію, міцно притискають до себе. Він цілує мене так, ніби це єдине, що має значення, і я тону в цьому поцілунку, у цьому жарі, у цьому солодкому забутті.
Під долонею відчуваю швидкий стук його серця. Здається, воно зараз вилетить з грудей. Втім, як і моє. Нам бракує повітря і Руслан відхиляється. Тільки тепер розумію, що накоїла. Роблю крок назад, позбуваюся гарячих дотиків та відчуваю, як холод миттєво пробирає мене до кісток. Що я наробила?
Винувато опускаю голову і не знаю, як пояснити свою поведінку. Руслан злегка всміхається, в його очах палає неприховане бажання.
— Це означає, що ми…
— Ні, — одразу обриваю його на пів слові. — Я дещо перевіряла.
Втікаю не лише з його кабінету, а й від себе. Від своїх думок, від почуттів, від того, що тільки-но сталося. Сідаю за свій стіл та віддихуюся. Кляті ревнощі! Змусили мене цілувати Левченка і це було… прекрасно. Мушу визнати, що Руслан бомбезно цілується. Шкода, якщо його поцілунки належатимуть не мені.
Настя якось підозріло дивиться на мене:
— Софіє, все добре?
Киваю і розумію, що нічого не добре. Я починаю закохуватися у свого боса. На щастя Руслан не йде слідом за мною та не викликає до себе. Мабуть, він розуміє, що мені потрібний час. Ввечері викликає до себе. Я сідаю за стіл навпроти нього. Левченко серйозний, немає й натяку, що він той самий чоловік, котрий так пристрасно цілував мене обідом. Питання суто по роботі. Ми обоє вдаємо, що нічого не сталося, але моє серце голосно гупає і виказує хвилювання. Отримую завдання та підводжуся. Руслан хапає мене за руку, змушує зупинитися. Миттєво відпускає долоню, наче демонструючи, що не зазіхає на мої особисті кордони.
— Софіє, підеш зі мною на побачення? Запрошую тебе сьогодні ввечері до ресторану.
— Я сьогодні не можу. Потрібно забрати Максимка з садочка. Далі у нас приготування вечері, вивчення букв, збирання речей на завтра, підготовка до сну, — з кожним моїм словом Руслан сумнішає.
Я розумію, що хочу піти з ним на побачення, зробити щось божевільне і не думати про наслідки. Я так довго виконую обов'язки мами, що забула про власні бажання. Весь час треба, мушу. Давно не робила щось для себе, хоча б дрібничку. Можливо я потім сильно пошкодую, але після невеликої паузи, додаю:
— Проте у четвер Ігор забирає Максимчика до себе на дві години і я зможу з тобою повечеряти, — Руслан мовчить, а я не можу зрозуміти його емоцій. Винувато опускаю голову і тихо продовжую, — Звісно, якщо у тебе вільний вечір.
— Вільний, — не роздумуючи відповідає. — Заради побачення з тобою, я скасую всі плани.
Його очі спалахують радісним вогником. Не стримую посмішки на обличчі та виходжу з кабінету. У мене буде побачення з Русланом! Давно я не була на побаченнях. Мабуть, десь років шість. Тіло тремтить від передчуття. Ввечері забираю дитину з садочка та виконую рутинну роботу. Мій телефон оживає і звучить знайома мелодія. На екрані висвічується ім’я “Руслан”.

Хаотично згадую, чи я все зробила. Наче все. Звіти розкладені по текам, зведення віднесені до архіву, папір замовлений. Не розумію причину дзвінка свого боса і відповідаю з острахом:
— Алло!
— Привіт! — чоловік говорить так, наче ми сьогодні не бачилися. — Як справи?
Мимоволі усміхаюся, знімаючи резинку з волосся. Вечір був довгим — вкласти Максимка спати, прибрати й, нарешті, залишилося трохи часу для себе.
— Ти телефонуєш, щоб переконатися, що я не передумала щодо побачення, чи це по роботі? Маю знати на який лад налаштуватися, — я зручно вмощуюся на дивані.
— Ні, не по роботі, — в його голосі чується легка усмішка. — Я впевнений, що ти не передумаєш. Просто хотілося почути тебе перед сном.
Моє серце робить невеличкий стрибок. Його впевненість зачаровує. Я завмираю. Скільки років ніхто не говорив мені таких слів? Скільки років я не відчувала цього солодкого хвилювання від чоловічої уваги? Намагаюся приховати тремтіння:
— І як тобі мій голос?
— Спокуса.
Я стискаю телефон міцніше. Від його голосу по тілу пробігає приємний трепет.
— Якщо продовжиш у такому дусі, то я не зможу дочекатися четверга, — інтуїтивно прикушую губу.
— А хто сказав, що я можу чекати? Хочу, щоб ти була поруч. Тут і зараз. Якщо я приїду до тебе, ти вийдеш на двір?
Такі слова обпікають. Це бажання спільне. Хочеться зануритися в його обійми й нарешті дозволити собі бути слабкою. Не думати про проблеми, а повністю довіритися чоловікові. На жаль, зараз ця мрія нездійсненна. Хитаю головою:
— Ні, Максим спить. Я не можу його залишити.
— Я піднімуся до тебе, впустиш?
У животі спалахує вогник. Серце схвильовано тріпоче під грудьми та вимагає сказати “так”, але прислуховуюся до голосу розуму і важко видихаю:
— Руслане, я не хочу, щоб Максимко бачив біля мене чоловіків. Я не знаю, як він відреагує.
Левченко мовчить
— Ясно, я поки не вписуюся у вашу маленьку сім’ю.
— Ні, ти не так зрозумів…
— Не варто виправдовуватися, я все розумію, — чоловік поспішно мене перебиває. — У нас навіть побачення не було. Я хочу, щоб ти знала, я не проти проводити час з Максимом. Мені здається я непогано ладнаю з дітьми. Сподіваюся колись мені випаде нагода це перевірити.
— Ти на мене не сердишся? Просто я не сама по собі, я відповідаю за дитину і маю зважати на його почуття.
— Не серджуся. Постараюся не залицятися до тебе до четверга.
— А ти зможеш? — додаю грайливі нотки у голос.
— Не впевнений. На роботі увімкну режим суворого боса, й потай задивлятимуся на свою помічницю.
— А я вдаватиму, що не помічаю цього, — сміюся.
— Але у четвер може все змінитися? — у голосі чоловіка відчувається надія.
— Ну, ми й так не надто дотримуємося формальних стосунків на роботі.
— Для мене це перевірка на витримку. Добре, не засиджуйся допізна. Тобі вранці прокидатися.
Давно ніхто не турбувався про мій сон. Мушу визнати це приємно. Розмова закінчилася, але я досі сиджу, приклавши мовчазний телефон до вуха. Груди наповнюються теплом, а у тілі спалахують іскри легкої ейфорії.
Вранці поводжуся як звичайний працівник. Сухо вітаюся та працюю, втупившись в екран. Пам'ятаю про обід Левченка зі Світланою і ревнощі шкребуть душу. Сподіваюся це просто обід і нічого більше. Вони й справді говоритимуть лише про роботу. Проте згадую хижий погляд тієї юристки й одразу зароджуються сумніви про безневинність цієї зустрічі.
Йду до Руслана в кабінет та кладу документи на стіл. Сідаю навпроти чоловіка та милуюся його суворим профілем. Він роздивляється документи та підписує:
— Добре. Я задоволений твоєю роботою.
— Рада, що змогла догодити.
Руслан переводить на мене погляд.
— Ти якась знервована. Хвилюєшся про завтрашню вечерю?
— Що? Ні, — байдуже змахую рукою. — до того ще багато часу, ти можеш передумати.
— Я? — Руслан сміється, наче я сказала щось смішне. — Ти справді так гадаєш? Не для того я так довго чекав, поки ти погодишся піти зі мною на побачення, щоб відмовитися від нього в останню мить.
— Тоді мені немає про що хвилюватися, — намагаюся говорити якомога байдуже. Підводжуся на ноги, — піду обідати. У тебе теж обідом запланована зустріч. Ти ризикуєш спізнитися.
Руслан хапає мене за зап’ястя, змушуючи затриматися.
— До речі, про обід. Ти знаєш, що у мене зустріч у кафе з юристкою Світланою. Ми маємо обговорити кілька моментів, — Руслан уважно стежить за моєю реакцією.
І вона не забарилася. Юристка Світлана. Висока, струнка, елегантна. Бездоганний макіяж, манікюр і строгі костюми, які ідеально підкреслюють її фігуру. Вона не приховує симпатії до Руслана та не соромиться залицятися. У грудях щось некомфортно стискається. Він продовжує:
— Підеш зі мною?