Розділ 10

Руслан кілька секунд мовчить, а потім нахиляється й бере записку, яку я заховала в шухляду.
— Що ти робиш? — кидаюся до нього, але він підіймає аркуш вище.
— «Думаю про тебе». Як оригінально, — він зневажливо хмикає, зминаючи папір у долоні. — Руслане! — я хапаю його за зап’ястя, намагаючись забрати записку, але він не відпускає. Зрештою, зі злістю жбурляє записку на підлогу й вона падає біля смітника.
— Не треба удавати, що це не зачепило тебе, — каже він тихо, але в голосі відчувається глухий гнів. — Бо я бачу, що зачепило. Ти повернулася до нього?
— Ні, це просто квіти, які нічого не означають, — кажу вперто, але серце шалено гупає в грудях.
— Так? — він нахиляється нижче, його губи майже торкаються мого вуха. — Тоді чому ти тремтиш?
Його голос ковзає по шкірі, залишаючи гарячий слід.
— Я не… — хочу заперечити, проте мій голос ламається.
— Він змушує тебе відчувати щось? — Руслан говорить тихо, ніби перевіряє мене. У його голосі розпізнаю смуток. Так само тихо зізнаюся:
— Ні.
— А я?
Мої очі різко зустрічаються з його і простір звужується до цієї миті, до цього запитання. Я ковтаю повітря, намагаюся вирватися з його полону та знайти гідну відповідь. Проте він мене випереджає:
— Ти знаєш відповідь, Софіє, — Руслан повільно випускає моє зап'ястя, але не відступає.
— Це не змінює нічого, — нарешті визнаю свої почуття. Так, Руслан мені не байдужий і це лякає. Не хочеться знову ранити своє серце. Він хитає головою:
— Неправда. Це змінює все.
Я хочу сперечатися, кинути йому в обличчя якісь аргументи, але не можу. Відчуваю, що межа, яку я намагаюся провести між нами, стає дедалі тоншою, і тріщить по швах. Він нахиляється до мене та цілує вуста. Ніжно, лагідно, без натиску. Його губи ковзають моїми вустами, а я навіть не опираюся. Досліджую його губи, невпевнено торкаюся спини та злегка притуляюся до нього. Хай там як, але Левченко вміє цілуватися.
Перед очима виникають спогади. Тьмяний бар, гучна музика, і ці губи з присмаком алкоголю. Вимогливі дотики, готельний номер, пом'яте простирадло. Розплющую очі та, наче ошпарена, відсторонююся від чоловіка. Роблю крок назад і перелякано округлюю очі. Невже той незнайомець з бару й справді Руслан? І здається між нами було щось більше, ніж простий обшук. Ні, цього не може бути. Не хочеться вірити, що Руслан мене підпоїв і переспав зі мною. Налякана, прикладаю долоню до рота.
Левченко не тисне на мене. Стоїть і терпляче чекає на мої подальші дії. Я розгублена й не знаю, як реагувати. Якщо запитаю прямо, то навряд чи він зізнається. Опускаю руку і хитаю головою:
— Руслане, ми не повинні…
— Чому? Я подобаюся тобі, ти мені не байдужа. Знайди хоча б одну поважну причину, чому ми не можемо бути разом. І тільки не кажи про роботу, ми вже з'ясували, що це не перепона.

Не наважуюся озвучити справжню причину й знову стверджую те саме:
— Ти мій бос. Що буде, якщо ми позустрічаємося трохи й розійдемося? Мені доведеться звільнитися.
Руслан робить крок до мене та бере за руку. Тепло його долоні огортає шкіру. Моє серце пришвидшує ритм, а дихання збивається. Він дивиться в очі, заглядає у саму душу й вимагає правди:
— Чому ми маємо розходитися?
— Бо всі стосунки, які у нас були до сьогодні, закінчувалися розставанням.
— Можливо, цього разу все буде інакше, — Левченко трохи сильніше стискає мою руку. — Якщо це єдина причина, то обіцяю навіть у такому випадку не звільняти тебе. Поводитимося так, наче нічого не відбулося. Є ще щось? Може ти розглядаєш можливість примирення зі своїм колишнім?
Прикушую губу. Почуваюся притиснутою до стінки. Якби я точно знала, що Руслан не той незнайомець з бару, то вже цілувала б його спокусливі вуста. Змушую себе висмикнути руку з його долоні. Роблю крок вбік та винувато опускаю голову:
— Ні, я ніколи не повернуся до Ігоря й він тут ні при чому. У мене було дуже болюче розлучення. Я не готова до нових стосунків, — змовчую про те, що не готова, щоб хтось знову розбив мені серце. — Так, я визнаю — ти мені подобаєшся, але зараз я прошу дати мені час. Я мушу впорядкувати думки й зрозуміти свої почуття.
— Це ж що повинен був зробити той негідник, щоб навіть після двох років ти не наважувалася на стосунки? У нас буде все по-іншому. Не знаю чи краще, я не обіцятиму тобі золоті гори, проте точно по-іншому.
До приймальні заходить Настя та змушує чоловіка замовкнути. Вона простягає йому документи:
— Ось. Людмила Андріївна казала, що тарифікації є на вашій пошті.
— Добре, дякую, — Руслан бере документи та, опустивши голову, понуро йде до свого кабінету.
Решту дня Руслан до мене не говорить. Заспокоююся лише коли опиняюся вдома. Телефон починає вібрувати саме тоді, коли я зручно вмощуюся на дивані з чашкою чаю. Від несподіванки ледь не проливаю напій, а коли дивлюся на екран, усередині все стискається. Ігор. Мені не треба брати слухавку, щоб зрозуміти, про що він говоритиме. Його букети, раптові візити, натяки… Але я втомилася. Втомилася постійно давати йому зрозуміти, що ми більше не разом.
Зітхнувши, приймаю виклик.
— Тобі сподобався букет? — у його голосі радісні нотки, наче він уже знає відповідь.
— Не варто було, — коротко відповідаю.
— Ти завжди любила троянди. Я не міг не подарувати.
— Ігорю, послухай, — кладу чашку на стіл і випрямляю спину. — Я вдячна тобі за увагу, але це нічого не змінює.
Він мовчить лише секунду, але я майже відчуваю, як його усмішка зникає.
— Софіє, давай не будемо вдавати, що між нами нічого не залишилося. Ми ж сім’я. Макс…
— Макс твій син, і ти можеш бачитися з ним, коли захочеш, але я не твоя дружина. Ми не разом і більше не будемо.
— Чому ти така жорстока?
— Бо ти не чуєш мене. Я не хочу повертатися назад. Наше минуле залишилося там, де йому й місце, — говорю рішуче.
— А якщо я змінюся? Якщо доведу, що можу бути тим чоловіком, якого ти колись любила?
Заплющую очі. Від цих слів мене не стискає у грудях, не охоплює ностальгія, не з’являється бажання дати йому шанс.
— Я більше тебе не кохаю.
Тиша. Довга, майже болюча тиша.
— Зрозумів, це все через Левченка. Що ж, я почекаю, коли він витре об тебе ноги.
Він завершує дзвінок, а я ще деякий час дивлюся на телефон. Раніше ці розмови давалися мені важче, але зараз я не відчуваю сумнівів. Я зробила свій вибір.
Попри рішучу відмову, моє серце рветься до Руслана. Тіло бажає його дотиків, поцілунків, обіймів. Сама не розумію, що зі мною коїться, але думки повністю належать йому. Чоловік поводиться відсторонено та не переходить межу. Між нами суто ділові стосунки, все, як я хотіла. Але чомусь від цього душу сковує туга, а Левченко несподівано стає об'єктом моїх мрій. Проте я знаю, що краще триматися від нього якомога далі.
Сьогодні Руслан завалює завданнями Настю і мене. Підходить до мого столу та дивиться на документ на моєму комп’ютері. Він нахиляється трохи ближче, ніж потрібно. Його рука випадково торкається мого ліктя і цей дотик породжує полум’я всередині. Руслан не забирає руки, ми торкаємося одне до одного. Наче цього замало, чоловік тягнеться до мого вуха та лоскоче подихом:
— Цей звіт треба здати до вечора. Сподіваюся, ти встигнеш.
Я намагаюся сконцентруватися на словах, а не на теплі його подиху біля своєї шиї. Киваю та хапаю ручку, щоб хоч якось впоратися з хвилюваннями.
— Так, звісно.
— Добре, — він відходить, залишаючи мене саму з розгубленістю.