Розділ 9

Моє серце дає збій. Сором огортає колючою ковдрою та породжує на тілі жар. Я так поспішала доїсти, що не помітила, як забруднилася і це побачив Руслан. Руслан! Чоловік який мені подобається. Машинально хапаю серветку й швидко витираю губи.

— Ось так добре?

— Не зовсім. Але мені подобається твоя старанність. — Руслан спостерігає, і його усмішка стає ширшою. Хапаю перший-ліпший документ і ховаю за ним обличчя.

— Повертаємося до роботи.

— Як скажеш, Софіє. Але, здається, ти знову червонієш.

Я стискаю ручку так, що вона мало не тріщить. Левченко, задоволений собою, спокійно гортає документи. І я знаю: він не квапиться, не тисне, але й не відступає. Доводиться докласти зусиль, щоб зробити вигляд, наче цей обід ніяк мене не зачепив.

Наступного дня я займаюся домашніми справами, адже у календарі субота. Я збираю Максимка. Зараз на декілька годин його має забрати Ігор. Він телефонує і ми спускаємося на вулицю. Ігор приїжджає на своєму авто та виходить до нас. Я помічаю, що він доклав зусиль до свого зовнішнього вигляду: стильний, поголений, з тією самою харизмою, яка колись мене зачепила. Він посміхається легко, ніби між нами ніколи не було образ.

— Привіт! Як справи?

— Нормально, — відповідаю нейтрально, не підтримуючи його грайливий тон.

Макс вибігає назустріч, стрибає батькові на руки, і я на секунду відчуваю, як у серці щось стискається. Вони сміються, Ігор обіймає сина — все має такий вигляд, ніби він ідеальний батько і ніколи не зникав.

— Ми підемо в парк. Після цього, можливо, зайдемо в кафе. Долучайся, якщо хочеш.

— Це ваш день, я не буду заважати, — простягаю йому рюкзак Максимка. Насправді зовсім не хочеться проводити час з Ігорем та ятрити старі рани. 

— Софіє, — він наближається ближче, забирає у мене рюкзак, — я хочу, щоб ми знову стали родиною. Хоча б заради Макса.

— Родиною? — я скептично хмикаю. — А коли ти пішов до іншої жінки, це теж було «заради Макса»?

Його обличчя напружується, але він тримає себе в руках. Видно, що мій докір йому неприємний. Він закидає рюкзак в авто:

— Я змінився. І ти це знаєш. Дай нам шанс, — додає м’яко. — Просто подумай. Спільна прогулянка ні до чого тебе не зобов’язує.

Не вірю, що він змінився і з хижого вовка перетворився на невинну овечку. Так не буває. Цілую Максима у щічку:

— Не сьогодні. У мене є деякі плани, тож гуляйте без мене.

Прямую до будинку, усім виглядом показуючи, що розмову завершено. Користуючись відсутністю сина, затіваю генеральне прибирання у квартирі. Паралельно готую їсти та дивлюся фільм. Хоча насправді лише слухаю голоси акторів, котрі лунають на фоні. Мобільний дзвонить саме тоді, коли  збираюся налити собі чаю. На екрані висвітлюється ім’я колишнього чоловіка й серце огортає тривога. Одразу відповідаю і чую його стурбований голос:

— Софіє, у мене зламалося авто. Я викличу евакуатор, але потрібно якось Максимка відправити додому. Ти можеш приїхати? Я викличу вам таксі.

— Звісно. Ви де?

— У парку, — Ігор уточнює своє місцезнаходження. Кидаю погляд на годинник:

— Буду через сорок хвилин. Протримаєшся?

— Так, я зачекаю.

Швидко переодягаюся та виходжу з будинку. Тужливо згадую про чай, який так і не випила. Їду до парку і намагаюся розгледіти Макса серед людей. Врешті, помічаю Ігоря. Він сидить на лавці, а син жваво щось розповідає. Я стискаю губи в тонку лінію. Всього кілька тижнів тому, навіть не уявляла, що знову бачитиму колишнього чоловіка так часто. Але він уперто намагається відновити контакт із сином і, схоже, хоче більшого. Я підходжу ближче:

— Привіт!

Макс підскакує до мене, хапає за руку.

— Мам, ти довго!

— Я приїхала так швидко, як змогла, — виправдовуюся.

— Він так чекав на тебе. Ми вирішили піти на морозиво втрьох, — голос Ігоря легкий, невимушений. Наче ми не розлучені, а це звичайна прогулянка сім’ї.

— Не варто через нас змінювати плани. Ми поїмо морозиво вдома.

Не хочу проводити час з Ігорем. Максимко дивиться на мене великими очима.

— Але тут продають таке гарне, з шоколадними крихтами. Будь ласка, мамо.

Я не проти з’їсти морозиво тут, але потрібно якось позбутися Ігоря. Раптом відчуваю, що хтось наближається позаду. Знайомий низький голос, змушує здригнутися:

— Яка гарна сімейна ідилія. То ви знову разом?

Я різко обертаюся. Руслан стоїть усього за кілька кроків, одягнений у спортивний одяг, з пляшкою води у руках. Він дивиться на мене як на зрадницю. Обличчя неймовірно спокійне, як для людини, яка щойно піймала мене “на гарячому”, проте очі виказують злість.

— Ми не разом, — відповідаю швидко, майже рефлекторно.
— Справді? — він підіймає брови, а потім неквапливо переводить погляд на Ігоря. — Бо виглядає інакше.
— Ігор просто проводить час із сином, — не розумію чому виправдовуюся.
Руслан усміхається, але в цій усмішці немає звичного легкого флірту. Вона холодна, колюча.
— Охоче вірю. От тільки, він дивиться на тебе не як на матір свого сина.
— Тобі здається. Не має значення, як Ігор дивиться на мене. Це нічого не змінює, — стискаю сумку сильніше, намагаючись не видати, що ці слова мене зачепили.
— Має, якщо ти знову даєш йому шанс, — голос Руслана стає тихішим, але в ньому відчувається загострене напруження.
— Я не даю йому шанс, — злегка підвищую тон розмови. — А взагалі, що ти тут робиш?
— Йшов з тренування. Мій спортзал поблизу і Ігор знає, що я тренуюся у цей час. Якось ми тренувалися разом.
Я стискаю губи. Не хочеться вірити, що цю виставу Ігор влаштував навмисно. Він розводить руками:
— Я не тримаю в голові хто куди ходить. До того ж не думав, що маю підлаштовувати свої плани так, щоб не зустрітися з тобою.
— Раніше ти не надто цікавився сином, — зауважує Левченко.
— Це не твоя справа, — Ігор супиться та грізно дивиться в очі Русланові.
Максимко переводить погляд з одного дорослого на іншого, і я миттєво вирішую втрутитися.
— Максимчику, любий, може, ти поки підеш погратися на гойдалки?
Син ще мить стоїть, вагаючись, але потім киває й біжить до майданчика. Ігор наближається до мене, його голос випромінює небачену раніше ніжність:
— Ти що, розхвилювалася? Здається, твій бос не дуже задоволений тим, що бачить.
— Звісно не задоволений. Не хочеться, щоб ти задурив голову Софії, а потім знову зрадив, — Руслан гнівно супить брови. Ігор говорить з насмішкою, наче радіє, що йому вдалося розізлити Левченка:
— Не хвилюйся, ми самі розберемося у наших стосунках, без сторонніх чоловіків.
Я втручаюся раніше, ніж розмова зайде надто далеко.
— Досить! Обидва! — дивлюся спочатку на одного, потім на іншого. Вони стоять один навпроти одного, мов два суперники на рингу, кожен готовий до удару. — Ігорю, ти не маєш права поводитися так, ніби все ще частина мого життя. Ми давно не разом, — він напружує щелепу, але мовчить. Я повертаюся до Руслана. — А ти теж не маєш права влаштовувати допит з ким я і чому.
Очі Левченка темніють, а я відчуваю, як у грудях щось важко обривається. Я глибоко вдихаю. Ігор має задоволений вигляд, Руслан — роздратований. Не чекаю відповіді, просто розвертаюся й іду до Макса, залишаючи позаду двох чоловіків, які не можуть зрозуміти одного: я не приз, за який варто боротися. Вони про щось говорять між собою й не переслідують мене. Ми з Максимчиком їмо морозиво та їдемо додому.
У понеділок до приймальні заходить кур’єр з розкішним букетом червоних троянд у руках. Свіжі, насичені, такі красиві, що від них важко відвести погляд. Мені таких ніколи не дарували. Він одразу прямує до Насті:
— Де я можу знайти Софію Глінченко?
— Це я, одразу озиваюся.
Кур’єр підходить до мого столу та кладе квіти на документи:
— Це вам, підпишіться про отримання, — простягає мені накладну.
Недовірливо беру ручку і тільки зараз усвідомлюю його слова. Хтось надіслав мені квіти. Мені! Навіть не уявляю, хто мені може надсилати букет. Несміливо перепитую:
— Ви не помилилися, це точно мені?
— Точно.
Навпроти свого імені підписую накладну. Ніхто не надсилатиме мені квіти, хіба що… Руслан. Але він наче заспокоївся і кілька днів взагалі не залицяється. Кур’єру віддаю документи про отримання:
— Хто надіслав?
— Всередині знайдете записку. До побачення! — кур’єр зникає перш ніж я встигаю запитати ще щось. Настя зацікавлено зіщулює очі:
— О, то у тебе з’явився шанувальник?
Невідомо звідки з’являється Левченко. Він одразу дає доручення:
— Настю, піди до бухгалтерії, скажи нехай роздрукують мені тарифікацію. Принесеш її.
Настя стискає губи та виходить з кабінету. Руслан стоїть у дверях приймальні, притулившись плечем до одвірка, руки схрещені на грудях. Його обличчя спокійне, але очі горять гнівом.
— Від кого? — голос Руслана звучить напрочуд рівно, але я знаю, що це затишшя перед бурею.
Якщо він запитує, отже відправник не він. Звісно, чого б це йому дарувати квіти своїй підлеглій? Я винувато опускаю голову. Руслан робить крок уперед.
— Кур'єр сказав, що там має бути записка, — чоловік змушує глянути на листівку.