Розділ 8

Чоловік переводить на мене погляд. Я інстинктивно зариваюся пальцями в тканину спідниці, й сподіваюся впоратися з хвилюванням. Він очікує від мене зізнання, яке я не можу озвучити. У кабінеті стає задушливо і я підіймаюся на ноги.
— Мабуть, здалося. Я піду, у мене ще багато роботи. Якщо виникнуть запитання по звіту, то викличеш. Я не обговорюватиму з тобою нічого крім роботи.
Розвертаюся та швидкими кроками прямую до виходу. Він не зупиняє мене, не заперечує, не тисне. Але, коли я виходжу з кабінету, мені чомусь здається, що він не відступить.
Весь день Руслан не згадує про мене і викликає тільки Настю. Після роботи я виходжу на вулицю та прямую до зупинки. Вечір тихий та спокійний, але мене це не заспокоює. Йду вузькою вуличкою, обіймаючи себе руками, хоча зовсім не холодно. Мене турбує Руслан. Його погляди, голос, присутність. Він наче невидимо рухається ближче з кожним днем, і я не знаю, як цьому протистояти.
Я настільки заглиблена в себе, що не одразу помічаю, що щось не так. Кроки. За мною хтось іде. Я прискорюю ходу, але вони теж прискорюються. У мене все стискається всередині, коли я чую, як чоловічий голос звучить зовсім поруч:
— Ти не поспішай так, красуне.
Відчуваю різке смикання за сумочку. Спотикаюся, але нападник міцно стискає моє зап'ястя.
— Відпусти мене!
— Дай сумочку – і я забуду, що бачив тебе.

Моє серце гупає у вухах. Я смикаюся, але його хватка надто сильна. Я відчуваю, як з паніки починає перехоплювати подих. Я навіть не розумію, що відбувається. Одна мить — він мене тримає. Наступна — його рука зникає, а сам він відлітає вбік, ударяючись об стіну. Глухий звук удару. Я різко озираюся. Руслан стоїть прямо переді мною, розлючений і мовчазний. Його рука міцно стискає комір нападника.
— Ти нарвався не на ту жінку.
Голос Левченка настільки холодний, що мені стає страшно за того чоловіка. Нападник глухо лається, виривається, але Руслан навіть не напружується, утримуючи його в місці.
— Забирайся звідси, якщо не хочеш, щоб я передумав.
Інтонація така, що навіть я здригаюся. Нападник відразу це розуміє. Він відступає, розвертається і просто тікає. Я тремчу. Намагаюся зробити глибокий вдих, але він виходить уривчастим. Мої руки тремтять. Я досі відчуваю хватку нападника на зап’ясті. Руки Руслана лягають мені на плечі. Теплі. Надійні.
— Ти в безпеці, Софіє.
Він пригортає мене у затишні обійми. Я не пручаюся, ховаюся у його руках від небезпеки, котра минула. Його очі темні, в них ще блищить злість, але десь там занепокоєння. Підозрюю, що він не з’явився випадково. Важко ковтаю страх та озвучую свої підозри:
— Ти мене переслідував?
— Ні, я припаркував авто на цій вулиці, бо біля офісу не було місця.
Мій подих збивається. Я продовжую тремтіти. Його руки повільно ковзають від плечей до моїх передпліч, ніби намагаються заспокоїти.
— Все вже позаду. Я не дозволю комусь тебе скривдити.
Його голос змінюється. Він більше не холодний, а турботливий. Я відчуваю його тепло, як його пальці повільно рухаються вздовж моєї руки. Руслан повільно нахиляється ближче. Його губи торкаються моїх. Застигаю на місці. Так само як і Руслан. Він дає мені шанс відсторонитися. Я знаю, що повинна, але не відстороняюся. Хочеться розсмакувати його м’які губи. Не відчуваючи заперечень, він починає цілувати.
Його руки тягнуть ближче до чоловічого тіла. Мої пальці вчіплюються в його піджак, ніби тримаючись за реальність. Це не просто поцілунок, це розряд блискавки, що прорізає повітря. Його губи вимогливі, гарячі, повні стриманої пристрасті. Не знаю, хто кого цілує більше, не знаю, хто перший здається. Я тільки відчуваю, що тепер усе зміниться. Проте не хочу ставати чиєюсь маріонеткою. Руслан зі мною не щирий і це насторожує. Поки ще можу себе контролювати, легенько відштовхую його, проте мої губи все ще горять та бажають продовження. Руслан мовчки дивиться на мене. Не злиться, не усміхається, не говорить. Очікує на мою реакцію.
Я різко повертаюся і йду. Мої ноги ледь слухаються. Не знаю, що скажу завтра, не знаю, що буде далі. Як остання боягузка тікаю від чоловіка. Виходжу на іншу вулицю та стаю на зупинку. Руслан мене не переслідує і я вдячна йому за це. Тепер чітко усвідомлюю, що він мені подобається. Стискаю пальці у кулак. Клятий Левченко! Чим більше намагаюся тримати дистанцію, тим більше мене тягне до нього.
Я не сплю майже всю ніч. Кожного разу, коли заплющую очі, згадую дотик його губ, тепло рук, силу, з якою він мене тримав. Тому зараз, стоячи перед дзеркалом в офісі, я чітко даю собі наказ: поводитися стримано.
Заходжу до приймальні й бачу Руслана. Насті ще немає. Він спокійно стоїть біля вікна, розглядаючи місто. Я важко вдихаю і заходжу, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.
— Привіт! — його голос звучить звично, без натяку на вчорашнє.
— Добрий день! — навмисне підкреслюю дистанцію. Він ховає руки в кишені і хитро усміхається.
— Ти що, знову на "ви"?
— Я просто хочу, щоб усе залишилося так, як має бути, — непорушно застигаю біля свого столу. Руслан підходить ближче, але я не відступаю. Він хмикає:
— А як має бути?
Мої пальці стискаються в кулак. Я маю проявити рішучість, інакше потім страждатиму через розбите серце. Гордовито задираю голову:
— Так, як між босом і підлеглою. Ми працюємо разом, і нічого більше.
На його обличчі не з’являється жодної емоції. Він просто дивиться на мене довше, ніж потрібно.
— Добре, — спокійно стискає плечима. Це не те, чого я очікувала. Ніяких суперечок, ніякого заперечення? Нервово стискаю сумочку:
— Добре? І все? — у мене навіть голос здригається від несподіванки. Руслан підходить ближче. Тепер між нами не більше кроку.
— Побачимо.

Він говорить впевнено, а очі блищать тим самим лукавим вогником, від якого мене кидає в жар. Він не сперечається, не переконує мене у чомусь. Розвертається та йде до свого кабінету, залишаючи мене губитися у здогадах.
Я намагаюся поводитися так, ніби нічого не сталося. Ніби не було того моменту, коли його губи торкнулися моїх. Ніби я не відчувала, як усе всередині стискається від його близькості. Ніби досі не ловлю себе на тому, що думаю про це. Але Руслан не дає мені забути. Його присутність бентежить та пробуджує небажані спогади.
Наступні дні він поводиться так, наче нічого не сталося. Здається й справді прийняв мою відмову та більше не залицятиметься.
Сьогодні багато роботи. У кабінеті Левченка тихо, лише чути легкий стукіт клавіш, коли я друкую звіт. Руслан сидить навпроти, зосереджено гортаючи документи. Ми працюємо безперервно вже кілька годин, і мої думки починають плутатися. На годиннику вже далеко за полудень, і я втретє перечитую той самий абзац у звіті, не вглядаючись в його зміст. Левченко зосереджений, але щось у його поставі змушує мене думати, що він теж втомився.
— Нам треба зробити перерву на обід, — оголошує Руслан рівним голосом, не відриваючись від паперів. Я відкочую крісло від стола і радію тимчасовій перерві:
— Добре, мені зайти через годину чи через пів?
— Тобі не потрібно нікуди йти. Я замовив обід в офіс. Зараз мають принести і ми пообідаємо разом. Через мене ти пропустила свій обід, і я маю намір це виправити.
— Ти вирішив мене нагодувати? — від здивування округлюю очі.
— Вважаю це своїм обов’язком. Хочу тебе пригостити.
Двері кабінету прочиняються, і заходить кур'єр. Ставить на стіл дві коробки з їжею. Руслан розраховується й хлопець йде геть. Запахи пряних спецій та свіжоспеченого хліба наповнюють приміщення. Я роблю глибокий вдих, і її шлунок одразу нагадує про себе. Нетерпляче дивлюся на пакунок:
— І що ти вибрав?
Руслан відкриває коробки й ставить перед мною одну з них.
— Пасту і ще трохи салату, щоб ти не сказала, що я не дбаю про баланс.
— А що у твоїй коробці? — витягую шию, намагаючись заглянути всередину.
— Така сама паста, щоб ти не думала, що я жертвую собою заради тебе.
Руслан викликає посмішку на моєму обличчі. Я відсуваю документи та звільняю стіл для обіду.
— Я й не думала.
— Ой, ну звісно, — він сідає навпроти. Бере виделку і пробує пасту. — Ти взагалі рідко думаєш про мене, правда?
Завмираю на секунду, й показово зосереджуюся на їжі. Останнім часом я й справді думаю про Руслана більше, ніж належить. І думаю не як про свого боса, а як про чоловіка. Привабливого чоловіка. Стискаю виделку у руках та починаю їсти. Не збираюся нічого визнавати та гордовито задираю голову:
— Абсолютно рідко.
Руслан мовчить кілька секунд, в його очах виграють хитринки. Він нахиляється трохи ближче, уважно стежить за моєю реакцією:
— Цікаво.
— Що цікаво?
— Як ти примудряєшся казати неправду з таким серйозним обличчям?
Я ледь не давлюся. Левченко за пів секунди розпізнав мою брехню. Швидко роблю ковток води:
— Ти нестерпний і надто самовпевнений.
— Дякую, стараюся.
Його голос занадто легкий, але погляд інший. Він вивчає мене, ловить кожну дрібну реакцію і від цього стає гаряче. Чоловік випадково торкається моїх колін ногами. Це породжує іскру всередині мене. Здригаюся та миттєво відсуваюся. Вирішую змінити тему.
— Що змусило тебе замовити саме пасту?
Руслан, наче теж відчуває спеку між нами, робить ковток води. Зручніше вмощується у кріслі та продовжує їсти.
— Колись, коли я навчався за кордоном, у мене була традиція — раз на тиждень ходити в маленький італійський ресторанчик. Господар — старий сицилієць — завжди розповідав історії про своє життя, поки я їв.
— Наприклад?
— Про кохання, — стискає плечима та продовжує безтурботним голосом. — Про те, що чоловік має бути наполегливим, але не нав’язливим.
— Ти що, зараз цитуєш цього сицилійця? — недовірливо щулюся.
— Можливо. Але ж він мав рацію, правда?
— Залежить від обставин, — намагаюся швидко доїсти залишки їжі на тарілці.
Кидаю погляд на чоловіка і мовчу. Руслан часто так робить — каже щось ніби безневинне, але так, що мені важко це ігнорувати. Ми їмо мовчки. Ловлю себе на думці, що почуваюся затишно. Так, ніби це не наш перший спільний обід, а щось звичне. Руслан першим завершує обід. Непоспішаючи п’є воду й безсоромно дивиться на мене. Нарешті доїдаю і я.
Підводжуся, збираюся прибрати зі столу, але раптом кінчики пальців Руслана ненароком торкаються мого зап’ястка. Ледь помітний рух, але він залишає після себе несподіваний заряд. Я миттєво відсахуюся й забираю одноразовий посуд зі столу. Викидаю його у смітник та сідаю на місце.
— Дякую за обід!
— Завжди, будь ласка, — його голос трохи нижчий, ніж зазвичай.
Відчуваю, як напружується повітря між нами. Руслан дивиться на мене так, ніби читає всі мої думки. Чомусь чоловік не зводить погляду з мене, наче помітив щось цікаве на моєму обличчі. Він ледь усміхається, бере серветку і простягає мені.
— У тебе соус на губах.