Розділ 7

Я різко підіймаю погляд. Біля входу в будинок, під парасолькою, стоїть Ігор. Він дивиться то на мене, то на авто, то на Руслана. Його погляд темнішає. Я повільно виходжу, Максим вискакує за мною.
Ігор тут. Руслан тут. І я посередині. Просто ідеально. Ігор перемикається на Максима, опускає парасольку.
— Привіт, малий.
— Привіт, тату! — Макс радісно підбігає.
Я напружуюся. Ігор переводить погляд на мене.
— А ти що, вже таксі не викликаєш?
Його голос здається буденним, але я знаю його занадто добре. Під цією байдужістю скупчилося багато запитань. Я хочу виправдатися, але Руслан виходить з машини. Спокійно. Повільно. Його обличчя невиразне, як завжди, але в очах читається уважність. Ігор одразу витягується, немов готується до бою.
— То це ви мене підмінили?
Руслан не реагує. Просто кладе руки в кишені.
— Ви повинні були підвезти?
Я встигаю втрутитися.
— Ні. Ігор просто зайшов побачити Макса, правда ж?
Я посилаю йому погляд, який благає: "Не починай." Ігор повільно переводить погляд на мене.
— Правда, — говорить це з таким виглядом, наче тепер я винна йому пів мільйона доларів та гектар городу. Руслан киває:
— Тоді у вас немає причин на мене витріщатися.
Я мало не захлинаюся повітрям. Ігор стискає щелепи.
— Я просто дивуюся. Софія не любить, коли її підвозять, вона ж у нас незалежна.
— Так і є, — Руслан підходить ближче, зупиняється перед ним. — Просто сьогодні йшов дощ.
Їхні погляди зустрічаються. Жоден не відводить очей. Я повинна щось зробити.
— Максе, ходімо додому.
Син неохоче бере мене за руку. Я кидаю на Руслана швидкий погляд. Він все ще стоїть, не рухається, просто дивиться на Ігоря. Між ними повітря напружене, як перед грозою. Я розвертаюся і швидко веду Макса у під’їзд. Ігор йде слідом за нами. Я зачиняю двері за собою, мені здається, що все тільки починається.
— Софіє, нам треба поговорити.
Я втомлено видихаю.
— Ти не міг би хоча б дочекатися ранку? Макс втомлений, і я теж. До того ж міг просто подзвонити.
— Це ненадовго.
Бачу по його обличчю, що він не відступить. Я здаюся і ми прямуємо до квартири.
— Гаразд. Але швидко.
Відчиняю двері, Максимко біжить у спальню, а ми проходимо на кухню. Я перехрещую руки на грудях, він упирається долонями в стіл.
Дивиться на мене надто уважно, прискіпливо, наче хоче побачити щось нове. Я не витримую перша.
— Що ти тут робив?
— Хотів побачити сина, — він кліпає, ніби не очікував, що я так прямо запитаю. Підозріло звужую очі.
— Ти міг просто подзвонити. Але ти не дзвонив. Чому?
Ігор затримує погляд на мені, зважує, брехати чи ні, і врешті зізнається:
— Бо хотів застати вас зненацька.
— Серйозно? — суворо суплю брови. — Навіщо?
Він підіймає руки, виправдовуючись.
— Я не мав на увазі нічого поганого. Просто хотів перевірити як мій син.
— Він добре, ти ж бачиш, я зайнята. Робота, син, дім – знаєш, життя не обертається навколо тебе.
— Бачу, ти знайшла чоловіка, навколо якого тепер обертатиметься твій світ. У тебе з Левченком щось є, я сьогодні у цьому переконався. Не буде бос просто так підвозити підлеглу.

Не чекала від нього такого висновку. Не встигаю придумати, як правильно відреагувати. Завмираю на секунду, і Ігор це помічає. Його погляд темніє ще більше, й у ньому спалахує злість.
— Я знав.
— Ти нічого не знаєш, — випускаю повітря, стискаючи пальці в кулак.
— Тоді скажи прямо. Є щось між вами?
Бачу, це чомусь турбує Ігоря. Навряд чи справа у почуттях, адже ми розлучилися два роки тому через його зраду. Тут щось інше, але я не можу збагнути що саме. Мої губи розмикаються, щоб відповісти, проте слова застряють у горлі. Ігор помічає це. Його очі звужуються.
— Ти навіть не можеш сказати "ні".
Він дратується. Я вирішую трохи з ним пограти. Нехай думає, що хоче. Не витримую та злегка підвищую голос:
— Тому що мені набридли ці допити. Я не зобов'язана тобі звітувати. Моє особисте життя тебе не має турбувати.
— З тобою живе мій син, не хочу, щоб він бачив як його мати влаштовує особисте життя з незнайомими чоловіками. Ми маємо жити разом. Ти, я і Максим. Ми сім’я, — Ігор робить крок до мене та опиняється надто близько. Бере мене за руку, — почнімо все спочатку.
Його пропозиція пробиває моє тіло блискавкою та ошелешує. Дивуюся його цинізму. Я висмикую пальці з його долоні. Роблю півкроку назад та наштовхуюся на кухонну шафку. Опиняюся затиснутою в куток. Суплю брови та намагаюся здаватися грізною:
— Ніяка ми не сім’я. Ти все зруйнував. Ти проміняв мене і сина на якусь шалаву. Ти не думав про сім’ю, коли зраджував нас, тож тепер не маєш права нічого у мене вимагати. Тобі краще піти.
Він хитає головою, Награно сміється:
— Тепер мені все ясно. Руслан морочить тобі голову. Гадаєш у вас щось вийде? Він пограється з тобою і кине.
— Не всі такі як ти, Ігорю. Я не звітуватиму тобі з ким зустрічаюся. Навіть якби щось було – це вже не твоя справа. Ми розлучилися.
Його губи змикаються в тонку лінію.
— Але не офіційно. Офіційно — ти моя. Я ще не закінчив цю розмову.
— А я закінчила, — виходжу в коридор та відчиняю двері, — йди, поки ми не наговорили зайвого одне одному. Це копирсання в минулому нічого не змінить. Я до тебе не повернуся.
— Це ти сьогодні так говориш, але побачимо, як ти заспіваєш, коли Левченко тебе кине.
Він виходить з квартири. Я зачиняю двері та полегшено видихаю. Взагалі не розумію навіщо він приходив і для чого ці ігри. Він же мене не кохає, якби кохав, то не зрадив би.
Наступного ранку приїжджаю на роботу раніше. Одразу сідаю на стілець та доробляю те, що не встигла вчора. Трохи пізніше приходить Настя, а за нею Руслан. Він обдаровує мене гарячим поглядом. Я втуплююся в екран і сподіваюся, мої щоки не палають. Він сухо вітається:
— Доброго ранку!
Ми з Настею відповідаємо і він заходить до кабінету. Через дві години я закінчую справи. Впоралася якраз до одинадцятої. Стаю перед дверима та невпевнено стукаю. Отримую дозвіл зайти. Переступаю поріг і бачу Руслана. Серйозного, зайнятого, він не відриває погляду від екрана ноутбука. Лише жестом вказує мені на стілець навпроти. Я кладу перед ним теку зі звітом.
— Готово.
— Дякую, Софіє.
Його голос спокійний, але мені здається, що в ньому є якась прихована теплота. Я зручно вмощуюся на стільці, чекаючи, коли він перегляне документи. Чоловік бере теку до рук:
— Ти завжди така?
— У сенсі? — зіщулюю очі й не розумію про що мова.
— Нервова. Чи, може, я на тебе так дію?
Він переводить на мене погляд та нахиляється вперед, спираючись ліктями на стіл. Почуваюсь спійманим злодієм. Я й справді незрозуміло чого хвилююся у його присутності. Не збираюся це визнавати:
— Дурниці, — байдуже махаю рукою, — я просто втомлена.
Від його уваги тіло вкривається невидимим вогнем. Чоловік злегка всміхається і ніби знає про мою брехню. Його темні очі притягують, манять, бентежать. Мені хочеться відвернутися, але змушую себе тримати погляд. Потрібно припинити цю гру й змусити його займатися роботою. Роблю суворий вираз обличчя:
— Руслане Анат…
— Знову по батькові? — він ображено кривиться. — А я думав, ми вже перейшли межу формальностей. Вчора у тебе не було проблем з Ігорем? Мені здалося він ревнував.