Розділ 6

Я завмираю. Я повинна сказати: "Не хочу." Але слова застряють у горлі. Руслан дивиться прямо мені у вічі, ніби бачить все, що я намагаюся сховати. І найгірше, я боюся, що він правий. Накидаю на себе пальто та виходжу з ресторану занадто швидко. Наче тікаю, наче мені не вистачає повітря.
Нічне місто зустрічає мене прохолодою, але навіть це не допомагає остудити жар, що палає всередині. Я повинна забути цю вечерю і удати, що нічого не сталося, що Руслан нічого не сказав. Але його голос все ще звучить у голові.
Я зціплюю зуби. Дурниці. Він маніпулятор. Не віриться у його щирість. Він знає, як змусити людину засумніватися у власних бажаннях. Дістаю телефон, викликаю таксі й поки чекаю, вперто дивлюся на екран, щоб не обертатися. Шкірою відчуваю, що Руслан стоїть біля вікна ресторану й дивиться мені вслід.
Під'їжджаю до будинку Віки. Розплачуюся у таксі та прямую до її квартири. Натискаю дзвінок і подруга, наче чекала, майже одразу відчиняє двері. Її очі блищать цікавістю:
— Ну, як ділова зустріч? Чи вона не була діловою?
— Ти як завжди не помилилася, — заходжу до квартири. Емоції вирують у мені й необхідно виговоритися. До мене підбігає Максимко:
— Мама!
Максимчик вибігає з вітальні, його волосся розкуйовджене, на одязі якісь плями — схоже, Віка не стримала його від вечірніх солодощів.
— Привіт, любий. Як ти?
— Круто! Ми з Данилком грали в динозаврів!
Я намагаюся всміхнутися, але думки ще там, у ресторані.
— Це чудово. Піди поскладай з Данилком іграшки, ми йдемо додому.
Дитина повертається до кімнати й звідти доноситься дитячий сміх. Ми проходимо на кухню. Сідаємо за стіл й Віка нетерпляче потирає долоні:
— Розповідай!
Наче на сповіді, ділюся подіями сьогоднішнього вечора. Мовчу лише про свою раптову симпатію до Левченка. Можливо на мене вплинула романтична атмосфера, ненав’язливий флірт, й він безперечно вродливий чоловік, котрий володіє шармом. Сподіваюся це захоплення мине. Має минути. Закінчую розповідь й Віка округлює очі:
— Ти сподобалася своєму босу! Чому ти йому відмовила?
— У мене є підозра, що цей флірт не просто так. Пам’ятаєш ту ніч шість років тому, ту, яку ми поклялися забути? Віка нервово ковтає та киває. Я змушую себе продовжити, — припускаю, Руслан і є той незнайомець з бару.
— Той, що тебе обшукав? — голос Віки перетворюється на писк.
— Ми не знаємо, що він зі мною робив. Але я не впевнена. Коли зайшла до його кабінету, то чула, як він з кимось говорив телефоном і стверджував: “Добре, що Софія не пам’ятає”. Що я маю пам’ятати?
— Може він говорив про якусь іншу Софію?
— Не знаю. А ще він діловий партнер Ігоря. Влаштував зустріч у моїй присутності, а тепер фліртує. У мене два варіанти чому він виявляє знаки уваги. Перший — він той незнайомець, а другий — це через Ігоря.
— Або третій варіант — ти йому подобаєшся, — Віка знаходить мало ймовірну причину.
— Це виключено. Він вродливий, багатий, розумний, легко може знайти собі дівчину з модельною зовнішністю. Навіщо йому розлучена жінка за тридцять з дитиною?
— Ти не правильно ставиш запитання. Чому йому не може подобатися розлучена приваблива жінка? Ти — чудова людина і факт розлучення чи вік не робить тебе гіршою. Навпаки, ти — краща. У тебе є досвід сімейного життя, ти відповідальна, знаєш, як це — про когось дбати, а ще ти себе недооцінюєш.
— Мамо, а можна я залишуся на ніч у Данилка? — на кухню забігає Максимко і ми поспішно замовкаємо. Я хитаю головою:
— Ні, ми йдемо додому.
Синочок хникає, але прямує одягатися. Я підводжуся:
— Дякую, що залишилася з Максимком.
— Звертайся, якщо потрібно.
Повертаємося додому доволі пізно. Швидко миємося, я перекушую бутербродами, адже так і не повечеряла і лягаємо спати. Ліжечко Максимка знаходиться у моїй спальні, він ще не готовий до власної кімнати. Лежу у темряві, слухаю рівне дихання сина, а сама не можу заснути.
У голові знову Руслан. Його спокійний голос, непрошені дотики, питання, яке я не змогла заперечити. Зітхаю, ховаючи обличчя в подушку. Це треба припинити. Не дозволю йому втручатися в моє життя. Я маю тримати дистанцію.

Наступного ранку відводжу дитину до садочка і прямую на роботу. Входжу в офіс, сподіваючись, що все буде, як раніше. Тримаюся від чоловіка відсторонено, й усім виглядом показую — не було ніякої розмови у ресторані. Він приймає мою гру і повертається до свого звичайного холодного стилю керівництва. Говоримо лише про роботу. Жодних натяків чи флірту. Так триває декілька днів і я заспокоююся. Мабуть, даремно надіслала резюме в інші компанії, виявляється я таки можу працювати з Левченком.
Проте сьогодні він якийсь злий. Весь день гавкає в офісі і явно не в настрої. Надто дратівливий, і я намагаюся не потрапляти йому на очі. Проте Руслан сам мене знаходить. Дає багато завдань та наказує зробити все сьогодні. Я не встигаю впоратися з усім до вечора. Працівники розходяться додому, а Руслан мене ошелешує:
— Вам потрібно залишитися ще на кілька годин, Софіє. Це терміново, потрібно, щоб вранці все було готово.
Він зникає у своєму кабінеті, не дає мені й шансу заперечити чи відмовитися. Його голос все ще звучить у моїй голові. Холодний, спокійний, безапеляційний. Ніби він звик, що його рішення не обговорюють, але я не можу просто залишитися. Мені потрібно забрати сина, а потім знайти когось, хто з ним посидить. Ось тільки нікому. Віка сьогодні зайнята, няні в мене немає, а роботу я теж не можу кинути, тим більше на випробувальному терміні. Залишається єдиний варіант. Я беру Макса з садка і повертаюся з ним в офіс.
Максимко переступає поріг приймальні, де знаходиться моє робоче місце, й одразу цікавиться:
— Мамо, а тут можна бігати?
Макс широко розкриває очі, дивлячись на скляні стіни та дорогі меблі. Я притримую його за руку.
— Ні, сонце, тут працюють дорослі. Будь чемним, добре?
— А твій начальник суворий?
Я ледь не пирхаю.
— Ще й який.
Макс киває серйозно, наче йому доручили важливу місію. Я проводжу його до диванчика, ставлю біля столу планшет, вмикаю мультики.
— Сиди тут, я швидко.
Він киває, але я вже знаю, що це пастка. Макс завжди обіцяє сидіти тихо, але за кілька хвилин його тягне на пригоди. Я відчуваю, що хтось стоїть за спиною. Розвертаюся і бачу Руслана. Високий. Спокійний. З перехрещеними на грудях руками. Я різко вирівнюю спину і виправдовуюся:
— Садочок ввечері зачиняється, а у мене немає з ким залишити дитину. Чи ви проти дітей в офісі?
Його погляд ковзає моїм обличчям, а потім затримується на моєму синові.
— Я просто здивований.
— Тим, що у мене є дитина? — невинно кліпаю очима і не розумію причину його здивування. Він бачив Максимка раніше.
— Тим, що ти не сказала про закриття садочка.
Я стискаю губи:
— А ви гадали він працює цілодобово? Це не вплине на мою роботу, навпаки я намагатимуся закінчити все швидко.
— Це багато пояснює, — його погляд повільно повертається до мене.
— Що саме?
Він затримує паузу, перш ніж відповісти, цим самим розбурхуючи хвилювання у грудях.
— Те, чому ти тримаєш дистанцію.
Я завмираю. Але не встигаю відповісти, бо Максим вигулькує, тримаючи в руках планшет:
— Мамо, а ти можеш купити мені таку ж машинку, як у Данилка?
Він підіймає погляд, помічає Руслана. Зупиняється. Починає його вивчати. Руслан теж дивиться на нього. Це триває всього кілька секунд, але мені здається вічністю. Максим примружується, нахиляє голову набік, та запитує найгірше, що міг запитати в цю мить.
— А ви хто?
Я ледь не захлинаюся повітрям. Руслан посміхається краєм губ.
— Руслан.
— Ви мамин начальник? — Руслан киває. — Вона казала, що ви суворий.
Я хапаю Макса за плечі, розвертаю до дивану.
— Все, досить питань, давай, повертайся до мультиків.
Він слухняно йде, але все ще дивиться на Руслана через плече. Сідає на диван, а я знову стикаюся з поглядом Руслана.
— Софіє…
Я підіймаю руку, не дозволяю йому закінчити, й поспішно перебиваю:
— Якщо ви зараз почнете розпитувати про моє особисте життя, я просто розвернуся і піду.
Руслан нахиляє голову, оцінюючи мене.
— А якщо ні?
— Що ні? — я звужую очі.
— Якщо я просто запропоную підвезти вас додому.
У мене перехоплює подих. Не можу зрозуміти навіщо йому це. З якого дива така увага? Він же бачить мене, бачить мого сина. Ледь не захлинаюся повітрям:
— Навіщо?
— Йде дощ. Тобі буде складно з дитиною і парасолькою.
— Я викличу таксі.
— Софіє, ти можеш прийняти допомогу, а не завжди демонструвати, що ти справишся сама, — його голос низький, майже вмовляючий.
— Аякже робота? Я ще не закінчила, ви самі наголошували на терміновості.
— Доробиш вранці. Гадаю, ти впораєшся до одинадцятої години. Я не врахував, що тобі немає з ким залишити дитину. Я звик жити сам по собі. Це моя провина і дозволь її загладити. Збирайтеся, я вас відвезу і це не обговорюється.