Розділ 5

— Ну, він… — намагаюся підібрати відповідне слово. Не зізнаватися ж, що я бачила його без сорочки й у нього шикарне тіло. Зрештою видихаю:
— Не потвора.
Подруга ойкає і тицяє в мене пальцем.
— Ага! Ти почервоніла!
Я торкаюся щоки. Вона і справді горить. Невже це так очевидно? Бентежуся та стискаю у руках помаду.
— Припини, нічого такого немає! Він просто дивний. Тримається відсторонено, але іноді…
— Іноді що? — від нетерпіння подруга перебуває мене.
Я дивлюся у дзеркало та змащую губи блиском, аби приховати розгубленість.
— Іноді здається, що він грається.
— Ну звісно. Софія завжди знайде собі якусь драму. А нормальні стосунки не пробувала? — Віка зітхає, наче я виявилася безнадійною справою. Я іронічно всміхаюся.
— Пробувала. Закінчилося розлученням.
— Ой, не починай. Ти мене зрозуміла.
Ховаю помаду до сумочки та дивлюся на годинник.
— Все, я побігла. Дякую тобі!
— Тільки потім розкажеш мені ВСЕ, — вона витягує слово, хитро посміхаючись.
Я лише махаю рукою і виходжу з квартири. Коли сідаю в таксі, ловлю себе на думці, що Віка не помиляється.. Ця зустріч надто схожа на побачення. Проте нас там буде троє, а це точно не романтична вечеря. Та й чого б це Левченку, завидному холостяку, вечеряти зі мною? Заспокоююся й щоб відволіктися від непотрібних думок, милуюся вечірнім містом.
Таксі плавно зупиняється біля ресторану, і я ще кілька секунд нервово стискаю сумочку в руках, перш ніж зважуюсь вийти. Це просто робоча зустріч. Не побачення. Я повторюю це собі та виходжу з автомобіля.
Заходжу до ресторану й поглядом шукаю Левченка. Руслан вибрав затишний столик у куточку, трохи якомога далі від інших відвідувачів. Він уже тут. Чекає. Я наближаюся, чоловік відриває погляд від меню і повільно оглядає мене.
— Маєш приголомшливий вигляд, Софіє.
Я намагаюся не зважати на мурашки по спині та не можу зрозуміти чим вони викликані. Невже я, наче школярка, гублюся від примітивного компліменту? Але з вуст Руслана це звучить надто інтимно. Намагаюся не показувати збентеження:
— Дякую. І де твій партнер?
Незвично звертатися до чоловіка на “ти”, але це його бажання. Руслан зручно відкидається на спинку стільця.
— Трохи запізнюється. Але це навіть добре. У нас є час поговорити.
Скидаю пальто, займаю місце навпроти й беру до рук меню. Хвилювання застелають очі і я не можу нічого прочитати, все наче у тумані.
— Чудово, поговорімо про роботу.
Його губи ледь смикаються.
— Софіє, ти завжди така напружена?
— Коли мене запрошують на зустріч під дивними приводами, то так.
— А якби я просто запросив тебе на вечерю?
Я на мить зависаю. Він що, серйозно? Наші погляди зустрічаються, і я бачу виклик у його очах. Чоловік наче випробовує мене, перевіряє, тестує. Його темні очі манять, у них виблискує хитринка. Мені нізащо не можна підпадати під його чари. Обережно відставляю меню:
— Не думаю, що це було б правильно.
— А що таке «правильно»? — Руслан повільно нахиляється вперед, спираючись ліктем на стіл. Він наче хижак, котрий стежить за здобиччю.
— Ну, наприклад, боси не мають фліртувати зі своїми підлеглими.
— А якщо підлегла перша починає червоніти?
— Я не червонію, — різко випрямляю спину. — Це жарт, так?
Всередині щось стискається. Цей чоловік грається, і найгірше, що йому це подобається.
— А що, як ні?
Його погляд міцно фіксується на мені. Я повинна відступити, змінити тему, нагадати йому, що ми на роботі, але він не відводить погляду. Дивиться зовсім не так, як належить дивитися босу на підлеглу. Руслан злегка нахиляється вперед:
— Не бійся мене, Софіє.
— Я не боюся, — брешу, але моє серце стукає надто швидко й виказує страх.
Руслан посміхається краєм губ.
— От і чудово.
Я хочу ще щось сказати, але в цей момент до нас підходить офіціант із пляшкою вина. Руслан спокійно бере її, наливає трохи в келих. Ми робимо замовлення. Дивлюся, як він повільно перевертає келих у руці, пробує вино, киває офіціанту.
— Це тобі сподобається.
Він наливає вино мені, і його пальці ненавмисно зачіпають мої. Ніби випадково, але чомусь не віриться у цю випадковість. Я змушую себе взяти келих і зробити ковток. Це смачне вино, дороге, насичене, але воно зовсім не таке п’янке, як його погляд.
Руслан спостерігає за мною, поки я повільно ставлю келих на стіл. Відчуваю незручність, але не тому, що він дивиться, а тому, що мені подобається цей погляд. Давно на мене не дивилися із захопленням та блиском в очах.
— І що ти скажеш? — він киває на келих.
— Справді гарне вино.
— Я знаю, що подобається жінкам, — його губи ледь смикаються. Я запинаюся на вдиху та шепочу собі під ніс:
— Занадто самовпевнений.
— Просто добре вивчаю людей.
Почув! Він почув мій шепіт. Гордовито задираю голову:
— А я не люблю, коли мене вивчають.
— Але ж ти не можеш це заборонити, — він спокійно бере свій келих, робить невеликий ковток. Я стискаю пальці на серветці. Потрібно покласти кінець його грі:
— Ти фліртуєш, Руслане?
— А це погано?
— Це недоречно.
Його очі затримуються на мені довше, ніж варто було б.
— Але ж ти не сказала, що тобі це не подобається.

Я відчуваю, як моє серце пришвидшує хід. Ця розмова перетворюється на щось зовсім неофіційне.

— Слухай, — я нахиляюся вперед, — давай прояснимо дещо. Це справді ділова вечеря, чи я сюди даремно вдягалася?

— Софіє, ти ніколи не вдягаєшся даремно, — Руслан посміхається. Мої щоки палають, але я змушую себе зберігати спокій.

— Партнер запізнюється? — питаю прямо.

— Можливо.

— Ти навіть не чекаєш нікого, так? — звужую очі та озвучую свої підозри. Він не заперечує. Просто дивиться на мене, роблячи ковток вина. — Ти серйозно? — у моєму серці розгорається обурення. Я розвожу руками, — Весь цей цирк просто щоб запросити мене на вечерю?

Руслан повільно ставить келих.