Розділ 4

Моє серце завмирає. Підозріло зіщулююся і хочу переконатися, що мені не почулося. Ми прожили у шлюбі майже три роки й цей час не можна назвати щасливим. Я зрозуміла, що сім’я — це не для мене і вирішила більше не зустрічатися з чоловіками. Сподіваюся це вбереже мене від брехні та розбитого серця. Єдине за що я вдячна, так це за Максимчика. Не можу зрозуміти яку гру затіяв Ігор. Витримавши паузу, з моїх вуст зривається нервовий сміх.
— Ти серйозно?
— Так.
Я не вірю у його щирість. У нього має бути прихований мотив. Намагаюся зберігати спокій, але серце гучно калатає під грудьми й, здається, його стук чують всі. Стискаю чашку у руках:
— Чому раптом у тебе виникло таке бажання?
Ігор проводить рукою по світлому волоссю, уникає мого погляду. Тихо мнямлить:
— Я зробив помилку.
— О, так, — криво всміхаюся. Згадую його мадмуазель, з якою він мене зрадив і всередині вибухає вулкан злості. — Помилку. І не один раз.
— Софіє, будь ласка.
Його голос м’який, спокійний, майже благальний. Це мене бісить ще більше.
— А як щодо твоєї нареченої? Вона знатиме про мене, чи ми зустрічатимемося таємно, як свого часу ти з нею?
— Ми розійшлися, — Ігор підводить голову.
Він говорить це легко, наче все можна просто перекреслити. Ніби мої почуття, моє розчарування, моя образа – це неважливо. Всередині мне вибухає злість:
— Ти мене зрадив, Ігоре! Зрадив і пішов жити з нею. Тобі було байдуже на клятви, які ти мені давав, на нашу сім’ю, на сина. Ти покинув нас заради неї, а тепер з’являєшся і гадаєш, що можеш повернутися?
Емоції вирують через край і я не контролюю себе, підвищую голос. У кафе стає тихо. Кілька людей озираються на нас, але мені начхати. Я давно перегорнула цю сторінку свого життя і не розумію чому зараз я тремчу від нервів.
— Софіє, — дивиться на мене щенячими очима, — я помилився. Ти — найкраща жінка, яка у мене була.
— Ти у цьому впевнився, чи будеш ще шукати кращих кандидаток? — я підводжуся на ноги. Витягую з гаманця купюру та залишаю її на столі. — Ти не маєш права отак з’являтися у моєму житті й вдавати, що цих двох років не було! Я ніколи не повернуся до тебе.
Бачу, як він стискає руки в кулаки. Його вилиці напружуються, а в очах спалахує злість. Він не любить програвати. Обпікає мене гнівним поглядом:
— Це через Левченка, так?
— Це через тебе, Ігоре! — дратує, що він не розуміє справжньої причини. Він підводиться.
— Я не відступлюся, Софіє.
Мені стає важко дихати. Розвертаюся і просто йду, але відчуваю його погляд. Він не відступиться, а я не передумаю. Надто багато сил довелося докласти, щоб викинути його зі свого серця. Він забажав повернутися саме тоді, коли побачив, що я працюю на Левченка. Ще й вигадав між нами роман. Це ж смішно! Я і Левченко. Всередині вирує справжня буря. Їду до садочка та забираю Максимка.
Наступного ранку, прийшовши до офісу, отримую список нових завдань. Майже всі вони стосуються особисто Руслана. Забронювати для нього вечерю в ресторані, узгодити зміни у його графіку, знайти йому певні документи, хоча для цього треба зайти в його особистий кабінет. Левченка ще немає, він десь затримується більш як на годину. Заходжу всередину, вмикаю ноутбук, знаходжу потрібні файли. Відчуваю, що двері зачинилися не самі.
— Швидко працюєш, — говорить він.
Я змушую себе не здригнутися, хоча від його присутності по спині бігають мурашки.
— У вас були сумніви щодо моєї компетентності?
— Не було, — його голос теплий, але в ньому чується щось інше.
Я удаю, що не помічаю. Продовжую шукати документи, відчуваючи, що він наближається. Чоловік стоїть позаду мене, а я нахабно розмістилася у його кріслі. Ця ситуація здається незручною. Він уважно стежить за моїми рухами. Я радію, що закінчила роботу:
— Знайшла, — кладу флешку на стіл і хочу піти.
Підводжуся, але він блокує прохід. Ненав’язливо. Просто стоїть між столом і стіною, оцінювально дивиться на мене.
— У мене ще є для тебе завдання. Сідай і записуй.
Я опускаюся на крісло. Його крісло, в якому мав би сидіти він. Відкриваю блокнот та стискаю ручку. Руслан диктує завдання і цього разу вони справді стосуються роботи. Весь час відчуваю на собі погляд чоловіка і від цього стає спекотно. Закінчую писати та сподіваюся, що це всі завдання на сьогодні. Закриваю блокнот та стискаю його у руках. Підводжуся, проте Руслан не відступає. Я сором’язливо опускаю погляд:
— Якщо це все, то я піду працювати, — натякаю, що мене потрібно пропустити.
— Не все. Сьогодні ввечері у мене зустріч. Ти маєш бути там, — приголомшує
— Навіщо?
— Тому що мені буде нудно. Цей діловий партнер любить довгі історії. У ресторані “Рів’єра” о 20:00. І ще одне. "Ви" між нами — це зайве.

Мене окутує жаром. Не розумію чим викликана така поблажливість. Офісом ширяться чутки про його суворість. З підлеглими він не дозволяє собі зайвого, а працівниці, які робили спробу залицятися до нього, одразу були звільнені. Проте зараз Левченко демонструє протилежну поведінку. Йому явно щось від мене потрібно. Суворо суплю брови:

— А хіба не таке має бути звертання між босом і підлеглою?

— Зазвичай так, але не цього вечора, — його очі блищать лукавим вогником.

Я завмираю. У кабінеті западає тиша, натягнута, як струна. Мені доводиться фантазувати, що він має на увазі. Намагаюся не показувати хвилювання:

— Чому? З ким ми зустрічаємося? — мій голос звучить рівно, хоча всередині все стискається. Руслан нахиляється, скорочуючи відстань між нами:

—  Діловий партнер. Не хвилюйся, це просто робота.

Його голос низький, спокійний, з ледь помітною насмішкою. Я розгублено опускаю погляд. Просто робота. То чому у мене так калатає серце? Він відходить вбік, пропускаючи мене. Я прямую до дверей. Зупиняюся,  змушую себе зібратися. Він уточнює:

— Ти мені потрібна, щоб не заснути.

Відчуваю, як напружуються плечі. Його слова бентежать. Майже впевнена, що він є той чоловік з бару і впізнав мене. Проте, чому не говорить відкрито, без всіх цих загадок? Він грає в свою гру, в якій я поки що не розумію правил.