Розділ 3

У цю мить земля тікає з-під моїх ніг. Я ледь стримуюся, щоб не впасти. Я цікава йому, але як хто? Як та, з ким він познайомився у барі шість років тому, чи як колишня дружина його ділового партнера? Не наважуюся запитати прямо. Досі сумніваюся, що у барі був він. Намагаюся не виказувати страху і підозріло зіщулюю очі:
— Ви використовуєте мене у своїх бізнес-іграх?
Його губи ледь помітно смикаються.
— А ти мені потрібна для бізнесу, Софіє?
"Ти". Він уперше переходить на "ти". Я маю сказати щось різке, та поставити все на свої місця. Але він раптом нахиляється вперед, спираючись долонею на стіл. Надто близько від мене, порушує мій особистий простір. Руслан наче грається, ще більше скорочує між нами відстань:
— Чи, можливо, мені просто цікаво спостерігати, як ти реагуєш?
Знову “Ти”. З його вуст це звучить занадто інтимно. Я нервово стискаю ручку у долоні.
— Я не піддослідний кролик, Руслане, — роблю коротку паузу і додаю, — Анатолійовичу.
— Я теж так думаю.
Він нахиляється ще ближче. Його рука ненавмисно зачіпає мою. Шкіру пронизує електричний розряд. Чоловік ніби грається зі мною, але я вирішую покласти цьому край. Сердито суплю брови:
— Скажіть правду, чому ви мене найняли?
— Мені потрібна помічниця, у тебе гарне резюме, чому б і ні? — байдуже стискає плечима.
— А факт мого колишнього заміжжя з Ігорем якось вплинув на ваш вибір?
— Я дізнався про це після того, як найняв тебе. Ти ж розумієш, що я маю знати, хто працюватиме зі мною. Мій помічник знатиме мій особистий розклад, йому відомо про всі мої зустрічі та результати переговорів. Не хочеться, щоб якась інформація просичилася до моїх конкурентів.
В його словах є сенс. Проте в серці й досі підозра, що Руслан і є той загадковий чоловік з бару. Можливо, він пов’язаний з криміналом, адже не відомо, що йому повинна була принести Рита, з якою незнайомець сплутав мене. Намагаюся обережно вивідати правду:
— То єдина причина чому ви взяли мене на роботу це гарне резюме?
— Не тільки, — Руслан робить паузу, а я тамую подих. Невже згадає подію шестирічної давності? Було б легше, якби я знала чи той незнайомець і справді Руслан. Він видихає у мої вуста. — На співбесіді ти поводилася природно.
Мурашки вибухають по шкірі. Його губи занадто близько, дихання торкається моєї шкіри. Це явно не та відстань, котра має бути між босом та підлеглою. Він дивиться на мої вуста, а моє серце полохливо калатає у грудях. Невже він вирішив, що я надаватиму йому послуги, не обумовлені посадовими обов'язками? Стискаю губи. Мені потрібно відійти. Від хвилювання з моїх долонь на підлогу падає ручка.
— Ви стоїте так близько, щоб побачити, як я відреагую?
— Тебе бентежить ця близькість? — чоловік навіть не ворушиться.
— Так, — вивертаюся та відходжу вбік. — Мабуть, потрібно одразу окреслити межі. Будь-які стосунки на роботі для мене неприйнятні.
— Звідки ти взяла, що я хочу стосунків з тобою? — його брови повзуть доверху. Поводиться так, наче це не він щойно нахилявся до мене та обпікав шкіру диханням. — Ти не думала, що, можливо, у мене є дівчина?
Важкість опускається на груди. У нього є дівчина! Руслан — вродливий, багатий, статний, дивно, якби у нього не було дівчини. І, навіть, якби не було, то навряд чи йому потрібна розлучена жінка, якій за тридцять, та ще й з дитиною. Не розумію, чому наявність у боса дівчини мене так засмутила. Можливо, у мене й справді розвинута уява і я вигадала собі зайве. Опускаю голову та виправдовуюся:
— Ви підійшли надто близько.
— Хотів взяти блокнот, глянути, що ти встигла записати, — Руслан бере блокнот до рук, але я не вірю йому.
— Могли сказати, я б вам його передала.
— Наступного разу так і зроблю, а то ти мене ще у домаганнях звинуватиш. Не знав, що у тебе настільки розіграється фантазія.
З його вуст це звучить як невидимий ляпас.
— Рада, що ми все з’ясували. Піду до свого кабінету і порівняю пропозиції. Це допоможе вам обрати більш вигідного партнера по бізнесу.
Руслан киває. Наче ошпарена, виходжу з кабінету і стискаю пальці у кулак. Тільки коли двері зачиняються за мною, я нарешті полегшено видихаю. Розумію, що блокнот залишився у боса, але я не наважуюся повертатися за ним. Стою, мов вкопана й не розумію, що щойно відбулося. Настя, секретарка Руслана, співчутливо дивиться на мене:
— Що, дісталося?
— Трохи, — прикушую губу. Не розповідати ж їй правду.
— Не переймайся, всім дістається. Інколи він як цербер, який зірвався з ланцюга, зате добре платить. Звикнеш.
На жаль, без блокнота мені не зробити аналіз. Доведеться повернутися. Наче боячись розбудити небезпечного звіра, тихо відчиняю двері. Руслан розмовляє з кимось телефоном. До мене доносяться слова:
— Софія не пам’ятає. І це добре. Так буде легше.

Застигаю на місці. Що я повинна пам’ятати? Невже він і є той незнайомець з бару? Руслан знає те, що вперто відмовляється пригадувати моя свідомість. Серце вилітає з грудей. Чоловік бачить мене і поспішно прощається:
— Потім поговоримо, — завершує дзвінок. — Що таке, Софіє? Хотіла впевнитися чи я не передумав щодо стосунків, які ти вигадала?
Злість вирує у грудях та розноситься тілом. Він ще сміє насміхатися. Я гордовито задираю підборіддя та впевнено йду до нього:
— Ні, я повернулася за блокнотом. Він мені потрібний для аналізу. Я можу його забрати? — невинно кліпаю очима.
— Так, звісно. Я побачив все, що мене цікавило, — недбало підсуває мені блокнот.
Беру записник до рук і виходжу з кабінету. Цілу годину старанно працюю, проте думки знову і знову повертаються до Руслана. Що йому відомо? Якщо він сказав: “Так легше”, то, мабуть, тішиться, що я не пам'ятаю про ту ніч. А я й справді не пам’ятаю. Отже, краще про неї не згадувати. Мій телефон озивається знайомою мелодією. На екрані бачу ім’я “Ігор” та мимоволі кривлюся. Зовсім не хочеться його чути. На сьогодні мого колишнього й так забагато. Якби не Максимчик, то я б взагалі з ним не спілкувалася. Неохоче відповідаю і чую суворий голос:
— Нам потрібно поговорити.
— Говори.
— Не телефоном. Чекатиму тебе о вісімнадцятій у кафе через дорогу від твоєї роботи.
Не бажаю знову з ним зустрічатися. Щоразу, як я його бачу, оживають давні образи та ятряться рани. Одразу відмовляюся:
— Я не маю на це часу. Мені потрібно забрати Максимчика з садочка.
— Ми швидко. Це важливо.
— Якщо важливо, то кажи вже, — твердо наполягаю на своєму і сподіваюся, що зустріч не відбудеться.
— Ти не зрозуміла. Ця розмова конфіденційна, але якщо ти не прийдеш, то доведеться мені прийти до тебе на роботу. Не хочу, щоб Максим усе чув.
Протягом двох років Ігор ніколи не хотів зі мною говорити. Наші розмови зводилися до мінімуму і стосувалися лише дитини. Взагалі дивно, що у нього виникло таке бажання. Мабуть, сталося щось серйозне. Я не бажаю цієї зустрічі, але Ігор не залишив мені вибору. Неохоче погоджуюся:
— Добре, але швидко.
Хвилювання сковують груди і я в напруженні чекаю вечора. Йду до кафе. Ігоря ще немає. Сідаю за столик та замовляю чай з тістечком. Офіціант приносить замовлення і нарешті до залу заходить Ігор. Сідає навпроти та навіть не дивлячись в меню, замовляє каву. Нервово поправляє рукави:
— Як Максим?
Його питання дивує. Він тут явно не для того, щоб цікавитися як син. Роблю ковток гарячого чаю й злегка обпікаю язик.
— Добре.
Ігор киває, але в його очах якась дивна напруга. Офіціант приносить йому каву. Він розмішує ложечкою каву, хоча вже навіть не дивиться в чашку.
— У тебе хтось з’явився?
Своїм запитанням прибиває мене до підлоги невидимими цвяхами. За два роки Ігор жодного разу не цікавився моїм особистим життям, натомість успішно влаштовував своє. Не розумію, що змінилося. Я всміхаюся без радості.
— Ти запросив мене сюди через це?
— Я запитав тебе, бо хочу знати правду, — його голос звучить занадто рівно.
— Тебе не цікавила правда, коли ти... — я різко обриваю себе.
Не зараз. Придушую всередині болючі спогади. Я не дозволю цій розмові перетворитися на розбір минулого. Ігор напружується.
— Це пов’язано з твоїм босом?
— Що? — ледь не випускаю чашку з рук.
— Руслан Левченко, — для чогось озвучує його ім’я.
— Він мій начальник.
— Софіє, — Ігор кладе долоні на стіл. — Я бачив, як він дивиться на тебе.
Я завмираю. Самій цікаво як дивився на мене Руслан. Сумніваюся, що Ігор мене ревнує. Мабуть, його цікавість викликана бізнесом. Не збираюся йому ні в чому зізнаватися, адже за ці два роки я навіть на побачення ні з ким не ходила. Нехай Ігор думає, що хоче. Я хитаю головою:
— Ти нічого не знаєш.
— Може, і не знаю, але здогадуюся.
Мені смішно від його помилкових здогадів, проте намагаюся не подавати вигляду. Між нами густіє тиша.
— Це серйозно? — його голос звучить спокійно.
Але я знаю його. Бачу, що за цим стоїть напруження. Це злиття злості та ревнощів змушує мене відповісти гостріше, ніж я планувала.
— Чому тебе це хвилює?
— Бо ти мати мого сина, — говорить з натиском.
— І що? Я не маю права на особисте життя? Це не твоя справа.
Він мовчить. Я чекаю хоча б якогось заперечення, але Ігор лише хитає головою.
— Ти впевнена, що це просто робота?
— А ти впевнений, що маєш право питати? — Я дивлюся прямо йому у вічі. Намагаюся зрозуміти справжню причину його цікавості. Його очі спалахують злістю.
— Софіє, ти навіть не уявляєш, у що вплуталася.
— У що? – запитально підіймаю брови.
— Левченко – не та людина, з якою варто будувати стосунки.
— А ти та людина, якій я повинна вірити?
Він завмирає. Нервово прикушує губу й наче наважується на щось. Зрештою важко видихає:
— Софіє, я хочу, щоб ми почали все спочатку.