Розділ 2

Я не можу поворухнутися. Секунди здаються вічністю, поки ми стоїмо у приймальні: я, Руслан і мій син. Стискаю в руках вологу сорочку. Мій розум відмовляється приймати реальність.
— Мамо? — повторює Максим. Його погляд перемикається з мене на Руслана, ніби він відчуває напругу в повітрі.
Я маю щось сказати. Я повинна заповнити цю тишу, але Руслан мене випереджає.
— Я й не знав, що у вас є син, — його голос звучать рівно, майже байдуже, але його очі говорять інше.
Руслан не просто здивований. Він аналізує, рахує, шукає схожість. Моє горло стискають тугі канати.
— Ви не запитували, — різко хапаю Максима за руку. — Не хвилюйтеся, він ходить до садка. Це не вплине на мою роботу.
— Сподіваюся, — звучить надто задумано.
Відчуваю на собі його погляд. Він дивиться нам услід. Виходимо на коридор і я присідаю біля Максимчика:
— Чому ти не послухався? Я ж просила зачекати мене тут.
— Я злякався. Тебе довго не було.
Стискаю сорочку сильніше, наче це виправить ситуацію. Почуваюся жахливою матір’ю. У Максимчика нежить і він сьогодні не йшов у садочок. Співбесіду призначили раптово, і я мусила брати сина з собою. Хапаю його за руку. Ми прямуємо у відділ кадрів. Хоча вагаюся, але швидко заповнюю документи. Навіть, якщо той чоловік з мого минулого і є Руслан, то він поводиться так, наче нічого не було. Чоловік або не впізнав мене, або йому вигідно не пам'ятати. Проте він мене найняв, а, отже, точно то був не Руслан. Мабуть. Хай там як, а ця робота дуже мені потрібна.
Ми їдемо додому. Його сорочка досі у мене. Прямую до ванної кімнати та перу його сорочку. Увечері сиджу у вітальні, втупившись у чашку з чаєм. Максим у своїй кімнаті, складає машинки. А я не можу викинути з голови той момент. Погляд Руслана. Як він рахував, аналізував, ніби шукав себе у моєму синові.
Я смикаю плед і заходжу на кухню, щоб знайти щось, чим можна зайняти руки. Готую Максиму вечерю, слухаю його розповіді про машинки. Розкладаю речі по місцях. Але всередині все не так. Щось дряпає, точить.
Ігор. Мій колишній чоловік. Він завжди був ідеальним кандидатом: надійний, стабільний, любив мене. Ми зустрічалися понад два роки. Майже не сварилися, але за місяць до весілля у нас відбулася грандіозна сварка. Саме тієї ночі я пішла до бару і… Багато разів згадувала ту ніч, але спогади нечіткі, розмиті. Доводиться збирати уривки.
Я прокинулася сама на ліжку у готельному номері. Оголена. Швидко підвелася, одягнулася і втекла. Той незнайомець привів мене туди. Було так страшно, що я боялася розпитувати на рецепції. Не вірилося, що я могла зрадити Ігоря. Припускала, що мене тільки обшукали, адже, той незнайомець щось шукав у моїй сумочці. Пообіцяла собі — забути про ніч, видалити з пам’яті як непотрібний файл.
Різко розплющую очі. Дихання збите, у скронях пульсує. Але нічого не пам’ятаю після коктейлю. Я тру долонями обличчя. Все це нісенітниця. Я жила з Ігорем. Ми були разом після сварки, Максим — його син. Не може бути інакше, просто не може.
Ранок починається не з кави, а з нервів. Я стою перед офісною будівлею, стискаючи в руках пакет із випрасуваною сорочкою. Це просто робота, новий день. Це всього лише мій бос, з яким, можливо, мене пов’язує більше, ніж я хочу визнавати. Я видихаю, заходжу всередину, пряму до кабінету Руслана. Невпевнено стукаю у двері.
— Заходьте.
Його голос породжує пекучі іскри на шкірі. Знову цей терпкий, низький відтінок, який змушує мене напружитися. Обережно прочиняю двері. Він сидить за столом, уважно переглядаючи якісь документи. Навіть не підводить погляду.
— Доброго ранку! Ваша сорочка, — підходжу до столу й кладу пакет перед ним.
Руслан нарешті звертає на мене увагу. Він дивиться прямо на мене, але довше, ніж варто було б. Ніби чекає чогось.
— Дякую, — нарешті вимовляє хоч щось. Його пальці торкаються пакета і він відставляє його вбік. — Давайте рахунок за хімчистку, я поверну кошти.
Стискаю губи. Не хочеться зізнаватися, що ту пляму я вивела сама. Заперечно хитаю головою:
— Не варто турбуватися. Це через мене ви пролили каву.
— Але вона була у моїх руках. Не сперечайся зі мною і давай рахунок.
— Я його не взяла.
Руслан тягнеться до гаманця, котрий лежить у нього на столі. Витягує звідти купюру та простягає мені:
— Цього вистачить?
Чоловік надто впертий. Здається він не любить, коли йому заперечують. Доводиться зізнатися:
— Я сама випрала сорочку і до хімчистки не несла. Заховайте гроші, ще не час для зарплати.
— Добре, пізніше випишу вам премію, — звучить переможно. Ховає гроші у гаманець. — Сідайте. Як ваш син?
Від почутого ледь не падаю на стілець. Чого б це босу цікавитися моїм сином? Щось у його голосі змушує мене насторожитися.
— У нього все добре, — відповідаю коротко.
Руслан киває, але не відводить погляду. Підозріло зіщулює очі.
— Йому п’ять?
— Так, — щоб впоратися з хвилюванням, стискаю пальці в кулак.
— Гарний вік.
Знову пауза. Тиша між нами густішає, мов туман перед бурею. Я очікувала отримати завдання, а натомість чомусь розповідаю про своє життя. Сподіваюся це просто цікавість. Питання, які вчора так і не були озвучені.
— Де працює ваш чоловік? — лунає наче грім. Я стискаю плечима:
— У мене немає чоловіка. Ми розлучилися.
— То ви сама. З дитиною, — з його вуст це звучить наче вирок. Я киваю:
— Так.
— Ви давно розлучені?
Не розумію чому він цікавиться особистим. Я дратуюся, проте намагаюся не показувати цього.
— Два роки, — зізнаюся.
Чекаю наступного питання. Але Руслан мовчить. Він нахабно розглядає мене, й здається бачить крізь одяг. Я бентежуся та почуваюся так, наче стою перед ним оголена. Не витримую і першою відводжу погляд. Чоловік підсуває до мене блокнот.
— Ознайомтеся з моїм розкладом. Ви мені потрібні на зустрічах. Нічого складного, записуватимете необхідне й, якщо буде потрібно, виконуватимете дрібні доручення.
Я швидко перегортаю нотатки. Через годину у нього зустріч з потенційним партнером і маю бути присутня. Він працює, переглядає документи, я фіксую основне, подаю потрібні папери. Усе чітко, формально, без зайвих особистих питань, як і має бути. На годиннику майже одинадцята, а це означає, що зараз відбудеться зустріч з потенційним партнером.
— Готова? — Руслан підіймає погляд.
— Так.
— Подивимось, — він посміхається куточком губ, наче замислив підступ.
Я не звертаю уваги на підтекст, розгортаю блокнот і зосереджуюся. Зустріч починається за п’ять хвилин і я поняття не маю, хто зараз увійде в ці двері. Проте це не важливо, я лише виконуватиму свою роботу.
Коли вони розчиняються, повітря в кабінеті стає важким. Я не одразу підіймаю голову. Просто відчуваю, як Руслан нахиляється назад у кріслі, кладе руки на підлокітники – розслаблений, впевнений. Я перевожу погляд на чоловіка, який заходить у кабінет. Моє серце завмирає. Ігор. Мій колишній чоловік. Чоловік, з яким я прожила кілька років у шлюбі, і з яким виховувала сина.