Розділ 1

Я не пам’ятаю, як опинилася у цьому барі. Хочеться лише знищити біль, котрий нещадно шматує душу. Гіркий смак лайма на губах, приглушене світло, що тане в темряві, надто гучна музика… Я підіймаю келих, але пальці чомусь не тримають міцно. Ледь не розливаю напій і змушую себе зосередитися. Все довкола розпливається. Я немов сплю, а спогади про цей вечір уже починають розчинятися в алкоголі.

— Рито? Це ти? — на сусідній стілець біля барної стійки сідає незнайомець. Замість того, щоб заперечливо помахати головою, я злегка похитуюся і дивлюся в нікуди.

— З тобою все добре? Ти якась дивна.

Повільно підводжу на нього погляд. Його обличчя здається дещо розмитим, проте темні очі пронизують до кісток невидимими нитками. Він супиться:

— Хоча, мене це не має турбувати. Віддавай те, що принесла.

Очікувально дивиться на мене. Я ж навіть не уявляю, що маю йому віддати. Він проводить рукою по своєму коротко стриженому темному волоссю:

— Скільки ти випила?

— Одну, — нарешті змогла вичавити з себе хоч щось. Мій голос звучить дивно, ніби належить не мені. Розумію, що склянку ще не допила і виправляюся, — пів склянки.

Брови чоловіка ледь помітно здіймаються.

— Це тебе так розвезло від одного коктейлю?

— Напевно, я сьогодні просто… — запинаюся, стискаю плечима. Не знаю як виправдатися.

Він продовжує мене вивчати. Тиша між нами здається надто густою, незручною, напруженою. Чоловік робить свої висновки:

— Важкий день?

Важкий настільки, що я хочу забути, стерти з пам'яті та ніколи не згадувати про цю подію. Раптом він робить щось, чого я не очікую. Бере мій келих і підносить до губ. Залпом випиває та кумедно кривиться:

— Що за гидота? — відставляє склянку вбік. — Добре, де вона?

Я мовчу, язик відмовляється коритися. Чоловік бере до рук мою сумочку та витрясає її вміст на барну стійку. Підставляє у бік ключі, вологі серветки, косметичку, телефон. Його погляд наштовхуються на гігієнічну прокладку й незнайомець супиться. Мої щоки палають від сорому та обурення. Хто дав йому право копирсатися у моїй сумочці? Невже хоче мене обікрасти у всіх на очах? Роблю зусилля та грізно розмахую пальцем:

— Не чіпай мою сумочку.

Замість грізного помахування у мене виходить кволе метляння.

— Вивертай кишені. Я все одно заберу її. Зізнавайся де ти заховала?

Він тягнеться до мене. Ніс одразу відчуває різкий аромат чоловічих парфумів з нотками мускатного горіха. Його долоні нахабно торкаються моєї талії. Теплі пальці ковзають тілом та безрезультатно обшукують сукню без кишень. П'янкий подих чоловіка лоскоче обличчя:

— Може ти у бюстгальтер заховала? Зізнавайся, бо все одно знайду.

Незнайомець продовжує хазяйнувати моїм тілом, а я навіть не можу заперечити. Руки терпнуть і по них бігають мурахи.

— Якщо загубила, то будеш довго відпрацьовувати, — погрожує.

Язик не слухається. Щось не так. Чоловік явно сплутав мене з іншою, а я не можу вимовити й слова. Мої пальці холонуть. Повітря раптом стає важким, як перед грозою. Голова йде обертом.

Я кліпаю, намагаючись сфокусуватися на обличчі незнайомця, але воно розпливається перед очима. Мої повіки важчають і мне окутує темрява. Відчуття невагомості, падіння.

Шість років потому

Якби я знала, що зустріну його сьогодні, то хоча б випила заспокійливе, але, на жаль, життя ніколи не попереджає про такі речі заздалегідь. Заходжу до кабінету і за столом сидить він, мій майбутній начальник. Чоловік одразу підводить погляд на мене. Коротке чорне волосся охайно зачесане назад, легка щетина додає брутальності, а діловий костюм — поважності. Темні очі здаються надто знайомими. Ми вже десь з ним бачилися, от тільки я не можу пригадати де. Змушую себе заспокоїтися та мило усміхаюся:

— Добрий день! Я на співбесіду.

— Заходьте, — терпкий голос здається знайомим.

Я сміливішаю, зачиняю двері та проходжу всередину. Сідаю на стілець й опиняюся навпроти незнайомця. Ловлю на собі його зацікавлений погляд, котрий ковзає моїм обличчям. Він окреслює щоки, ніс, шию, опускається до ключиць, бачить моє високе декольте та повертається доверху. Зупиняється на моїх губах які починають горіти. Незнайомець має такий вигляд, ніби знає про мене більше, ніж мав би.

— Я Софія, — порушую незручну тишу.

— Руслан, — чоловік на мить замовкає, а потім додає, — Анатолійович.

Ніс уловлює аромат парфумів з нотками мускатного горіха. Його голос здається надто знайомий. З пам’яті виринають дужі руки, котрі обмацують моє тіло. Кроки. Ми йдемо темними вулицями. Він веде мене кудись, а потім… Я згадала. Це чоловік з мого минулого. Саме він був тієї ночі шість років тому. Сподіваюся він не впізнав мене. Чи впізнав?

Мабуть, потрібно тікати звідси, але тут надто гарна зарплата, щоб добровільно відмовлятися від такої роботи. У серці досі живе надія, що він мене не впізнав. Зрештою, то було давно, і я перефарбувала волосся у темний колір, а тоді мала червонясті пасма. Він опускає погляд та мовчки перегортає моє резюме. Напружена тиша давить. Я тримаю руки на колінах, аби вони не тремтіли.
— У вас хороші рекомендації, — нарешті озивається, але не підіймає погляд. — Чому пішли з попереднього місця роботи?
— Фірму закрили, — впевнено брешу.
Руслан киває, але мені здається, що він знає справжню причину і йому відома вся гірка правда, про яку я не хочу говорити.
— На попередній співбесіді вам сказали ваші обов’язки? Я отримав схвальні відгуки про вас від начальника відділу кадрів.
— Так, ми все обговорили, таке мені підходить.
Він різко підіймає голову і його погляд зустрічається з моїм. Темні очі зацікавлено дивляться на мене. Вони зачаровують, затягують у глибоку прірву своєї пітьми.
— Ви завжди такі нервові?
— Я не нервую, — намагаюся здаватися безтурботною.
— Справді? — його вуста смикаються у ледь помітній усмішці.
Я стискаю губи, вирішую не реагувати. Він кладе папери на стіл. Відкидається назад і починає мене вивчати. Не просто оцінювально, а так, ніби бажає щось у мені розгледіти. Щось, що має згадати. Моє серце нестримно калатає під ребрами, але я витримую цей погляд. Тиша між нами згущується. Я стискаю руки на колінах, не впевнена, що це він. На його обличчі ніяких емоцій, але очі блищать.
— Ви прийняті, — озвучує він рівно.
— Що? — не вірю своїм вухам.
— Вітаю! Ви — мій новий особистий помічник.
Це здається дивним. Я навіть не розповіла про свій досвід, не відповідала на запитання, яких не було. Нервово мну пальці:
— Але, ви ж навіть нічого не запитали.
— Мені достатньо, того, що я бачу, — він бере ручку, підписує якісь документи. — Ви починаєте завтра. Чекатиму вас о дев’ятій годині. А зараз зайдіть до відділу кадрів. Вони оформлять вас на роботу.
Я розгублена. Не впевнена, що це він. Чоловік поводиться так, наче ми раніше не зустрічалися. Чи він просто хоче тримати мене поруч, щоб з’ясувати, чи я щось пам’ятаю? Не рухаюся. Я повинна запитати, чому він так легко прийняв рішення.
Руслан підводиться. Хапає чашку з кавою, робить ковток. В цей момент я теж підводжусь, зачіпаю стіл, і гаряча рідина хлюпається йому на груди. Кава. Чорна рідина на білій сорочці. Повітря просякає запахом обсмажених зерен і все це на ньому.
— О, Боже! — відкриваю сумочку та намагаюся знайти серветки. — Вибачте, я не хотіла. Це сталося випадково.
Дістаю серветки, проте так і не наважуюся витерти пляму, яка розтеклася тканиною. Розумію, що тут серветки не допоможуть. Боюся реакції чоловіка. Він пошматує мене, мов розлючений звір. На мій подив, Руслан байдуже махає рукою:
— Нічого страшного, — мені здається, що в його голосі чується сміх.
— Ось, візьміть, — простягаю йому серветку.
— І що я маю з нею робити? — запитально вигинає брову.
— Можна спробувати витерти пляму, — невпевнено белькочу.
— Тоді пробуйте, — чоловік наче насміхається з мене.
Я підходжу до нього і тремтячою долонею торкаюся плями. Витираю, проте це не допомагає. Під пальцями відчуваю тверді м’язи грудей, швидкий стук серця та важке дихання. Хвилювання посилюються та скручують нутрощі. Чоловік бере мою руку, змушує зупинитися.
— Досить! Ви робите тільки гірше.
Винувато опускаю голову та роблю крок назад. Руслан починає розстібати сорочку. Перший ґудзик. Другий. Третій. Мене охоплює жар. Стою мов укопана, дивлячись, як біла тканина сповзає з його плечей, оголюючи підкачане тіло. Намагаюся відвести погляд, проте не можу. Мій бос стоїть переді мною по пояс оголений, а я чомусь не можу дихати. На м’язистих округлих руках видніється татуювання, на животі проступають кубики преса, а від пупка простягається волосяна доріжка, котра ховається у його штанах. Я точно не повинна так дивитися. Язик автоматично змочує пересохлі губи. Чоловік помічає мій голодний погляд.
— Щось не так? — його губи ледь помітно смикаються в усмішці.
— Ви… прямо зараз… — я запинаюся, гарячково намагаючись зібрати думки. Сором’язливо відводжу погляд. — Мабуть, тепер мене звільнено.
— Ні, тепер ви отримуєте перше завдання, — Руслан простягає мені заплямовану сорочку. — Віднесіть це в хімчистку.
Наче заворожена, стискаю тканину. Він іде до шафи, витягує чисту сорочку. Поводиться так, наче це з ним не вперше. Руслан натягує нову сорочку, застібає манжети. Я беру сумочку та, не відриваючи від нього погляд, повільно задкую:
— Вибачте ще раз. Не хотілося завдавати вам клопоту.
Виходжу з кабінету, тримаючи його сорочку в руках. Мене накриває дивне відчуття. Підношу її до лиця. Від неї пахне не лише кавою. Аромат, що пробивається крізь гіркуватий запах, викликає у мене щось схоже на флешбек.
Лише мить. Лише уривок. Темрява. Лід у склянці. Чийсь голос. Дивлюся на сорочку у своїх руках. І розумію, що моє минуле нікуди не зникло. Я не знаю, що мені більше хочеться зробити: завалити цю співбесіду і втекти, чи забрати свої документи й пошматувати їх прямо перед ним. Я доросла людина, мені потрібна робота, і ніхто, навіть він, не змусить мене втратити самовладання. Навіть, якщо тієї ночі незнайомцем у барі був Руслан, то минули роки. Чоловік давно мав би втратити цікавість. Проте він щось шукав, вимагав у Рити якусь річ, а зараз й словом не обмовився. Ймовірно, то був не він або він мене не впізнав. Глибоко вдихаю.
— Мамо?
Я різко підводжу голову. Переді мною стоїть маленький хлопчик, п’ятирічний, з тими самими темними очима, котрі дивилися на мене в кабінеті. Блискавка пробігає тілом. Ні, мені здалося.
— Мамо, чия це сорочка?
Не встигаю відповісти й чую голос позаду:
— О, то ви не одна?
Мій розум кричить, що це неможливо, але коли я повертаюся, то бачу Руслана. Він стоїть у дверях і підозріло дивиться на мого сина.