Глава 1. Брауни.

Епіграф

«...Коли хмари розверзлися, небо спалахнуло золотом, якого не бачив жоден смертний. То не було сонце, то виринав із небесної ріки Великий Лун. Його тіло, довжиною в тисячу ліктів, вигиналося серед грозових розрядів, неначе живий гірський хребет, вкритий лускою з чистого нефриту та розплавленого срібла.

Казали, що кожна його лусочка — то дзеркало, в якому відбиваються долі світів. Очі його були подібні до двох повних місяців, що світяться тихим, але нещадним вогнем істини. Коли він розкривав пащу, замість подиху виривався туман, що ставав дощем на засушливих землях, а рух його хвоста здіймав вітри, здатні зупинити хід самого часу.

Він не просто летів — він панував над порожнечею. У його пазурах, міцніших за будь-яку сталь піднебесної, сяяла Перлина Мудрості, яка пульсувала в такт серцю землі. Дракон не дивився на людей, бо для нього вони були лише іскрами в багатті вічності, проте сама його присутність наповнювала повітря ароматом озону та стародавньої магії, від якої каміння починало співати, а зів'ялі квіти розквітали вмить»

Опис останнього дракона. Автор невідомий.

Розділ І

Перша згадка про нашу сім’ю з’явилася ще задовго до того, як вікінги висадилися на берегах Англії. Саме прізвище Браун фігурує в давніх записах тих часів, коли знання було небезпечнішим за меч.

Мій пращур, Етельстан Браун, займався алхімією та науками у століття, коли за подібне могли стратити без суду й жалю. Люди тоді були жорстокими — але не з природи. Вони були жорстокими зі страху.

У своїх нотатках Етельстан писав, що в головах більшості людей немає нічого, окрім панічного жаху перед вищими силами. І в цьому я, нехай і неохоче, з ним погоджуюсь.

Минуло багато століть. Надворі вже двадцяте століття, і світ змінився. Та люди — ні. Вони й досі бояться того, чого не розуміють. Лише тепер вони називають це вірою, релігією або божественним задумом.

Для нас, чистокровних магів, які бодай приблизно розуміють закони цього світу і не живуть у такій глибокій омані, як половина людства, поклоніння вигаданим силам видається дивним. Ми знаємо, що жодної «вищої волі» не існує — і ніколи не існувало. Є лише магічна енергія. Первинна, фундаментальна, байдужа до людських молитов.

Саме явище магії дивовижне у своїй природі. Іронічно, що навіть ми — Брауни, родина, яка поколіннями жила наукою, дослідженням і жагою до знань — досі не змогли повністю її осягнути.

Щоб наблизитися до розуміння, варто звернутися до праць мого предка XVII століття — Алістера Брауна. Я лише коротко переказую його висновки.

Магія, за його словами, — це невидима для живих істот сила, що пронизує все існуюче. Вона присутня в дереві й камені, у людині й тварині, у тілі й у душі. Вона рухає світ і змінює його. Саме завдяки її законам сходить сонце й піднімається місяць, течуть ріки та народжується вітер.

Вона — у всьому, що ти бачиш.

Якщо ж говорити мовою сучасності, люди дали цій силі іншу назву. На мій погляд — навіть цікавішу. Вони називають її фізикою.

Та звідки ж узялася магія — достеменно не знає ніхто. Навіть ми.

Брауни століттями шукали відповідь на це запитання, проте щоразу заходили у глухий кут. Ми формулювали теорії, будували моделі, сперечалися між поколіннями — але першоджерело залишалося недосяжним, мов тінь, що вислизає від світла.

Наша родина відома тим, що володіє однією з найбільших бібліотек магічних і немагічних знань у світі. Її створив Артур Браун — засновник ідеї Хранителів магічної спадщини.

Він подорожував світом, збирав відомості про магічні техніки, навчався у різних культур і рас, занотовував те, що інші воліли знищити або приховати. Разом з Аделаїдою де Мортемер, представницею давнього французького магічного роду, він збудував бібліотеку — не просто сховище книг, а фортецю пам’яті.

На той час Артур носив титул Архімага — найвищий ранг, що дозволяв очолювати чистокровну магічну ложу. Саме він перетворив Магічні сім’ї на Хранителів. Це означало одне: будь-які знання — світлі, сірі чи темні — мають бути не лише відфільтровані, а й збережені. Не для поклоніння. Для розуміння.

Усе було зібрано в цій бібліотеці.

Ми, Брауни, володіємо нею й досі. Але титул Архімага наш рід утратив. Артур вдався до заборонених технік — і заплатив за це життям. Його вбила власна дружина, Аделаїда. Історія воліє називати це справедливістю. Я ж називаю це трагедією.

Сьогодні я, Лілі Беладонна Браун, сиджу в цій бібліотеці, серед полиць, що пам’ятають більше, ніж більшість людей. Я читаю книги, доступ до яких мені дозволив батько — нинішній представник роду. Кожна сторінка тут — слід чужого розуму, чужих страхів і надій.

І що більше я читаю, то очевиднішою стає одна річ: ми, маги, вперто ігноруємо всі сторонні версії походження світу й магії. Ми відкидаємо свідчення інших рас, древніх істот, забутих цивілізацій. Натомість намагаємося створити власне пояснення — яке знову й знову не витримує перевірки.

І тоді я ставлю собі запитання, яке не наважуються вимовити вголос навіть найстарші з нас: А що, як пояснення взагалі не існує?

Розділ ІІ

Люди завжди одночасно любили магію й боялися її. Для них вона була і другом, і ворогом. Вона могла рятувати — і могла знищувати. Ми використовували її для власних потреб, для влади, війни, лікування, розваг — майже ніколи не замислюючись про наслідки.

Чому я кажу ми, люди?

Це може здатися дивним, особливо з вуст чистокровного мага. У нашому середовищі прийнято вважати, що маги — не зовсім люди. Що ми є вищими створіннями, обраними самою природою магії. Саме тому для багатьох із нас чистота крові — не просто традиція, а культ.

Наші родини століттями одружують дітей між собою, прагнучи зберегти цю досконалість. Найчастіше — всупереч їхній волі. Кохання, бажання, свобода вибору — усе це приноситься в жертву ідеї «чистоти».