Фінал

Діана підвелася з ліжка й підійшла до вікна. Відсунувши портьєру, побачила, як з двору виїжджає поліцейська машина, забираючи у відділення незнайомця, що здійснив напад на неї. Все ще відчуваючи слабкість, Діана опустилася в крісло й вкотре прокрутила в голові всі запитання комісара Гарісона. Вона не сказала поліцейському про свої підозри щодо замовника цього замаху, а що стосується особистості самого злочинця, то його Діана і справді бачила вперше. Після того, як протокол був складений, комісар ввічливо попрощався й пообіцяв зв'язатися з ними, щойно стануть відомі бодай якісь подробиці. З виразу його обличчя Діана бачила, що Гарісон не повірив казці щодо відсутності в пані Стенфілд будь-яких ворогів. Адже для жінки її становища це було трохи дивно, бо зловмисників у великому бізнесі завжди було задосить. Але Діана не збиралася полегшувати їм задачу і, крім того, не могла із впевненістю назвати ім'я замовника, хоча і мала щодо цього деякі думки…

Її роздуми були перервані обережним стуком у двері, й за мить на порозі спальні з'явився Едуард. В руках він трима тацю з їжею. Діана ледь помітно посміхнулася його винахідливості.
— Як ти себе почуваєш? — стурбовано поцікавився він, ставлячи тацю на невеликий столик біля підніжжя ліжка. — Я приніс тобі поїсти. Це все, що мені вдалося знайти на кухні,— додав він, вказуючи на підсмажені тости з шинкою й нарізні овочі. — Вибач, що я тут хазяйную...
— Нічого,— Діана лагідно посміхнулася. — Я дійсно голодна, але сил спуститися в їдальню зовсім немає. Мій стан доктор описав, як шок. Смішно навіть.
— І сказав, що тобі необхідний відпочинок протягом декількох днів і приймання заспокійливого,— зауважив Едуард, підводячи її до столика й відсовуючи стілець. — А я ретельно проконтролюю твоє виконання цього припису.
— Сподіваюся, ти не збираєшся годувати мене з ложечки? — посміхаючись, пожартувала Діана.
— Навіть і не думай чинити опір,— в тон їй відповів Едуард, та вже за мить його обличчя спохмурніло— Здається, цей комісар Гарісон — справжній професіонал, - задумливо додав він. — Але мене дивує, чому ти не сказала йому, що нам є кого підозрювати?
— Ти маєш на увазі Настю Шереметьєву? — зітхнула Діана. – Але ж у нас немає жодних доказів… А якщо цей чоловік — просто психічно неврівноважений маніяк? Що тоді? Нехай краще цією справою займається поліція. Вони ж будуть допитувати його. А поки що я не хочу нікого підозрювати. Гадаю, що вже за декілька днів ми дізнаємося правду.
— Сьогодні вранці я розмовляв із твоєю сестрою, — змінив тему Едуард. — Тетяна розповіла мені про все, що сталося вісімнадцять років тому… Після того, що я дізнався про Настю, я не дивуюся, що вона могла і цього разу задумати щось подібне. Адже ти відібрала у неї «Орфей»!
— Не лише «Орфей»,— іронічно усміхнулася Діана, — але й тебе. Ми знову зустрілися й, до того ж, працюємо разом над новим проектом. Це не дає їй спокою.

Едуард поглянув в її темні, кольору кави, очі та тендітну фігурку, огорнуту білим махровим халатом і відчув, як тіло охоплює нестримна хвиля пристрасті. Як же він кохає її! Та зараз він має поговорити з Діаною про дещо інше… Дорікнувши собі подумки за недоречно розбурхані почуття й швидко опануваши емоції, Баринський серйозно мовив:
— Не знаю, чи зможеш ти колись пробачити мені…
— Що саме? — запитала Діана, хоча вже здогадувалася, про що йдеться.
— Те, що приховав від тебе тоді свої негаразди з батьком і ці вимушені заручини з Настею. Я вважав, що зможу сам вирішити цю проблему, але моя поведінка призвела до трагедії... А потім я виявив слабкість, піддавшись на його погрози, хоча після твого зникнення мені вже було байдуже, як складеться моє життя, — насупившись, мовив він.
— Насправді я була впевнена, що ніколи не зможу пробачити тобі цього, — задумливо відповіла Діана,— але Андрій Петрович розповів мені все. Після розмови з ним я зрозуміла, що зробила страшну помилку, повіривши у твою зраду. Гадаю, ми обидва винні у тому, що сталося... Проте я теж маю вибачитися… Можливо, ти зненавидиш мене за це, але я навмисно не повернулася додому, бо хотіла назавжди змінити своє життя й забути тебе… Тоді біль і образа у моїй душі затьмарили всі інші почуття.
— І ти навіть хотіла помститися мені, чи не так? — Едуард з сумом поглянув на жінку.
— Так, — Діана опустила очі. — Але вчасно зупинилася. Відверта розмова з твоїм батьком все розставила на свої місця. Шкода, що так запізно… Ми втратили ціле життя…
— Люба моя, — Едуард пригорнув кохану до себе, — запізно ніколи не буває… Я щасливий, що доля надала нам ще один шанс… Тепер я завжди буду поруч із тобою й нашим сином.
— Ти вже знаєш? — з тривогою запитала Діана, відстороняючись, щоб зазирнути коханому в очі. Як же вона боялася побачити в них зараз докори та звинувачення!
— Тетяна сказала мені, — похмуро мовив Едуард. – Зрештою, я й сам повинен був здогадатися. Адже він так схожий на мене!
— Пробач мені…, — прошепотіла Діана, ледь стримуючи сльози.
Не відповідаючи, Едуард ще міцніше притиснув її до себе й відразу відчув, як кохана вся затремтіла від хвилювання.
— Я сподіваюся, що нам з Деном вдасться надоложити згаяний час… Обіцяю, я буду найкращим батьком.
— До речі про батька, — змінила тему Діана. — Мене дещо збила з пантелику умова Андрія Петровича стосовно того, що я повинна підписати з тобою контракт про будівництво спорткомплексу. Навіщо йому це знадобилося?
Едуард зніяковіло посміхнувся.
— В такий спосіб батько хотів допомогти мені повернути тебе. Він відчував свою провину через те, що наполіг на моєму шлюбі із Настею, і згодом це зрозумів.
Зробивши паузу, Баринський повернувся й підійшов до коханої. Його великі долоні накрили її тонкі пальчики.
— Я також маю зізнатися в тому, що запропонував тобі спільний контракт не лише з ділових міркувань. Мені страшенно хотілося змусити тебе знову закохатися в мене. Але ти була такою байдужою й трималася так відсторонено, що я вже не знав, що й робити.
— І саме тому ти почав фліртувати з Келлі? — не стрималася Діана.
— Кохана,— мовив Едуард, лагідно посміхаючись. — Ти єдина жінка у світі, яка в такий момент могла згадати про Келлі! Насправді я просто не знав, як розтопити твою холодність. Так, я намагався викликати в тобі ревнощі, але ти вперто не піддавалася на провокації. До того ж цей Берестов весь час плутався у мене під ногами, постійно запрошуючи тебе то на обід, то на вечерю…
Він незадоволено зіщулився і Діана, не витримавши, розсміялася.
— Однак ви професійний тактик, Едуарде Андрійовичу, — вигукнула Діана. — Цікаво, скільки ще у вас прихованих талантів?
— Буду радий продемонструвати їх вам, пані Стенфілд,— лагідно відповів Едуард,— але не сьогодні. Гадаю, зараз вам треба відпочивати.
Збентежена його двозначною реплікою, Діана попрямувала до ліжка й зручно вмостилася під ковдрою.
— Я побуду з тобою, поки ти не заснеш, а потім ляжу на дивані в суміжній кімнаті. Сподіваюся, ти не проти? – серйозно запитав Едуард.
— Проти. Я дуже хочу, щоб ти залишився тут, — лукаво відповіла Діана, бажаючи трохи подражнити його.
Вона посунулася ближче й невимушено поклала голову на його широке плече. Едуард обняв кохану й ніжно провів рукою по волоссю, відчуваючи їх шовковистість і приємний аромат знайомого парфуму.
— А тепер спи, моя люба. Інакше я буду змушений знайти цьому ліжку інше застосування, — пожартував він.
Діана слухняно закрила очі й притулилася до коханого. Кінчики її пальців м'яко ковзнули по його плечу. Відчувши, як бажання знову охоплює його, Едуард щосили намагався боротися з пристрастю, що запалала через необережні пестощі Діани. І коли витончена ручка спустилася до поясу, він міцно стиснув її в надії зупинити. Проте жінка повернулася й ніжно торкнулася губами його щоки. Відсторонившись, Едуард здивовано поглянув на кохану. Діана не збиралася спати. Її темні очі сяяли коханням. Одним швидким рухом він перевернув її на спину й схилився над усміхненими губами.
— Спробуй потім сказати, що не попереджав тебе,— посміхаючись, мовив він.
— Ні за що не скажу,— пообіцяла Діана, обіймаючи його за шию й притягаючи до себе.