На машині часу в минуле...

Стоячи поруч із Тетяною у колі друзів, одягнених у маскарадні костюми, Діана вже вкотре впіймала на собі погляд незнайомця у чорній масці й вишуканому класичному костюмі. Схоже, цей гість знехтував правилом дрес-коду, і був єдиним, хто прийшов без маскарадного вбрання. На вечірці, влаштованій батьками Насті в одному із залів кіностудії «Орфей», зібралося чимало гостей. Всі вони були або близькими друзями, або знайомими родини Шереметьєвих, але цього юнака Діана бачила вперше. Хлопець був високого зросту й мав привабливу спортивну фігуру, чим дещо виділявся на тлі інших юнаків, у колі яких стояв, невимушено потягуючи шампанське. Раптово він розсміявся, мабуть, оцінюючи дотепний жарт дівчини у костюмі Клеопатри, й Діана обернулася. Їх погляди знову зустрілися, й по обличчю незнайомця пробігла весела, іронічна посмішка. Дівчина зніяковіло відвела очі й спробувала, нарешті, зосередитися на словах одного зі своїх прихильників, що саме звертався до неї.

Проте раптом музика стихла й організатор балу, чоловік у костюмі середньовічного лицаря, піднявся на сцену. Він узяв мікрофон і, усміхаючись, урочисто мовив:

— Шановні гості, я прошу хвилинку уваги! Зараз буде оголошено переможця конкурсу за найкращий маскарадний костюм! Отже, рішення наших суддів наступне: приз дістається Діані Клименко за чарівний костюм Чаклунки.

Приймаючи вітання від друзів під вибух оплесків, Діана піднялася на сцену й отримала подарунок у новорічній коробці. Радісно посміхаючись, вона навіть не підозрювала, якою привабливою була в цей момент її посмішка. Всі дівчата у залі з погано прихованою заздрістю розглядали її сукню з чорного атласу та величезну корону на голові у вигляді двох довгих, вигнутих ріжків, що поблискували, наче корона, у світлі гірлянд.

Пробившись крізь натовп прихильників, що оточили Діану, брат Саші Борисова, Славік, одягнений у костюм Короля Лева, грайливо вклонився.

— Люба королево, чи не подаруєте мені наступний танок?

Усміхаючись, Діана простягнула йому руку, але раптом завмерла, почувши позаду себе впевнений чоловічий голос:

— Шкодую, друже, але цей танок був обіцяний мені.

Діана навіть не встигла заперечити. Незнайомець м'яко, але наполегливо, взяв її під руку й стрімко повів у центр танцмайданчика.

Вони закружляли серед інших пар, й Діана мимоволі здивувалася, якими легкими й впевненими були його рухи. Їй вже кортіло сказати, що він просто нахаба, проте якесь дивне бентежне почуття стримувало дівчину. Хлопець заговорив першим:

— Прийміть й мої вітання, Діано. Ваша перемога викликала заздрість у багатьох присутніх дівчат.

Відчуваючи, як потопає в його загадкових синіх очах, що пронизливо спостерігали за нею крізь прорізи маски, Діана стримано відповіла:

— Дякую. І якщо ви знаєте моє ім'я, то, може, назвете своє?

— Ну, хто ж відкриває своє ім'я на маскараді? – лукаво усміхнувся він. — Хоча повинен визнати, що не люблю подібні вечірки з їх безглуздими костюмами, в яких відчуваєш себе справжнім клоуном, — глузливо скривившись, додав він.

— Тоді чому Ви опинилися тут? – весело запитала вона.

Співрозмовник поглянув на неї довгим, майже ніжним поглядом.

— Мені сказали, що сьогодні тут буде Чаклунка, і я вирішив попросити її виконати моє найзаповітніше бажання.

— І яке саме? — іронічно посміхнулася вона.

Хлопець не встиг відповісти, бо танок раптом скінчився. Не відпускаючи руки Діани, він повів її на терасу. Дівчина хотіла було повернутися в зал, та, побачивши, що тераса освітлена не гірше танцмайданчику, й двері до залу широко відкриті, вирішила придивитися ближче до свого дивного шанувальника. Їй дуже хотілося дізнатися, хто ж він насправді. Розв'язавши стрічки маски, Діана зняла її й повернулася до свого дивного прихильника. Він стояв, спершись об кам'яну балюстраду з келихом шампанського в руці, а другий простягав дівчині. На його губах блукала грайлива посмішка. Здавалося, він не поспішав ні відповідати на її запитання, ні відкривати своє обличчя.

«Його самовпевненість просто неперевершена!» — з обуренням думала вона. У цей момент Діані страшенно захотілося поставити на місце цього гордовитого залицяльника:

— А Вам не набридло вдавати «Зорро»? – запитала вона, кидаючи маску на невеличкий круглий столик.

— Отже, мені вдалося заінтригувати підступну Чаклунку, і їй не подобається, що я не стою в черзі залицяльників? – його тон був жартівливим, але Діана вважала, що він просто сміється з неї.

— Вочевидь, гарні манери не для вас. Я йду в зал. Прощавайте! – гордовито процідила вона, знищуючи хлопця презирливим поглядом.

Поставивши келих з шампанським, Діана попрямувала до дверей. Вмить опинившись поруч, він різко розвернув її й притягнув до себе. Нахилився і поцілував. Жорстко й вимогливо. Він тримав її так міцно, що Діана не могла чинити опір. Зі всієї сили вона вперлася руками в його широкі плечі, бажаючи відштовхнути. Раптово поцілунок став ніжним і лагідним, змусивши її геть втратити голову, й розтанути в цих сильних обіймах. Задихаючись від обурення й несподіваних відчуттів, Діана все ж вирвалася і, намагаючись вкласти у свій голос якомога більше зневаги, мовила:

— Ви...ви просто мерзотник! Ваша поведінка огидна! Не смійте більше навіть наближатися до мене!

— Ось як? А мені здалося, що під час поцілунку Ви думали інакше?

Закипаючи від гніву й подумки проклинаючи себе за виявлену слабкість, Діана розвернулася й швидко перетнула бальну залу. Вона відчайдушно намагалася опанувати себе, але з цієї хвилини вечір був для неї зіпсований. Відкликавши убік Тетяну, сказала, що їде додому. Здивувавшись, сестра все ж не стала дошкуляти запитаннями, а Славік визвався проводити її. Діана попрощалася з Настею. Подруга не просила її залишитися, й, здавалося, навіть зраділа, що королева свята йде. Проте тоді, заглиблена у свої почуття, Діана не надала тому належної уваги.

Через кілька днів батько покликав її у свій кабінет. Увійшовши, дівчина побачила, що у них гості. Чоловіки сиділи біля столу спиною до неї, проте Діана відразу впізнала одного з них — Андрія Петровича Баринського, приятеля й постійного клієнта батька у юридичних справах. Поруч із ним сидів молодий чоловік у білому светрі і чорних джинсах, якого Діана бачила вперше.

— Доню, я хочу тебе познайомити з…, — посміхаючись, сказав батько.

— Доброго вечора, Андрій Петрович, — чемно привіталася Діана, але вже в наступну мить приязна посмішка зникла з її обличчя. Чоловік, що сидів поруч з Баринським, підвівся й повернувся до неї. Неймовірно! Невже це саме той пихатий залицяльник з маскараду? Вона відразу впізнала його й без маски! Вольові риси обличчя, чарівна посмішка, модно підстрижене чорне волосся… Справжній красень… Зухвалий й самозакоханий! І він син друга їх сім'ї, Андрія Баринського! Тільки цього не вистачало!

— Вітаю, Діаночко — відповів Андрій Петрович. — Познайомтеся: мій син, Едуард. Сьогодні мені вдалося відірвати його від тренування з тенісу, щоб залучити до справ фірми. Сподіваюся, ви потоваришуєте, — посміхаючись, додав він.

Від несподіванки Діана на мить втратила дар мови. Помітивши суворий погляд, кинутий в його бік, Едуард мовив:

— Ми вже знайомі, тато. Бачилися і навіть танцювали на маскараді в «Орфеї», але потім Діана поїхала так швидко, що я навіть не встиг представитися...

Раптом до кабінету зазирнула секретар Михайла Борисовича й повідомила, що його викликають до телефону з мерії у справі Андрія Петровича. Чоловіки квапливо вийшли, залишивши Діану й Едуарда самих..

— Діано ... — Едуард зробив крок в її сторону, й вона вловила хвилювання в його голосі.

— Послухайте, я не маю бажання спілкуватися з вами, — різко відповіла дівчина, відійшовши від нього на безпечну відстань.

В її темних очах мерехтіли презирливі блискавки. Дівчина вже готувалася до нової перепалки, войовничо склавши руки на грудях.

— Діано... Я прошу пробачити мені за нетактовність на маскараді, — раптово сказав Едуард. — Обіцяю, якщо дасте мені шанс все виправити, цього більше не буде. Я й справді не хотів загубитися у натовпі ваших прихильників, й не знайшов кращого засобу привернути до себе увагу…

Він ніяково усміхнувся й образ зарозумілого плейбоя в масці миттєво розтанув. Крім того, в глибині душі вона визнавала, що в той вечір сама кинула йому виклик. Дивлячись в його сині, як безкрайній океан, очі, вона відчувала, що потопає у їх безодні, але знати йому про те необов'язково.

— Добре, але за однієї умови, — суворо відповіла вона.

— Готовий на будь—які, — запевнив Едуард, й Діана мимоволі посміхнулася, змінивши, нарешті, лють на милість.

— Ви навчите мене грати у теніс ... — лукаво примружилась дівчина.

— Згоден, — кивнув молодий чоловік, — і в знак нашого примирення хочу зробити вам невеликий подарунок ...

Він дістав з кишені невеликий оксамитовий футлярчик чорного кольору. Сріблястими літерами на ньому була відкарбована назва бренду: «Swarovski». Едуард відкрив його і простягнув дівчині.

Від захоплення у Діани перехопило дух. В середині лежала елегантна білосніжна ручка з прозорим верхом, наповненим блискучим камінням діамантового огранювання. Діана взяла її, й камінці відразу заграли всіма барвами веселки, переливаючись в променях яскравого денного світла ...

— Вона просто чудова! — захоплено мовила дівчина. — Дякую…

— Я дуже радий, що вам подобається, — задоволено посміхнувся Едуард. — Отже, коли почнемо заняття з тенісу?

Тепер, через стільки років, Діана згадувала цей момент й розуміла, що була тоді дуже наївною, дозволивши собі захопитися Едуардом Баринським. Але ж він був таким переконливим у своїх почуттях до неї! З того дня він приходив майже щовечора, а Діана починала чекати на нього вже з ранку. Вони стали нерозлучними і всюди бували разом: на тенісному корті, на вечірках друзів. Едуард навіть супроводжував Діану під час сесії в університеті. На той час він уже закінчив навчання й працював старшим менеджером на фірмі свого батька «Готелі України». Через два місяці він запропонував одружитися, а ще через два тижні вона дізналася, що вагітна. Відчуваючи себе на сьомому небі від щастя, Діана поділилася своєю радістю із Настею раніше, ніж з Едуардом, і ...

Вийшовши з ванної кімнати, жінка повернулася в спальню. Завжди стримана, мов справжня «залізна леді», у колі своїх підлеглих і лондонських друзів, Діана ставала вразливою, коли привиди минулого нагадували про себе. «Але тепер досить!» — вирішила вона, забираючись під білосніжну ковдру й натягуючи її до підборіддя. Дивлячись на пишні складки балдахіна, вона, як ніколи, відчула зараз свою самотність, до якої, здавалося, звикла за останні кілька років. «На минулому поставлений хрест і туди немає вороття», — вкотре нагадала собі. Однак заспокоїтися вона зможе тільки тоді, коли знищить тих, хто зруйнував її життя багато років тому...