Глава 43. Затемнення

Армія воїнів Лундмарка підійшла до підніжжя вулкана й одразу вступила в бій. Їм протистояли орди монстрів, а також культисти-чаклуни та бандити в чорних балахонах.

Загін лицарів Мейолли бився пліч-о-пліч із бійцями короля Даріонія. Але Артуру довелося спостерігати за сутичкою здалеку. Він уже встиг отримати прочуханку від батька за безрозсудні дії під час оборони палацу. І як покарання Петроній відправив його охороняти Кірка, замість того, щоб брати участь у битві.

- Чому не можна ув’язненого посадити під замок?! - обурювався принц. - Навіщо тягнути його з собою, коли кожен меч на рахунку?

- По-перше, я вже дав слово, що не відправлю його в підвал, - суворо відповів йому тоді батько. - А по-друге, ми повинні враховувати ризики. Не можна ігнорувати загрозу того, що під час нашої відсутності в'язня можуть звільнити якісь пройдисвіти!

І тому тепер Артур був змушений плентатися в ар’єргарді загону, супроводжуючи Кірка. На допомогу йому приставили незмінних супутників - Стефана й Антонія.

Тим часом попереду в шеренги воїнів полетіли фаєрболи та інші заклинання магії вогню. Чарівники виставили захисні щити й контратакували своїми чарами. Розпочалося протистояння адептів елементальної магії.

Біля майданчика фунікулера махали своєю важкою зброєю сектанти-молотобійці, відчайдушно захищаючи шлях до обсерваторії. А незрозуміло звідки раз по раз раптово вискакували зграї астральних п'явок, нападаючи на захисників міста.

- Напевно, і командир цих потвор Магнус теж десь тут, - похмуро подумав принц.

В атаку пішли кам'яні та сталеві големи. Від них не відставали й міські статуї, які, на подив Артура, раптово ожили. А над їхніми головами розгорався повітряний бій між обсидіановими горгулями та багряними спрутами, які левітували над землею.

Через спеку від потоків лави тут було важко дихати. Дим застилав очі, а попіл, здавалося, вже скрипів на зубах. Але воїни наполегливо йшли вперед, борючись із ворогами Лундмарка.

- «Чорний вітер, вогонь і сталь», як співалося в одній старій пісні, - чомусь згадав Артур.

- Здається, ми запізнилися, - раптом пробурмотів Кріс. - Над жерлом вулкана розгортаються велетенські потоки енергії. Схоже, Корвен уже розпочав свій ритуал!

Вершина гори раптово осяялася яскравими спалахами! Над нею здійнявся гігантський вихор полум’я. Сяйнистий контур почав обертатися, підсвічуючи енергетичні вузли по периметру жерла.

- Схоже, це й є Вогняний Аркан! - зацікавлено примружився Кірк.

- А як він працює? - повернувся до нього Артур.

- Кажуть, це щось на зразок порталу для нематеріальних сутностей, - знизав плечима маг. - Ми можемо тільки здогадуватися, бо цього не вчать у жодній магічній школі.

У цей момент земля затремтіла. Виверження почало посилюватися, і вулкан виплеснув нові потужні потоки лави. Величезне вогняне коло над горою почало обертатися ще швидше!

І раптом на землю ніби впала гігантська тінь. Навколо різко потемніло, ніби день миттєво перейшов у ніч, оминувши сутінки.

- Схоже, магістр Корвен вас переграв, - глузливо фиркнув Кірк. - Він зміг поєднати свій ритуал із піком сонячного затемнення!

Артур подивився на небо. Сонячний диск дійсно стрімко зменшувався, перетворюючись на півмісяць. За кілька секунд від нього залишилася лише тонка смуга світла, яка незабаром остаточно зникла.

Навколо запала повна темрява. Простір тепер освітлювали лише річки лави та спалахи магії над загонами, які все ще продовжували битися.

Але тепер усю увагу привертало до себе зловісне сяйво над вершиною Брами Безодні.

Там, у вогняному вихорі, з лави почала формуватися величезна постать! Спочатку виринула велетенська голова, виткана з полум’я. Потім над жерлом з’явилися шия та плечі.

На тлі повної темряви це виглядало особливо моторошно, адже тілом цієї істоти була сама стихія вогню!

Артур раптом згадав дивний гобелен, який колись побачив у ритуальному залі сектантів на острові Срібний капкан. На тому зображенні люди схилялися перед гігантською вогняною постаттю, що виходила з полум'яної заграви.

- Невже це і є Владика Вогню?! - здивовано підняв голову Кірк. - Я недооцінив магістра! Йому дійсно вдалося!

Поруч з Артуром раптом опинилася група магів, яких вела за собою Віола.

- Забудьте про монстрів! Нам потрібно терміново перервати ритуал! - вигукнула чарівниця.

Вона почала робити якісь рухи руками, намагаючись вплинути на потоки енергії. Решта магів приєдналися до неї.

А гігантська постать тим часом вхопилася велетенськими вогняними руками за краї кратера, немов збираючись вибратися з полум'яної ванни вулкана.

- Підкоріться, діти мої! - раптом почувся гучний голос. Він лунав усюди, немов зовні й зсередини одночасно.

Цей голос пригнічував, змушуючи до покори. Невидима вага в кілька пудів лягла на плечі Артура, притискаючи до землі. Владика ще не з'явився з Аркану повністю, але вже тиснув на всіх своєю ментальною міццю.

Сектанти кинули зброю й впали на коліна. Вони почали молитися, славлячи божество. А монстри кинулися в атаку ще запекліше!

- Слухайте, нам час тікати! - заявив Кірк. - Я на таке не підписувався й не збираюся тут здохнути!

Група магів щосили намагалася щось зробити, щоб перервати ритуал. Але, схоже, у них нічого не виходило.

- Бігти занадто пізно! - крикнула Віола. - Або ми зможемо вигнати Владику туди, звідки він прийшов, або ми всі приречені! Але цей потік енергії занадто сильний, щоб зупинити його!

- Раз ви вже притягли мене сюди, то хоча б дайте мені шанс захищатися! - задзвенів ланцюгами Кірк. - Зніміть з мене кайдани!

До них наблизився загін лицарів Мейолли, відступаючи під натиском монстрів.

- Не трясися, чаклун, - похмуро сказав Петроній. - Зустрінь останню хвилину гідно!

- Та про що мова?! - обурився Кірк. - Зніміть наручники, щоб я допоміг цим бездарям зупинити ритуал! Вони все роблять неправильно!