Глава 36. Побачення

Залишивши позаду величний королівський палац та насичений пахощами троянд розкішний парк, Артур і Софія вже йшли вздовж вулиць міста. Сніжка висунула голівку з-під пелерини й продовжувала з цікавістю оглядати юнака.

Дівчина відчувала себе щасливою. Софія знову впізнавала поруч того самого Артура, з яким вони зблизилися у Мейоллі. З ним було спокійно й затишно разом. Очі хлопця світилися їй назустріч теплом і радістю. І як же Софії було добре просто йти отак разом із ним, тримаючись за руки, байдуже куди.

- Я так мріяв про це, - стиха мовив Артур. - Нарешті запросити тебе на справжнє побачення. Так щоб ми могли побути лише вдвох.

- І я про це мріяла, - відгукнулася Софія. - Так добре просто побути поруч.

- Нам все ж пощастило вирватися з палацу на свободу! - радів юнак.

- Авжеж пощастило! Адже твої вірні охоронці від тебе ні на крок, - іронічно додала Софія.

Та побачивши гримасу Артура, відразу змінила тему:

- А ходімо до моря! Я часто згадую, як ми йшли з тобою вздовж узбережжя Мейолли, коли ти вперше повів мене до Вінченци. 

- Так. Ходімо на набережну, - погодився хлопець. - Я теж згадував про ту прогулянку. І про те, як ми опинилися з тобою на верхівці гори, - продовжив він.

Раптом Сніжка, яка вже сиділа в дівчини на плечі, перестрибнула на плече Артура.

- Ти глянь! Мабуть, я їй сподобався! - посміхнувся хлопець.

- Схоже на те! - весело відповіла Софія.

Парочка йшла вздовж вулиць Лундмарка. А навколо вирувало життя. Кудись поспішали перехожі, в обидві сторони торохкотіли омнібуси. Місцями чути було вигуки вуличних торговців, що вихваляли свій крам. Та дівчині в цю мить здавалося, що вони з Артуром знаходяться в якомусь особливому вимірі щастя, близькості й тепла.

Вони вирішили зайти у сквер, де міський шум був трохи тихішим. Тут було затишно від розлогих крон дерев та клумб із квітами. Побачивши здаля фонтан, юнак і дівчина вирішили підійти до нього й роздивитися. Він був у вигляді гігантської риби, яка розтулила пащу. Звідти срібними потоками злітала високо вода. 

- Я вже була у цьому місці! - згадала Софія, - у мій перший день у Лундмарку. Я так тоді прагнула знайти тебе. Відчувала, що ти у біді.

- Насправді я дуже вдячний тобі за підтримку. Ти так вчасно тоді з’явилася на острові й справді допомогла. Пробач, що наговорив дурниць на кораблі, - відповів Артур, глянувши в очі дівчини.

- Так добре, що всі ті наші суперечки в минулому, і ми знову разом, - відповіла Софія, торкнувшись його плеча і відчуваючи, як її серце повниться якимось дивним щасливим світлом.

Милуючись сріблястим потоком води, Софія задивилася на фонтан. Потім мимоволі стала шукати поглядом квіти у вазах, які бачила тут раніше.

- Дивно! Коли я була тут вперше, бачила принесені людьми квіти та кілька запалених свічок, - задумливо мовила вона. - Дідусь, що сидів неподалік на лавці, розповів, що це священне місце. Фонтан збудовано на честь велетенської косатки, яка в давнину врятувала багатьох мешканців під час страшного стихійного лиха, - розповіла вона. - Та зараз тут ні квітів, ні свічок, ні людей.

- На жаль, у людей краща пам’ять на зло, ніж на добро, - зауважив Артур. - А ходімо краще купимо морозиво! - змінив він тему.

Закохані, взявшись за руки, підійшли до кіоску, що виднівся неподалік. Там хлопець купив два великих ріжки з шоколадним морозивом. Білочка відразу зацікавилась, намагаючись бодай понюхати невідомі ласощі, перестрибуючи то до Артура, то до Софії. Це було так кумедно, що юнак і дівчина заливчасто сміялися, дивлячись на звірятко.

- Ну ти й ласунка, Сніжко! - весело вигукнула Софія. - Але тобі такого не можна!

Дівчина витягла з кишеньки горішки.

- Ось! Скуштуй краще це, - запропонувала Софія, простягнувши на долоні поживу звірятку.

Сніжка відразу заходилася біля улюблених горішків, беручи акуратно ядерця лапками та відправляючи собі до рота.

Тим часом вони вийшли зі скверу. Здаля вже синіла смуга моря. Раптом Артур злегка відсторонився і запитав: 

- А як там той франт, який все підбивав до тебе клинця?

- Ернесто?! - здивувалася Софія. - Та ну його! Самовпевнений і зверхній чванько. Мені з ним ніколи не було цікаво. Можливо, він удавав, що я йому подобаюся, щоб допекти Евеліні, першій красуні нашого класу, - відповіла Софія.

- Пробач, що не довіряв тобі, - скрушно мовив Артур.

- Ти ж не знав усього, - заспокоїла його дівчина. - Та і я поводила себе не кращим чином. Сердилася через всі ті плітки про вас з Амелією. Вірила газетним новинам, а не власному серцю. 

- Думаю, нам слід бути щирими один з одним і намагатися все відразу з’ясовувати у розмові, - запропонував Артур.

- Це точно краще, ніж мовчки злитися, дутися й ображатися, - погодилася дівчина.

Вони повільно наближалися до моря. Раз по раз лунали пронизливі зойки чайок.

- Чомусь вони сьогодні розкричалися аж занадто голосно, - посміхнулася Софія, 

 Від причалу відпливав якийсь корабель. Свіжий морський вітер обвівав їх обличчя. Артур зняв свою синю накидку для урочистих прийомів і накинув на плечі дівчини. На якусь мить вона опинилася у його обіймах, і серце Софії пришвидшено застукотіло. А Сніжка, вочевидь награвшись досхочу, знову заховалася від вітру дівчині під пелерину.

Здаля виднівся виступ, де було кілька валунів, на які вихлюпували хвилі. 

- Спустімось ближче до моря? - запропонувала дівчина, вказавши рукою на камені.

Артур кивнув, і вони попрямували в ту сторону. Та не дивлячись на погожий день, море чомусь стало неспокійним. З глибини до берега швидше понеслися білі баранці хвиль. Мабуть, десь на глибині починався шторм.

За хвилин десять Артур і Софія вже сиділи поруч на валуні, дивлячись у морську далечінь. Пінисті гребені з шумом вирували внизу. Солоні бризки почали долітали до облич хлопця і дівчини.

Артур обережно й ніжно обійняв її за талію, а Софія притулилася до хлопця. Сміючись, вона час від часу ховала обличчя від солоних крапель у нього на плечі. Раптом одна велетенська хвиля так розігналася, що добряче обдала їх обох холодною водою.