Глава 35. Знатна метушня

Артур понуро бродив по гостьовій спальні, яку виділили для нього в королівському палаці Лундмарка. Тут він сховався від усіх, аби хоч трохи відстрочити неминучий вихід до інших гостей.

Ця кімната була обставлена ​​вишуканими старовинними меблями, а ліжко з балдахіном було вдвічі більше, ніж його власне вдома! Але розкішне оздоблення викликало в хлопця лише роздратування.

- Краще б я зараз прогулявся лісом чи посидів у тиші на вершині гори, - подумав він.

Високе вікно відкривало вид на внутрішній двір замку, де розташувався зелений парк із білими мармуровими скульптурами. Сонце привітно світило, граючи відблисками у бризках фонтану. Але цієї хвилини принца нічого не тішило. Він похмуро тинявся з кута в кут, і гнітючі думки опановували його.

Скоро його викличе батько. А потім доведеться розкланюватися і відповідати на нескінченні порожні привітання. Артур цього терпіти не міг і вже серйозно думав про те, щоб втекти.

Немов у відповідь на його думки у двері голосно й наполегливо постукали.

- Увійдіть, - роздратовано пробурчав принц.

На порозі із задоволеним виглядом з'явився Антоній.

- Я приніс ваше запрошення на прийом, - бадьоро повідомив лицар. - І кореспонденцію з Мейолли, - додав він із хитрою усмішкою.

Антоній сунув до рук принца пачку поштових конвертів і квапливо вийшов.

Артур стомлено зітхнув. Було зрозуміло, що цього разу йому не викрутитись. Батьківське покарання переслідувало його навіть на іншому острові. До того ж стопка паперів стала ще більшою, ніж була вчора.

- Якщо відповідати на кожен лист, то це займе безліч часу, - засмутився хлопець. - Але ж не повезу я їх із собою назад!

Він сів за стіл і розпечатав перший конверт.

- Поспішаємо привітати... раді, що ви знову з нами... - пробіг Артур очима рядки. - Дякуємо небесам, що принц повернувся цілим і неушкодженим...

Хлопець відкрив наступного листа.

- Бажаємо вам здоров'я, ясного розуму та спокійного серця… - прочитав він. - Запрошуємо відвідати з візитом...

Принц почав розвертати конверти один за одним. Вже за першими словами було видно, що все це лише пишномовні прояви ввічливості. Загальний зміст послань був той самий. Його вітали з подвигами, висловлювали занепокоєння самопочуттям, бажали всього найкращого і кудись запрошували.

Незабаром черга дійшла і до рожевого конверта з орнаментом із квітів та листя. Але тільки-но Артур прочитав перші рядки листа, як немов остовпів! Рівні ряди округлих букв викликали в ньому шалений шквал емоцій!

То був лист від Софії! Вона написала йому! І зробила це так щиро та зворушливо!

Хлопець перечитував листа знову і знову, не вірячи, що це не сон.

- Вона написала, що кохає мене! - захоплено прошепотів приголомшений Артур. - Невже я справді їй небайдужий? А як же той франт, якого вона тримала за руку?

- А я тобі ще тоді казав, - прокинувся Кріс, - що не варто поспішати з висновками!

- Але тепер вона впевнена, що я маю намір свататися до принцеси Лундмарка! - насупився хлопець. - Мені треба терміново знайти Софію та поговорити з нею! - вигукнув він. - Якщо я візьму карету, то встигну дістатися Академії менше, ніж за пів години!

Принц підхопився. Його розпирало від наснаги, немов душа нарешті розправила крила! Зараз він готовий був бігти хоч на край світу, аби зустріти Софію!

Він кинувся до дверей і мало не зіткнувся з батьком, який збирався увійти.

- Артуре! Я бачу, ти вже готовий до заходу, - схвально окинув його поглядом Петроній. - Ходімо, є одна справа…

- Вибач, батьку, мені потрібно терміново відлучитися! - поспіхом перебив його принц. - Це дуже важливо!

- Не кажи дурниць, - відмахнувся Петроній. - Я збираюся представити тебе королю Даріонію.

- Але мені дуже потрібно! - вигукнув Артур. - Я повернуся за годину!

- Жодних але! - суворо глянув на нього батько. - Вже все готово. Йди за мною!

- Я не можу! Послухай мене хоч раз! - простогнав принц. - Я скоро повернуся, обіцяю!

Хлопець спробував прослизнути повз батька і рвонути в коридор. Але на його шляху відразу стали стіною Стефан та Антоній.

- Досить дурощів! - розсердився Петроній. - Поводься як годиться! Щоб мені не було за тебе соромно!

- Але ж батько! - вигукнув Артур. - Повір мені...

- Так ось він де, наш знаменитий герой, - раптом почувся низький гучний голос.

До них прямував високий чоловік у короні та королівській мантії. Він був середнього віку, але сивина вже торкнулася його скронь. За ним слідував цілий почет придворних.

- Король Даріоній! Дозвольте представити вам мого сина Артура, - привітно посміхнувся Петроній.

- Дуже радий! - ввічливо кивнув чоловік. - Уже чув про ваші подвиги, юначе!

Він простяг руку принцові.

- Дуже приємно, - вклонився Артур на додаток до міцного рукостискання. - Це велика честь для мене!

Король Даріоній урочисто представив свою дружину та їхню дочку Амелію. Артур у відповідь шанобливо схилив голову, як того вимагав етикет.

Королева була одягнена у вишукане світло-рожеве плаття, а темне волосся було викладене в пишну зачіску, яку прикрашала золота діадема з діамантами. Її погляд здався принцу суворим і прискіпливим.

Принцеса Амелія була лише на кілька років молодша за Артура і дивилася на нього з неприхованою цікавістю. На ній була витончена бірюзова сукня, а її каштанові кучері вінчала напівкругла тіара з перлинами.

- Якщо всі готові, то настав час вийти до гостей і почати наше спільне свято, - запропонував Даріоній.

- Підтримую, - з усмішкою погодився Петроній.

Два королі та королева пішли вперед, ведучи на ходу неспішну бесіду.

- Ви ж не проти супроводити даму? - взяла Артура під лікоть юна принцеса.

- Вважатиму за честь, - ніяково усміхнувся хлопець. Він уже зрозумів, що зараз покинути палац не вдасться. І потішився лише тому, що Софія не зможе побачити його разом із принцесою.