Глава 28. Таємниця Лінетти

Їдучи в кареті до гуртожитку поруч із Бертраном, Софія нарешті відчула себе в безпеці. Хоча від пережитих страхіть їй досі було млосно. Та й професор вочевидь був занепокоєний всім, що сталося.

- Доведеться сказати Віолі, що насіння Квітки Полум'я таки потрапило до рук магістра Корвена, - нарешті мовив він.

- Але як ви змогли опинитися тут так вчасно?! Я вже думала, що мені прийшов кінець, - зізналася Софія, відчуваючи, як в неї досі голова йде обертом.

- Після крадіжки Квітки я вирішив чергувати разом із жандармами, на випадок, якщо щось станеться або злодій якось виявить себе. Вони не змогли б помітити застосування магії на полігоні. Але засікли прорив монстрів з іншого виміру та відразу прибули на місце, - розповів професор.

- Так ось, як ви знайшли нас! Що ж, мені дуже пощастило! - схвильовано вигукнула Софія. - Але якщо злодій - це Ернесто, значить Лінетта ні в чому не винна!

- Швидше за все. Але що вона тоді робила в кабінеті під прикриттям Хамелеона? Ми зможемо про це дізнатися лише тоді, коли знайдемо Лінетту, - підсумував Бертран.

А дівчина замислилась. Що вона взагалі знає про Лінетту? Крім того, що та завжди була тінню Евеліни. Куди вона могла б піти без своєї подруги?

І раптом Софію наче осяяло!

- Мені здається, я знаю, де вона, - тихо сказала дівчина.

- Справді?!

- Я щойно згадала. Лінетта розповідала, що з дитинства захоплюється змаганнями з серфінгу. Окрім того, я чула, що вона часто полюбляє просто посидіти там на трибунах. Прошу вас, їдьмо туди просто зараз!

Софія виглядала дуже стривоженою, її очі блищали від хвилювання.

- Що ж, варто перевірити твою версію, - погодився професор.

Бертран прочинив двері та дав наказ кучеру. З вулиці на Софію дмухнув порив свіжого вологого вітру. А за хвилину у шибку забарабанив густий сильний дощ.

Коли вони приїхали до бухти, де пару днів тому відбулося змагання, карета зупинилася. Софія звернулася до Бертрана:

- Прошу вас, дозвольте я сама вийду і пошукаю Лінетту. Ваша раптова поява може налякати її ще дужче.

- Ти маєш рацію, я почекаю тут, - погодився професор.

Софія відчинила дверцята карети й визирнула назовні. Дівчина враз пригадала піднесено-святкову атмосферу змагань із серфінгу: яскраві барви, багатолюдні трибуни, схвильований гомін глядачів. Крізь дощ та сутінки тепер чомусь все навколо здавалося пригнічено-сумним і сповненим самотності.

- Візьми ось це, - професор простягнув їй свою чорну парасольку.

Вона була досить великою, зі срібним руків’ям у вигляді грифону. Дівчина подякувала й вийшла, відразу розкривши її. Краплі дощу застукотіли по парасолі й почали стікати до ніг.

Софія пішла ближче до трибун. Вона відразу відчула, що її плечі здригнулися від холоду. Дівчина намагалася прикриватися парасолею від вітру і дощу. Та все ж зуби вже почали цокотіти. Зненацька в голові зблиснула думка:

- А що як спробувати зігрітися Ліхтариком?! Раптом він не лише вміє світити, а й зігріває?!

Софія спочатку уявила, що в неї всередині є жаринка вогню. Продовжуючи йти, дівчина почала ніби роздмухувати її, подумки роблячи то більше, то менше свою кульку-ліхтарик. І майже відразу виникло дивне тепло всередині, яке почало розливатися по всьому тілу. Та й у душі стало якось ясніше.

Дівчина мимоволі глянула на ті місця, де вони з подругами нещодавно вболівали за Ріка. І відразу помітила самотню тендітну постать дівчини. Вона сиділа, скоцюрбившись від холоду. А дощ стікав по її змоклій одежі та волоссю.

Без сумніву, то була Лінетта. Софія поспішила до неї.

Дівчина підійшла і мовчки сіла поруч, накривши парасолею і Лінетту. Софії здалося, що вона враз внутрішньо відчула її біль, образу, самотність і відстороненість від усіх.

- Чого тобі? Прийшла позловтішатися? - похмуро мовила до неї Лінетта.

- Ні. Прийшла сказати, що від початку розуміла, що ти не злочинниця. Тебе підставили.

- Мені ніхто не повірить, - кинула з відчаєм дівчина.

- Я вірю тобі. Крім того, професор Бертран не прагне тебе покарати. Він просто хоче розібратися в цій справі. І як тільки дізнається, як все було насправді, то допоможе. От побачиш. Для цього він поїхав шукати тебе, щоб знайти першим, ніж це зроблять жандарми.

- Справді? - Лінетта підняла на неї очі, її погляд трохи пояснішав.

- Так. Він чекає на нас в кареті біля входу.

- Але що я йому скажу? Що заради… заради Евеліни проникла в його кабінет, щоб скопіювати відповіді цієї клятої контрольні з ритуальної геометрії?! Як тільки я зайшла, спрацювала сигналізація, і я втекла. Тепер мене відрахують, - схлипнула Лінетта.

- Я так і думала, що це через Евеліну, - мовила Софія. - Але чому ти її послухала?!

- Я хотіла, щоб вона мене вважала справжньою подругою. Розумієш? Вона… вона, мов яскрава зірка: вродлива, розумна, всім подобається. А от я в усьому невдаха… Але я люблю її та нізащо не зраджу.

- Любиш?! Але вона тебе ні в що не ставить! Інакше б була зараз тут, поруч з тобою! Врешті це ж її ідея, відправити тебе на крадіжку!

- Це правда. Але я про неї нікому не розповім, - уперто відповіла Лінетта.- Ти не розумієш. Це лише на перший погляд здається, що Евеліна така лиха. Я знаю, що вона буває й іншою.

- Мабуть, ти маєш рацію, адже знаєш її краще, - задумливо мовила Софія, згадуючи ненароком почуту розмову білявки з Ріаною. - Але, можливо, тобі варто більше дослухатися до себе? - додала Софія.

- Що ти цим хочеш сказати?

- Одна знайома цілителька з Мейолли вчила мене завжди бути уважною до свого серця. Напевно, тобі варто менше слухати Евеліну, а більше свій внутрішній голос.

- Я часто відчуваю себе нікчемою, - неочікувано зізналася Лінетта.

- Нікчем не приймають навчатися в Магічну Академію, - посміхнувшись, мовила Софія. - І не дають одне з найцікавіших заклинань у класі, - додала вона.

- Не думала так про це, - розгублено відповіла Лінетта. - Але ж я дійсно вступила на навчання, склавши іспити без усякої протекції. А заклинання у мене вже стало виходити набагато краще, - впевненіше додала дівчина.