Глава 27. Відлуння змін

На Мейоллу вже опускався вечір, коли Артур і Толій дісталися королівського замку. Орел висадив принца на плоский дах однієї з веж. Хлопець подякував птаху і похмуро побрів до своєї кімнати.

Артур був дуже засмучений. Він з тугою згадував усмішку Софії та її веселий сміх. Під час польоту принц чомусь відчув тривогу за дівчину, наче вона була в небезпеці. Але зусиллям волі хлопець відганяв ці думки.

- У неї все гаразд, - переконував себе юнак. - Тепер вона разом з іншим. І я їй більше не потрібний.

Кожен спогад про Софію відгукувався болем у його серці. Але не думати про неї він теж не міг. Думки Артура постійно поверталися до дівчини.

Хлопця охопило відчуття втраченого щастя. І він звинувачував у цьому тільки себе.

- Я міг би бути більш уважним, більш чуйним, красномовнішим, - сумно думав принц. - Я повинен був залишитися поряд із нею. А не пропадати невідомо де у пошуках незрозумілого ризику!

Чи міг Артур вчинити інакше? Чи був би він тоді собою? Хлопець не знав відповіді. Зараз він не міг вибрати, який шлях правильніший.

Принц хотів тихенько прослизнути до своєї кімнати. Але в коридорі палацу його несподівано наздогнав Стефан.

- Ваша Світлість! Король Петроній викликає вас до себе! - стримано сказав лицар.

Артур важко зітхнув. Мабуть, неприємності йшли за ним по п'ятах. Хлопцеві не залишалося нічого іншого, як піти за Стефаном.

Лицар привів його до головної зали, де на троні із задумливим виглядом сидів король. Поруч стояли його радники. Вони щось говорили Петронію, демонструючи записи на пергаментних свитках.

- Доброго вечора, батьку, - схилив голову Артур.

Побачивши сина, король щось тихо сказав радникам. Вони коротко вклонилися та вийшли. Стефан теж пішов, залишивши принца віч-на-віч з Петронієм.

- Ти тільки глянь на себе! У що ти вирядився? - насупився король. - Сподіваюся, ти закінчив зі своєю блуканиною і тепер готовий зосередитись на справах королівства.

- Так, батьку, - зітхнув Артур.

- Тоді приведи себе в порядок і повертайся сюди. І щоб більше ніяких втеч! Я ясно висловився?

- Звичайно, - похмуро кивнув принц.

- Чудово! - сказав король і повернувся до читання сувоїв.

Але Артур все ще стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу.

- Щось ще? - підвів на нього очі Петроній.

- Батьку, я хотів би в тебе запитати дещо, - несміливо почав хлопець. - Якщо точніше, хотів запитати тебе… про перше кохання.

Король здивовано підняв брови. Ця тема явно застала його зненацька. Артур не помітив цього, бо задумливо дивився в одну й ту саму точку на підлозі.

Нарешті хлопець нерішуче запитав:

- Скажи, що ти відчув, коли познайомився з моєю мамою? Як ти дізнався, що вона та сама?

- Хм. Хороше і правильне питання, - ніяково посміхнувся Петроній. - Що я можу сказати? Кохання непередбачуване! Коли воно проникає у твоє серце, ти розумієш, що тобі потрібна тільки одна єдина, - розчулено зітхнув він.

- А якщо мені сподобається дівчина, то як я зрозумію - вона та сама чи ні? І що мені тоді робити? Чи варто мені бути наполегливим, чи відійти убік і дати їй зробити вибір?

- Синку, якщо ти ставиш такі запитання, то це означає, що ти вже дорослий, - пожвавішав король. - Я якраз хочу познайомити тебе з чудовою дівчиною, яка, я певен, тобі сподобається. Красуня, розумниця, із чудової родини та з гарним посагом! Це принцеса Амелія, дочка короля Лундмарка!

- Батьку, але я зовсім не про це…

- До речі, забув тобі сказати. Добре, що ти вчасно об'явився! Тому що сьогодні ввечері ми вирушаємо на Лундмарк!

- Але я щойно звідти! - обурено розвів руками принц. - І в мене немає жодного бажання знову туди повертатись!

- Я ж сказав тобі, що в покарання братимеш участь у всіх публічних заходах! - суворо глянув на нього Петроній. - Король Лундмарка запрошує нас на свій острів з офіційним візитом. Завтра планується великий прийом у нього у палаці.

- Нудота, - похмуро зітхнув принц.

- І не здумай, що зможеш ухилитися! - пригрозив йому пальцем король. - Усі хочуть побачити зниклого принца, який не лише знайшовся, а й врятував чарівницю від бандитів!

- Мені вже байдуже, - меланхолійно махнув рукою Артур.

У цей момент до зали увійшов лицар у синьому плащі. Вклонившись королю, він повідомив:

- Ваша Величносте! Ув'язнений Кірк хоче поговорити з вами. Пропонує допомогу та співпрацю у боротьбі з Культом Чорного Полум'я.

- Знову брехня та хитрощі? - фиркнув Петроній. - Хіба можна довіряти цьому лиходію?!

- Батьку, я ще не встиг тобі розповісти, - стрепенувся Артур. - Я дізнався, що цей культ щойно отримав могутній артефакт і тепер становить реальну загрозу!

- Ось як? - з недовірою глянув на нього батько. - Гаразд! - кивнув він лицарю. - Я його вислухаю. Ведіть його сюди!

За кілька хвилин група лицарів ввела в'язня до тронної зали. Кірк хоч і мружився від яскравого світла, але щосили намагався зобразити незворушний вигляд. На зап'ястях чаклуна все ще були антимагічні кайдани, які не давали йому використовувати свою магію.

- Говори! - зневажливо кинув Петроній.

- Гм, бачу всі вже тут зібралися, - кинув Кірк глузливий погляд на Артура. - Яка зустріч! Вітаю всіх причетних!

- Досить блазнювати! Переходь до справи, - нетерпляче перебив його король.

- Звичайно, з усією повагою, - галантно розкланявся маг. - Я хотів поділитися з вами деякими думками. Так би мовити, послуга за послугу. Не те щоб це було занадто необхідно. Але за що купив, за те й продаю.

- Скільки можна тягнути час? - не стримався Петроній. - У тебе є хвилина, щоб сказати, що хотів. А потім ти повернешся за ґрати!

- Звичайно! - посміхнувся Кірк. - Так ось. Я мав час подумати, і я дещо зрозумів. Мене непокоїло питання: чому так сталося? Які процеси призвели до цього? Тож я отримав неочікуваний поштовх до міркувань.

- Та яка мені справа до твоїх міркувань? - хмикнув король. - Тебе навіть в'язниця не виправить!