Глава 25. Уламки почуттів

Вітер гнав з моря хмари, коли Толій знизився над Лундмарком. Крила орла відкинули широку тінь на черепичні дахи столиці.

Артур запропонував висадити його у віддаленому місці, щоб приземлення гігантського птаха не злякало мешканців міста. Тоді Толій зробив плавний віраж, наближаючись до району Магічної Академії. Невдовзі його лапи торкнулися кам'янистого ґрунту на якомусь пустирі.

Принц зістрибнув на землю і поплескав орла по шиї.

- Дякую, друже! Я незабаром повернуся, і ми обговоримо подальші плани!

До Академії звідси було кілька кварталів. Артур квапливо побіг вулицею, сподіваючись на швидку зустріч із Софією.

Хлопцю треба було так багато їй сказати! Насамперед слід було поділитися важливими новинами про магістра Корвена та сектантів. Їм вдалося об'єднати фрагменти Скіпетра Піромантів, і тепер їхній культ перетворився на серйозну загрозу.

Але найголовнішим було не це. Артур сподівався, що Софія вже отримала його листа. Він уявляв, як вона читає його рядки й усміхається трохи зніяковіло, як завжди. Хлопець очікував почути відповідь дівчини. І тепер поспішав до неї, щоб нарешті самому сказати все, що було на серці.

Настрій у юнака був піднесений, наче всі тривоги залишилися позаду. Майбутня зустріч із Софією надзвичайно надихала його! Скоро вони будуть разом! І тоді вони обов'язково придумають, як здолати зловісного магістра та його поплічників.

Артур уже дістався кованої огорожі, прикрашеної виноградною лозою. На бігу хлопець побачив крізь металеві прути будівлю Академії та зелені галявини навколо неї. Попереду показалася брама. До мети залишилася лише хвилина!

Раптом Артур побачив, як із хвіртки вийшла Софія. Вона тримала за руку якогось хлопця! Принц одразу впізнав у ньому того самого франта, який раніше обсипав її компліментами. Навіть ім'я його згадалося: Ернесто.

Артур остовпів від несподіванки. У нього ніби в очах затьмарилося. А той піжон із бездоганною зачіскою нахилився близько до Софії та сказав їй щось на вухо. Принцу здалеку навіть здалося, що нахаба поцілував її!

Тим часом до парочки під'їхала карета. Ернесто галантно подав руку Софії, а дівчина посміхнулася йому своєю чарівною щирою усмішкою. Вони разом сіли до екіпажу та поїхали.

Серце Артура ніби впало в прірву, розбившись на дрібні уламки. Все завмерло довкола. Сонячне світло померкло. Шум міських вулиць віддалився. Удари пульсу важко застукали у голові. Хлопець приголомшено привалився до кованої огорожі.

Все зрозуміло. Софія не дочекалася його. Вона поїхала на побачення із цим франтом. Напевно, вони зустрічаються.

Всередині Артур відчув лише порожнечу. Софія не повірила у щирість його листа. Або просто… обрала іншого. Того, хто розуміється на магії, модно одягається і вміє говорити компліменти.

Принц важко зітхнув. Його душа просто розривалася на частини.

Він уже не відчував, скільки стояв так, притулившись до холодних прутів огорожі. Думки його були далеко звідси. Їх щільно скувала невтішна туга.

Тим часом з воріт Академії вийшла блондинка у легкій блакитній сукні та поспішила до Артура.

- Ваша Світлість? - звернулася вона до принца. - Ви пам'ятаєте мене? Я Евеліна!

- Що? - отямився хлопець. - Так-так, - кивнув він.

Він згадав, що вже бачив цю дівчину у компанії інших студентів Академії, коли був тут минулого разу. І вже тоді довкола Софії крутився той нахабний франт!

Артур зітхнув.

- Ви все бачили? - з жалем сказала Евеліна. - Схоже, що ви нічого не знали.

Він не відповів.

Дівчина підійшла ближче і зазирнула йому в обличчя. У її очах майнуло співчуття.

- Вона вам не сказала? - Евеліна витримала паузу, намагаючись упіймати погляд принца. - Усі знають, що Софія та Ернесто зустрічаються.

Ці слова вжалили Артура просто в серце!

Дівчина зробила крок ще ближче. Її парфуми пахли чимось солодким, густим, із нотками жасмину. Вона трохи схилила голову. Голос став тихішим:

- Я знаю, як це важко, - майже пошепки сказала вона. - Зрада завжди наносить тут рану…

Евеліна простягнула руку, торкнувшись його грудей.

- Але є й інші дівчата. Які вміють цінувати вірність, - прошепотіла вона, наблизившись майже впритул. - Наприклад… я.

- Що? - насупився Артур.

Він різко відсторонився від дівчини.

- Ну ж бо! Ходімо зі мною, - лагідно, але наполегливо взяла його за руку Евеліна. - Всього на чашку кави. Я розвію твій смуток. Не варто витрачати почуття на ту, що віддала перевагу іншому!

Артур ступив назад, висмикнувши свою долоню.

- Ні, - коротко сказав він. - Дякую, але ні.

Евеліна сумно посміхнулася:

- Думаєш, вона краща?

Артур помовчав, дивлячись кудись за її плече.

- Думаю, я просто не той, хто біжить від болю в чужі обійми. Прошу мене пробачити.

Артур повернувся і рішуче пішов геть.

У душі хлопець відчував крижану порожнечу. Мов з грудей вирвали щось важливе і тепер там зяяла холодна дірка. Усередині був навіть не біль, а тиша, в якій не лишилося ні світла, ні звуку.

Він ловив себе на тому, що не може думати ні про що, крім тієї миті біля воріт. Її усмішка, її очі, її рука у чужій руці.

І раптом Артур зрозумів, що тепер усе втратило сенс. Навколишній світ здався йому сірим та непотрібним.

- Приятелю, може спочатку поговориш із Софією? - подав голос Кріс.

- Ні, все скінчено! - похмуро відповів хлопець. - Я не заважатиму її щастю.

У самому гнітючому стані принц повернувся до пустиря, де на нього чекав Толій.

- Що сталося? - здивувався орел. - Ти чому такий хмурний?

- Полетіли додому, - зітхнув Артур, забираючись птахові на шию. - Тут нам більше нічого робити.

Толій розбігся і злетів у повітря. Заклавши крутий віраж, він почав працювати крилами, піднімаючись до хмар.

- Ти знову тримаєш усе в собі, - раптом промовив орел. - Я це відчуваю.

- З чого ти взяв?