Глава 11. Ранок у палаці

Цього ранку в головному залі палацу Мейолли було гаряче зовсім не від сонячних променів. Артур нарешті постав перед батьком і тепер отримував добрячу прочуханку. Стефан та Антоній притягли принца сюди прямо з корабля і стали свідками цієї ганебної сцени.

Петроній сидів на троні та лаяв Артура з таким завзяттям, що аж захекався. Обличчя короля почервоніло від гніву! Здається, він нарешті зробив паузу лише для того, щоб набрати в легені трохи більше повітря.

Артур насуплено мовчав, похнюпившись. Адже принц знав, що отримує наганяй заслужено.

Раптом до зали увійшов ще один лицар. Він схилився перед Петронієм і щось сказав йому на вухо. Потім воїн передав до рук короля якусь кореспонденцію.

Петроній переглянув папери й розгорнув один із конвертів. Артур встиг побачити герб Лундмарка.

Раптом очі короля розширилися від подиву. І що довше він читав, то вище підіймалися його брови.

- Ти справді звільнив Віолу з лап якихось бандитів? - з недовірою глянув король на принца.

- Так, батьку, - похмуро відповів Артур.

- А де вона зараз? Що з нею там сталося?

- Думаю, вона сама розповість, - глухо промовив хлопець. - Швидше за все вона приїде побачитись, коли завершить усі термінові справи.

- Виходить, ти організував втечу із в'язниці? - потряс король папером у руці. - І викрив культ якихось пройдисвітів?

- Саме так, - схилив голову Артур.

- Ну й справи, - замислився Петроній. - Я збирався тебе покарати. Але тепер не знаю. Ти зробив дурницю. Але вона дозволила визволити бранців та врятувати Віолу.

Король насупився, закусивши губу.

- І що мені тепер із тобою робити? - засумнівався він. - Гаразд. Розповідай, що сталося!

Артур переказав батькові головні події двох минулих тижнів, не вдаючись до деталей.

Король уважно вислухав його.

- Що ж, - нарешті сказав Петроній, коли Артур закінчив свою розповідь. - Ти повівся безвідповідально. Ти завинив і отримаєш покарання. Але оскільки твої безглузді дії допомогли людям, то ти заслужив і нагороду.

Король замислився, постукуючи пальцями по бильцях свого трону:

- Даю тобі день відпочинку, щоб ти привів себе в порядок. Після цього будеш місяць брати участь у всіх справах в палаці та у всіх світських заходах. А далі побачимо. І навіть не думай, що тепер у тебе вийде ухилятися від обов'язків!

Артур приречено кивнув головою.

Король примружився:

- Щодо нагороди. Порятунок людей - це гідний вчинок. Можеш попросити що забажаєш. У розумних межах.

- Я хотів би поїхати на Лундмарк, щоб побачитися з дівчиною, - скромно озвучив своє заповітне бажання Артур.

- Ви тільки подивіться на нього! - роздратовано вигукнув Петроній. - Ще не встиг повернутись, а вже намилився знову втекти!

- Прошу вибачити мою зухвалість, - вклонився Артур. - Адже не заведено нагадувати королю про його обіцянку.

- Та як ти смієш! - спалахнув Петроній. Але відразу зупинився і зітхнув. - Хм. Гаразд. Даю тобі три дні на відпочинок. Після цього берешся за справу. І більше жодної самодіяльності. Охоронці супроводжуватимуть тебе.

- Ні, батьку, я поїду сам. Ти обіцяв! Думаю, всі вже переконалися, що я можу за себе постояти.

Король насуплено глянув на сина. Артур цього разу не відвів погляду.

- Добре. На Лундмарку з тобою нічого не станеться, - пробурмотів Петроній. - Тільки постарайся більше не потрапляти в жодні історії. Не хочу, щоб про твої пригоди пліткували в газетах.

- Дякую, батьку, - вклонився принц. - До речі, щодо газет. Чому там пишуть про мої заручини з якоюсь принцесою? Чому я дізнаюся про це останнім із бульварної преси? 

Ледве помітна тінь збентеження пробігла по обличчю короля.

- Це не я. Я нічого такого не затівав, - заявив Петроній. - Хоча тобі було б корисно вже подумати про своє майбутнє. Ось, наприклад, Амелія, принцеса Лундмаркська, чудова дівчина! Красуня, і з гарної родини!

- О, то це твоя ідея?

- Кажу ж, я тут не при чому. Це все газетярі вигадали. Брехливі новини.

- Невже? А мені здається, що самі б вони до такого не додумалися.

- Я тільки сказав на одному офіційному прийомі, що принц підростає і скоро шукатиме собі пару, - знизав плечима Петроній. - А король Лундмарка - наш найближчий союзник. І в нього (який збіг!) є дочка трохи молодша за тебе.

- Хіба це не спроба підлаштувати заручини? - насупився Артур.

- Звісно ні. Я не став би робити гучних заяв, не обговоривши це спочатку з тобою. Це все газетярі роздули.

- А якщо я виберу не принцесу Лундмарка, а іншу дівчину? - похмуро промовив принц.

- Зараз не час про це говорити, - відмахнувся Петроній. - Ти щойно вирвався з бандитського полону і все сприймаєш надто гостро. Відпочинь, розвійся. А потім ми повернемося до цієї розмови.

Артур вклонився і пішов до виходу із зали.

Хоч принц і зробив кисле обличчя, але за фактом все пройшло навіть краще, ніж він передбачав. Батько не замкнув його. І навіть дозволив поїхати на Лундмарк без охоронців. Потрібно тільки переконатися, що король не приставить до нього таємних шпигунів.

Звільнившись від опіки лицарів, Артур пішов прямо до того місця, про яке думав найбільше останнім часом. У в'язницю, що знаходилася у підземеллі замку. Мабуть, правильніше було б сказати, що він думав не про саму в'язницю, а про ту людину, яка в ній знаходиться.

Незабаром важкі ґратчасті двері рипнули, пропускаючи принца до темної камери. Слідом за ним усередину ступив королівський лицар зі смолоскипом у руці.

- Що, не сподівався побачити мене знову? - тріумфально сказав Артур, і його голос луною відбився від голих кам'яних стін.

Перед принцем сидів Кірк, спершись спиною на стіну. Маска незворушності на мить злетіла з лиця лиходія. Його очі блиснули злістю, коли він впізнав того, хто увійшов. Але через секунду маг зміг упоратися з собою. Він примружився, знову повернувши собі незворушний вигляд.