Глава 9. В'язень у каюті

Артур похмуро сидів на кушетці в корабельній каюті. Шлях додому на Мейоллу його зовсім не тішив. Настрій у хлопця був препаршивим, і ніщо не могло це виправити.

Прощання із Софією пройшло не так, як він хотів би. Юнаку здалося, що дівчина залишилася сердитою на нього. А Артур сам навіть не знайшов слів, щоб щиро попрощатися.

Принц тяжко зітхнув.

Він уже встиг одягнути нову одежу, яку йому принесли. На жаль, вона була йому завелика. Довелося підкотити надто довгі рукави сорочки.

Хлопець присунувся до столика та сумно підпер голову руками.

- Що мені сказати батькові? - розгублено пробурмотів він. - І як мені порозумітися з Софією?

Хлопець знову зітхнув.

- Агов, приятелю! - раптом прокинувся Кріс. - Чого розкис?

- Та ось задумався. Софія там обертається у колі елегантних та вишуканих студентів, - пригнічено мовив Артур. - А я що? Не кавалер, а тухлий окіст. В її уяві я програю кожному з них.

- Чого б це? - здивувався аметист.

- Вони розумні, навчаються у престижній академії. Вони столичні франти, та ще й маги! - змахнув руками Артур. - А я? Провінціал, не знаю високих мистецтв, та й магією не володію. Звичайно, Софія забажає зустрічатися з кимось із їхнього кола.

- Годі прибіднятися, - фиркнув Кріс. - У тебе безліч талантів! Та й хлопець ти хоч куди!

- Ти ж сам чув, - скривився Артур. - Вони постійно обговорювали із Софією якісь магічні теми. Було видно, що вони добре знайомі, і що вони мають спільні інтереси. А на тлі того брюнета я виглядав як малограмотний обірванець!

- Ти ж принц, спадкоємець престолу. Купа дівчат будуть щасливими, якщо ти звернеш на них увагу.

- Для Софії це не спрацює, - похитав головою Артур. - Регаліями та багатством її не зацікавиш.

- Тоді ти дарма чіпляєшся за зовнішні атрибути, - вигукнув Кріс. - Значить регалії інших хлопців її теж не зіб'ють з пантелику. Головне, що всередині! А між тобою та Софією є сильне тяжіння. Ви вже маєте спільну історію!

- Мені здається, що я сам відштовхнув її, - з гіркотою сказав Артур. - Хоча хотів навпаки бути ближче до неї. А тепер не можу знайти правильних слів, щоб порозумітися і все виправити.

- Слухай, приятелю, - мовив Кріс. - Якщо у тебе складнощі з тим, щоб сказати все під час зустрічі, може, тоді ти просто напишеш листа? Неквапливо підбереш правильні фрази. Обміркуєш кожне речення.

- Гадаєш, це добра думка? Це не виглядатиме так, ніби я злякався?

- Звичайно ні, - хмикнув Кріс. - Можеш навіть спочатку написати чернетку. Змінюватимеш у ній слова, поки не вийде так, як треба.

- Ну, не знаю, - все ще вагався Артур. - Чи не здасться це Софії надто відстороненим?

- Та облиш! Дівчата люблять отримувати листи. Особливо романтичні. Це навіть додасть тобі очок. Повір мені!

- Гаразд, - погодився Артур. - Я спробую. Але якщо вийде погано, то порву і викину.

- Не дрейф, я тобі підкажу ефектні слівця, - пообіцяв Кріс.

- Сподіваюся, не такі, як минулого разу, - не пропустив приводу підчепити друга Артур.

Хлопець підійшов до дверей і визирнув у коридор. На сходах наприкінці проходу нудьгував Стефан. Мабуть, настала його черга чатувати неслухняного принца.

- Чого бажає Ваша Світлість? - підвівся лицар на ноги, помітивши хлопця.

- Чи можна тут знайти перо та папір? - запитав у нього Артур. - І поштовий конверт заразом.

- Побачимо, що можна зробити, - кивнув лицар. - Антонію! Є тобі доручення.

Сонний Антоній виглянув з іншої каюти. Стефан пояснив йому, що треба зробити, і лицар, позіхаючи, побрів кудись нагору. Сам же Стефан так і залишився на своєму посту.

З цієї сцени Артур зрозумів, що не просто під наглядом, а фактично під цілодобовим спостереженням. З бранця сектантів він перетворився на в'язня королівських лицарів.

Хлопець повернувся до каюти й похмуро задумався про свою долю.

Через деякий час у двері постукали. Антоній сунув до рук принца похідну чорнильницю і кілька аркушів чистого паперу. Там же був і новий конверт з уже наклеєною маркою. Сонно схиливши голову у відповідь на подяку принца, лицар квапливо вийшов.

Артур розклав предмети на столику. Відкрутивши кришку чорнильниці, він обмокнув туди коротке перо.

- І з чого мені почати? - запитав хлопець у кристала.

- З привітання, звичайно, - незворушно відповів Кріс. - Чи зараз інша мода?

- Ех, гаразд, - взявся за справу Артур. - Вельмишановна Софіє! З великою повагою поспішаю привітати тебе…

- Так, стоп, стоп! - перебив його Кріс. - Приятелю, ти ж пишеш листа не своїй бабусі! А молодій дівчині! Не треба цього нафталінового стилю. Постарайся, щоб було легше та веселіше!

- Я просто хотів висловити, що вона дуже важлива для мене, - пояснив Артур. - Тому думаю, що краще почати з усією повагою!

- Гаразд, я вже зрозумів, що це буде непросто, - зітхнув Кріс. - Слухай, приятелю! Ти ж коли розмовляєш, не намагаєшся ввертати такі закручені фрази? Ось і в листі потрібен такий стиль, який відбиватиме тебе справжнього.

- Хм. Добре. Спробую ще раз, - погодився Артур.

Він закреслив невдалу фразу і почав виводити букви трохи нижче.

- А після привітання що написати? - засумнівався хлопець.

- Все, що в тебе на душі, - порадив Кріс. - Напиши те, що думаєш і що хотів би сказати особисто. А потім відредагуємо.

Артур взявся до справи. Він задумливо занурював перо в чорнильницю і водив ним по паперу. Хлопець то писав, то закреслював. Але все-таки щось начебто почало виходити.

Працювати пером під час корабельної хитавиці виявилося не дуже зручно. Але принц зміг якось приловчитися. Весь секрет був у тому, щоб пристосуватися до хвиль і притиснути лікоть до столика.

Через деякий час Артур повністю списав один аркуш. Перечитавши те, що в нього вийшло, хлопець зітхнув. А потім зім'яв і викинув папір.

- Що, все настільки погано? - стривожився Кріс.