Глава 5. Геть з гуртожитку!

Софія швидко йшла до гуртожитку, намагаючись відігнати невеселі думки.

Вони знову розлучилися з Артуром. І хоч хлопець обіцяв швидко повернутися, але ж невідомо, як вчинить із ним батько після всього. Крім того, він увесь час якось дивно себе поводив. Дівчина і впізнавала, і водночас не впізнавала того юнака, з яким познайомилася в Мейоллі, з яким вони стали такими близькими.

Софія на мить зупинилася перед самими дверима.

- Але ж ця історія з принцесою… - ця думка була, немов хмара, яка завжди заступала собою сонце.

Дівчина зітхнула і зайшла в будівлю гуртожитку.

На її щастя, Слім стояв до неї спиною і вичитував якогось хлопця. Тож Софія змогла прошмигнути повз них на другий поверх, про всяк випадок притримуючи Сніжку в рюкзаку.

Зайшовши у кімнату, вона побачила подругу, що сиділа, як зазвичай, біля столу, заваленого залізяччям. Рут різко розвернулася, щоб глянути, хто зайшов.

- А, це ти, привіт. Де так довго пропадала? - удавано байдужим тоном озвалася вона до Софії й знову повернулася до неї спиною, продовжуючи майструвати.

Та Софія з мовчазним подивом втупилася у чудернацьку конструкцію, що стояла на столі подруги. Не відповівши на запитання Рут, вона підійшла ближче. Тим часом Сніжка вже вислизнула з рюкзака і залізла Софії на плече.

Перед Рут був металевий каркас якоїсь чималої тварини! Розглядаючи його, Софія помітила, що на кінцівках майбутнього створіння були сріблясті товсті пружини. А в тулубі містилися товсті й тонкі трубки, які сполучалися між собою! Окрім того, між ребрами скелета червоніли обриси вже знайомого Софії серця голема. Дівчина розгледіла, що на черепі дивної конструкції стирчать загострені вуха, а з очних впадин хижо світяться яскраво-зелені кристали.

- Та це ж уже готовий скелет… кішки! - вигукнула Софія.

Поруч із ним лежали шматки штучного блискучо-чорного хутра.

- Ух ти! Нічого собі! Тепер хоч знатиму, що ти постійно майструєш! - захоплено мовила Софія.

- Чи кого, - таємниче додала Рут. - Я оживлю її, ось побачиш!

Раптом Сніжка різко писнула і скочила на стіл. Вона почала обнюхувати шматки хутра, а потім стала на задні лапки й почала сторожко здаля розглядати скелет, схиливши голівку на бік.

- Сніжко, обережно! Нічого поки не чіпай, ще встигнеш познайомитися! - приязно озвалася до звірятка Рут.

- А ти часу не гаяла, - докинула Софія.

- Але ж ось-ось заняття, де ми будемо демонструвати наші заклинання. І я волію оживляти саме свого голема, а не якусь там дурну іграшку. То де ти пропадала? - знову різкувато запитала сусідку Рут.

- Встрягла у пригоду, - посміхнулася дівчина. - Потрібно було врятувати свого друга, принца Артура з Мейолли.

Рут присвиснула.

- То не така ти вже й простачка, раз дружиш із принцами! - мовила вона.

- Так вийшло, ми просто випадково познайомилися. І він врятував мені життя. А от тепер сам потрапив у халепу: опинився в полоні у бандитів, на острові Срібний Капкан, - пояснила Софія.

- Але ж серед найближчих островів такого немає!

- Срібний Капкан не так уже й близько. Дістатися туди мені треба було через магічний портал на Невидимому острові. Для цього довелося добути у контрабандистів ключ-активатор.

- Ти здуріла?! Невже ти мала справу з контрабандистами?

- Не було іншого виходу. Інакше б я не дісталася туди вчасно та не змогла б нічим допомогти другу. Крім того, на острові нам вдалося звільнити з полону чаклунку Віолу та її учителя, магістра Ільфіора.

- Про Віолу я чула, - задумливо мовила Рут. - Кажуть, що вона одна з найздібніших і могутніх магів-випускників Академії.

- Я вас обов’язково познайомлю! - пообіцяла Софія подрузі. - Віола дійсно крута! Я бачила, як вона чаклує, це щось неймовірне!

Поки Софія розповідала про втечу на кораблі та магічну битву, очі Рут розплющувалися ширше й округлялися.

- І це все ти за два дні встигла провернути?!

- Довелося поспішати. Та й час дії порталу був вкрай обмеженим.

- Чомусь так стається, що ти якимось чином завжди опиняєшся в центрі пригод, - мовила Рут. - І як так трапляється, що тобі постійно когось треба чи виручати, чи рятувати, ризикуючи життям? Я ще ніколи раніше не зустрічала людей, яким не начхати на те, що відбувається з іншими, - додала подруга.

В цю мить Софії здалося, що вона відчула теплоту у голосі подруги.

- Та що ти, то просто випадковість. Хоч я й справді часто потрапляю у халепи, і це мене зовсім не тішить! - відповіла дівчина і відразу ж змінила тему: - До речі, хотіла нагадати тобі про змагання серфінгістів! Ти пам’ятаєш? Ми пообіцяли Ріку, що прийдемо і підтримаємо його. Я, ти й Феліція.

- Це ти пообіцяла, а не я, - посміхнувшись, іронічно докинула подруга.

- Але ж… - погляд Софії став засмученим.

- Ну гаразд, підемо разом, - раптом відповіла Рут. - Треба трохи розвіятися. Тільки зубрилку ти вмовлятимеш, а я ще трохи тут попрацюю. Гукнеш мене, коли будете готові йти.

- Гаразд! - зраділа дівчина і швидко пішла до кімнати Феліції, залишивши Сніжку з Рут.

Софія не здивувалася тому, що побачила дівчину за столом над книгою. Подруга глянула на неї, і її обличчя неочікувано для Софії стало ніби світлішим і теплішим від посмішки.

- Софіє? Заходь! Останнім часом тебе щось не було видно, - озвалася до неї Феліція.

Та у наступну мить, ніби злякавшись своєї раптової щирості, дівчина додала вже звичним повчальним тоном:

- Адже правилами гуртожитку забороняється…

- Потім все розповім! Феліціє, я теж дуже рада тебе бачити! - перервала її Софія і сіла поруч, привітно посміхаючись.

Раптом вона помітила, що подруга критично оглядає її.

- Софіє, ти пробач, але вигляд у тебе… якийсь обшарпаний і пом’ятий, - стиха і ніби вибачаючись мовила Феліція.

Софія сумно посміхнулася.

- Так, ти маєш рацію. Я потрапила в одну пригоду. Та це довга історія.