Глава 4. Нова таємниця

За дверима палати Артура незворушно чекали Стефан та Антоній. Хлопець усвідомлював, що тепер вони слідуватимуть за ним по п'ятах. І не сумнівався, що за потреби вони візьмуть його під руки та силоміць потягнуть на корабель до Мейолли.

Звичайно, принц чудово розумів, що треба повернутися додому і показатися батькові. Це неминуче. Але чи поїде з ним Софія? Чи вона вирішить залишитися на Лундмарку? З тяжким серцем Артур думав про те, що скоро може прийти час прощатися. Думка про розставання, нехай навіть не на довго, тепер серйозно турбувала його. Адже він не міг зрозуміти, чи зник той незримий бар'єр між ними? І боявся знов зробити щось не так.

Все, що Артур хотів зараз, - це побути із Софією ще трохи. Поговорити із нею. Переконатися, що все гаразд. Побачити її посмішку. І якщо вийде, то сказати дівчині про те, що в нього на серці.

Вони якраз спускалися сходами. Віола та Софія йшли попереду, а Артур із лицарями йшли за ними.

Дівчина тихо звернулася до чарівниці:

- Віола, ти помітила появу чарівної книги? Адже це вона підказала мені звернути увагу на подарунки на столику!

- Я не бачила її, - відповіла Віола. - Там була така какофонія з магічних полів та пульсацій! Отже, таємнича книга вирішила втрутитися і допомогти врятувати радника короля?

- Так. Без її підказки я б не здогадалася оглянути статуетку магічним поглядом.

- До речі, слова Вітторіо мені несподівано нагадали про одну давню легенду, - задумливо сказала чарівниця.

В цей час друзі зійшли на перший поверх. Там у коридорі на них уже чекав інспектор Грейд в оточенні решти жандармів. Він одразу ж перейшов до словесної атаки.

- Запам'ятай, дівчинко! - погрозливо промовив інспектор, дивлячись прямо на Софію. - Ти підозрювана у справі державного значення! Тобі заборонено залишати острів. Черговий жандарм зв'яжеться з тобою, щоб викликати на допит!

- Що? - здивувалася Софія. - Але чому?

- Якби не заступництво авторитетних членів суспільства, то ти вже була б заарештована! - прогарчав Грейд, люто тицьнувши вказівним пальцем у її бік.

- Інспекторе, ви перегинаєте, - твердо сказав Артур. - Ця дівчина викрила банду злочинців та врятувала купу людей. Це і є державне значення! Та її нагородити треба, а не тягати на допити!

- Подивимося. Розберемося, - недовірливо примружив очі Грейд. - А ось у Магічній Академії обов'язково повинні дізнатися, що їхня учениця помічена в сумнівних компаніях, - зневажливо окинув він поглядом брудне й обірване вбрання Артура, - і регулярно бере участь у підозрілих подіях! Нехай замисляться, чи допустиме її подальше навчання…

- Ви забуваєтесь, інспекторе! - крижаним тоном перервала його Віола. - Не лізьте у справи, які не у вашій компетенції!

- О, не турбуйтеся, ми всіх виведемо на чисту воду, - з самовдоволеною усмішкою заявив Грейд. - І цю дівулю в тому числі. Будьте впевнені, ми скоро з'ясуємо, хто вона така насправді. До зустрічі у стінах королівської жандармерії!

Інспектор фиркнув, розвернувся і пішов. Його підлеглі потяглися за ним.

- Не зважай на цього грубіяна, Софіє, - підтримала дівчину Віола. - Ці нишпорки вічно чіпляються до магів! Прикриваючись ім'ям короля, вони намагаються обмежити нашу силу та вплив!

Друзі вийшли до холу лікарні. Там Стефан зняв свій плащ і простяг Артуру.

- Ось, пропоную накинути, поки не пізно, - пробурчав лицар. - Якщо король Петроній дізнається, що його син розгулював містом у такому вигляді, то нам з Антонієм непереливки буде.

Артур слухняно сунув руки в рукави. Плащ був йому завеликий, але іншого вибору не було. Його штани та сорочка перетворилися на лахміття, а взяти запасний одяг зараз було ніде. До того ж принц справді не хотів підставляти лицарів.

- Цей невіглас-інспектор перебив мене, а я збиралася сказати щось важливе, - з досадою мовила Віола. - Мене насторожила одна деталь із розповіді радника Вітторіо.

Усі зі здивуванням подивилися на чарівницю.

- Те, що хтось здатний прикликати п'явок потойбіччя і керувати ними, наче своїми вихованцями? - припустила Софія. - Я ж вам розповідала, що сама бачила, як Магнус, помічник магістра Корвена, нацькував цих монстрів на жандармів у печері!

- А мене більше насторожує, що якісь бандити не побоялися пробратися до будинку радника короля! - хмикнув Стефан. - Жодної поваги до представника влади!

- Причому не лише пограбували радника, а й напали на нього! - вигукнув Артур. - А потім ще намагалися отруїти його прямо в лікарняній палаті. І це попри цілодобову охорону!

- Все це справді викликає тривогу. Але тут справа в іншому, - задумливо промовила Віола. - Ви запам'ятали, що саме в нього вкрали?

- Якийсь металевий стрижень? - хмикнув Артур. - Що в цьому такого?

- Стрижень, та непростий, - спохмурніла чарівниця. - Пам'ятаєте, що сказав про нього Вітторіо?

- Що він трохи фонив магією, - повела плечима Софія. - І що?

- Він розповідав, що коли хтось торкався артефакту, то отримував опік! - повідомила всім Віола.

- Подумаєш, - буркнув Антоній. - Ще одна дивна зачарована штуковина.

- У цьому й суть, - сказала чарівниця. - Ця незрозуміла магічна річ може виявитися дуже небезпечним артефактом, який вважався зниклим. Адже вкрадений предмет за описом дуже схожий на фрагмент легендарного Скіпетра Істинного Вогню!

Усі здивовано переглянулись.

- Легендарного? - із сумнівом промовив Стефан. - Жодного разу про нього не чув.

- Існує переказ про таємничий Орден Піромантів, який існував багато століть тому, - пояснила Віола. - Під час давніх воєн адептам Ордену довелося знищити всі книги та інші носії інформації, щоб вони не потрапили до рук ворогів. Тому всі свої знання вони помістили в особливий артефакт, зроблений у вигляді скіпетра!

- Хіба можна серйозно вірити будь-яким стародавнім легендам? - засміявся Антоній. - Це ж просто казки, народна творчість.