Глава 3. Повернення на Лундмарк

Ранок був буденним і сірим. Сонячні промені ледь пробивалися крізь низькі свинцеві хмари. Екіпаж вітрильника зібрався біля борту, споглядаючи наближення берегової лінії Лундмарка. Різкі пориви прохолодного вітру тріпотіли в їхньому одязі та куйовдили волосся.

Софія стояла біля Віоли, потайки час від часу зиркаючи на Артура. Вираз його обличчя здавався дівчині відстороненим і трохи напруженим.

Раптом Віола звернулася до юнака:

- Потрібно готуватися до пояснень береговій охороні. Не щодня як ні в чому не бувало в порт прибуває корабель із чорними вітрилами. Раджу причепити шмат білої тканини на верхівку щогли, а то ще, чого доброго, доведеться захищатися від залпів з берега.

- Слушна думка, - погодився хлопець. - У капітанській каюті є біле простирадло, тож…

- Я миттю принесу, - озвався Лучано, який саме був неподалік і чув розмову.

Невдовзі Софія побачила, як один із бороданів вже чіпляв до верхівки щогли простирадло. Порив морського вітру відразу перетворив шмат тканини на біле крило, що знялося над чорними вітрилами.

- Гляньте! - раптом вигукнув хтось із матросів, вказуючи рукою на берег.

Всі перевели туди погляд: зі сторони порту до них щодуху наближався корабель.

- Ну от, цього варто було очікувати, - сказала Віола.

Коли корабель підплив трохи ближче, стало помітно, що, окрім матросів, на кораблі чимало чоловіків у військових мундирах, озброєних шаблями. Також на судні біля борту загрозливо стирчали носи кількох метальників вогню.

- От і берегова охорона не забарилася, - докинула чарівниця.

- Негайно опустити вітрила! - дав команду Артур матросам. - Сподіваюсь, вони не стрілятимуть здаля, зрозумівши, що ми не чинимо супротив і не поспішаємо наближатися до берега, - сказав хлопець Віолі, споглядаючи за наближенням військового корабля.

Софія про всяк випадок позвала Сніжку і сховала її в рюкзак.

Коли корабель-охоронець підійшов майже впритул, звідти на чорний вітрильник полетіли кілька абордажних мостів. За хвилину до них застрибнуло чимало озброєних воїнів. Вони відразу оточили екіпаж вітрильника, оголивши шаблі. На палубі запанувала напружена мить тиші.

Софії стало тривожно. Роззирнувшись, дівчина відмітила, що обличчя чарівниці залишалося спокійним. Матроси розгублено переглядалися і зиркали у бік Артура.

Першим заговорив, очевидно, начальник берегової охорони.

- Слово честі, якби не це біле простирадло, то чортів піратський вітрильник ми б розтрощили з метальників вогню ще здалеку! - озвався він. - Та на піратів ви явно не тягнете, - реготнув чоловік. - Що примусило вас підняти чорні вітрила? - запитав воїн, переводячи погляд по черзі на всіх членів чудернацького екіпажу.

- Довга історія, - першим відповів Артур. - Але, якщо коротко, ми були бранцями бандитів, та нам вдалося втекти, захопивши їх корабель.

Його співрозмовник здивовано-недовірливо здійняв брови.

- Моє ім’я Артур. Я принц острова Мейолла, - продовжив юнак.

- Це ще треба довести, - стримано зауважив чоловік, але за мить обережно додав: - але якщо це так, то радий поверненню Вашої Світлості. У Лундмарку вже кілька днів розшукують принца лицарі короля Петронія.

- Що ж, тоді ви переконаєтеся у правдивості моїх слів, щойно ми дістанемося берега, - похмуро відповів Артур.

- Невже Вашу Світлість справді тримали в полоні якісь головорізи?!

- Кажу ж, то довга історія, - буркнув Артур. - Зі мною моя подруга Софія. Матроси на кораблі - то теж бранці-втікачі. А про чарівницю Віолу, мага води, мабуть, ви також чули, - додав юнак глянувши з повагою на жінку.

- Що ж, якщо так, ласкаво просимо на Лундмарк. Я доповім про все, що сталося, Його Величності та головному відділку жандармерії.

Раптом у розмову вступила Віола.

- З нами поранений. Це мій учитель, магістр Ільфіор. Чи не могли б нам надати карету, щоб ми з друзями доправили його до шпиталю? Потрібна негайна допомога цілителів.

- Звісно, про що мова! Щойно опинимося на березі, у вашому розпорядженні буде одна з моїх службових карет, - відповів начальник берегової охорони. - Всім врятованим, - чоловік кивнув головою на матросів, - за моїм наказом нададуть прихисток і безоплатне харчування у портовій таверні.

Після цього він звелів дивному екіпажу піратського судна перебратися на військовий корабель. Моряки, за наказом командира, дістали ноші та перенесли Ільфіора на свій корабель також. Групі своїх помічників начальник берегової охорони дав вказівку лишитися на чорному вітрильнику і завести його в порт.

Вже підпливаючи до Лундмарка, Софія споглядала, як люди, що скупчилися біля причалу, показували у їх бік рукою, пожвавлено щось обговорюючи. Вочевидь наближення корабля берегової охорони разом із піратським судном викликало чималий ажіотаж у порту.

Дівчина раптом помітила на березі друзів, Стефана й Антонія.

- Ти лише поглянь, хто тебе зустрічатиме! - кинула Софія Артуру.

- Та бачу! В цьому випадку мав би радіти, та чогось не хочеться, - озвався юнак.

Тим часом військовий корабель пришвартувався. Софія побачила, як начальник берегової охорони, впізнавши мейолльських лицарів на причалі, жестом запросив їх піднятися на палубу.

За кілька хвилин Стефан і Антоній були вже на судні. Намагаючись бути незворушними, вони ще здалеку віддали честь принцу. Побачивши Софію, лицарі про щось стиха перемовилися між собою.

Підійшовши ближче до Артура, Стефан не витримав і мовив:

- Який я радий, що Ваша Світлість живі та здорові. Хоча виглядаєте ви кепсько. Та будьте спокійні, тепер ми Вас нізащо не залишимо!

- Ні на мить! - підтвердив Антоній.

Софія помітила, як Артур аж плечима пересмикнув і гнівно зиркнув на них.

- Це ми ще побачимо, - сказав хлопець стиха.

Переконавшись, що лицарі справді впізнали принца, начальник берегової охорони швидко зійшов по трапу на берег. Там він віддав кілька наказів своїм підлеглим.