Глава 2. Морський шлях

Артур притулився спиною до корабельного борту на кормі й провів рукою по обличчю. Він знову і знову прокручував у голові розмову із Софією. Кожне слово. Кожен погляд. Кожну паузу, в яку він мав щось сказати, але не зміг.

Артур відчував, що поруч із Софією в нього ніби плутаються думки. І тому ніяк не вдавалося виразно висловити, що в нього на душі.

Хлопець хотів сказати Софії так багато всього! Про те, як він чекав на неї, як багато думав про неї, як радий її знову побачити.

У юнака в голові все це звучало ясно, майже красиво. А поряд із Софією - язик ніби перетворювався на вату. Думки злипалися, а груди стискало.

Артур тепер боявся сказати щось не те. Зробити боляче. Виглядати слабким. Або нав'язливим. Або ще гірше - смішним.

Він хотів сказати: "Я хочу бути з тобою". Але сказав: “Ти важлива для мене”. Начебто писав дипломатичний лист.

Артур бачив, що у розмові з Софією все стає хитким. Наче будь-яка помилка може зруйнувати тендітну рівновагу. І що сильніше він намагався бути відвертим, то гірше ставало.

Хлопець відкинув голову назад, упершись потилицею в дерев'яний борт, і заплющив очі.

- Я не вмію говорити про це, - прошепотів Артур сам собі. - Я просто... не вмію.

- Так, приятелю, ну ти й влип, - подав голос Кріс. - Хотів би я дати тобі якусь пораду. Але в питаннях стосунків із дівчатами я не дуже далеко пішов від тебе.

- Я не знаю, як бути. Як правильно сказати Софії про те, що відчуваю?

- Ну, це ти не за адресою, - хмикнув Кріс. - Я спробував якось зізнатися Олівії з сусідньої вулиці, що вона мені подобається. Зрештою сказав, що в неї... цікава хода. Вона подумала, що я знущаюся, і вліпила мені ляпаса.

- Чудовий вибір компліменту! - посміхнувся Артур.

- А що? Зате чесно! Я й справді весь час тільки й дивився на її… ммм… ходу… Просто надто боявся підійти та заговорити.

- А я поряд із Софією ніби... німію. В голові слова звучать, а з рота вилітає якась формальність. Або взагалі нічого. І чим вона ближча, тим сильніший страх, що знову скажу щось не те. Що зруйную все.

- Слухай, а може, так і скажи?

- Що саме?

- Що не вмієш говорити. Що боїшся. Що губишся, бо вона тобі не байдужа. Без пафосу. Без цієї всієї словесної мішури. Просто, як є.

- Вона надто багато для мене важить, - задумливо відповів Артур. - Я боюся, якщо скажу щось не те, то все зіпсую. Я й так уже облажався.

- Знаєш, приятелю, коли ти мовчиш - ти теж все руйнуєш. Тільки повільно. Не словом, а тишею.

- Мені легше меч підняти, ніж висловити те, що я відчуваю. Я зовсім не знаю, як!

- Просто будь чесним. Не збирай у голові правильні слова, а кажи як є. Навіть якщо це звучить криво.

- А якщо вона відвернеться?

- Тоді хоча б знатимеш, що бився за неї по-справжньому. А не відсиджувався за своїми сумнівами.

- З моїм красномовством це перетвориться на катастрофу, - схопився за голову Артур. - Краще взагалі уникати цієї теми.

- Тобі вирішувати, - незворушно сказав Кріс. - Ми вибралися і тепер вільні. І яким буде наступний крок - залежить лише від тебе.

У цей момент на капітанський місток піднялася Віола. Озирнувшись, вона звернулася до Румба, що стояв біля керма.

- Скажіть, а хто у вас головний?

Колишній рудокоп пригладив бороду і непевно знизав плечима. Він озирнувся у бік Артура, немов шукаючи відповіді.

- Нам треба обговорити, куди рухатися далі, - діловито повідомила Віола.

- Якраз хотів запропонувати те саме, - сказав Румб.

Артур підвівся на ноги й підійшов до них.

- Що ж, настав час зібрати всіх і влаштувати спільну нараду! - рішуче сказав хлопець.

- Зараз організуємо! - посміхнувся Румб.

Він покликав Лучано та поставив його за штурвал замість себе. А потім склав пальці й так хвацько свиснув, що у принца ледь не заклало вуха!

За кілька хвилин навколо них зібралися всі втікачі з острова Срібний Капкан. Вони були худі, бородаті й одягнені в брудне лахміття. Але погляд кожного сяяв неймовірним відчуттям свободи.

Слідом за ними сюди піднялася й Софія. Вона підійшла ближче і зупинилася поряд із Віолою. І одразу звідкись зі щогли до дівчини на плече спікірувала її пухнаста білочка.

Побачивши, що всі зібралися, Артур звернувся до колишніх в'язнів:

- Друзі, у нас все вийшло! Ми повернули собі волю! І тепер слід обговорити, що нам робити далі. Я думаю, що потрібно шукати найближчу землю, щоб у першому порту отримати необхідну допомогу. У кого є якісь думки щодо цього?

- Ми вже відійшли від острова досить далеко, - сказав Румб. - І погоні за нами нема. Хороша новина в тому, що ми можемо керувати кораблем. Але є й погана новина: ніхто із наших не вміє прокладати курс. Отже, треба якось зрозуміти, в який бік рухатися далі.

- Пропоную плисти у напрямку Лундмарка, - сказала Віола. - З нами важко поранений, і необхідно якнайшвидше доставити його в найкращу лікарню. За допомогою магії я можу трохи прискорити рух судна. Але я не відчуваю, щоб у радіусі сотні миль була ще якась суша. Навіть не уявляю, де ми знаходимося. І тому не знаю, в який саме бік треба рухатись.

- Послухайте, у мене є компас і карта! - раптом вигукнула Софія.

Під здивовані погляди рудокопів дівчина почала ритися у рюкзаку. Невдовзі вона витягла звідти зім'ятий згорток паперу. Мапа помітно постраждала від морської води. Папір набряк, а фарби розмазалися. Але контури Лундмарка та інших великих островів були ще більш-менш видно.

- Вибачте, - зніяковіла Софія. - Я впала у воду разом з усіма речами. А просушити було ніколи.

- Карта - це вже непогано, - сказав Румб і взяв із рук дівчини м'ятий згорток. - Компас у нас є. Ось він, біля штурвала, - вказав він на круглу скляну кришку. А потім насупився і додав: - Але головна проблема в тому, що ми не знаємо, в якій частині моря ми знаходимося.