Глава 1. Світанок

Світанок поволі плинув над морем, відбиваючись у його безмежній гладі. Рожеві й помаранчеві барви розтікалися хвилями, ніжно торкаючись краю обрію - там, де вода та небо зливалися воєдино. Безмежна далечінь поволі світлішала, наче дозволяючи насолодитися дивовижною миттю перед тим, як новий день увійде у цей світ.

Тим часом корабель йшов геть від зловісного острова, залишаючи ніч за кормою. Снасті вітрильника ритмічно поскрипували, а хвилі шумно плескалися об його борт.

Софія та Артур стояли поруч, тримаючись за руки та вдивляючись в обрій. Тепло їхніх долонь злилося в єдине ціле, подарувавши відчуття неймовірної близькості та спокою. Зараз, на цьому невеликому клаптику палуби здавалося, що решта світу зникла. Наче вони були тут самі, а світанок висвітлив небо тільки для них двох.

Теплий вітер продовжував завзято наповнювати темні вітрила. Його пориви грайливо тріпали волосся, приносячи солону свіжість і запах свободи.

Дівчина відчула, що весь жах минулої ночі раптом відступив. Її серце билося так швидко, ніби все ще не вірило в те, що сталося, а душа завмирала від захоплення. Вони з Артуром нарешті зустрілися! Він живий, поруч. У них все вийшло!

Софія усміхнулася своїм думкам. Радість від цього моменту не вимагала ні слів, ні якихось дій. Просто бути разом, купаючись у перших променях ранкового сонця!

Але в одну мить все змінилося. Артур раптом висмикнув свою руку, ніби обпікся.

- Не треба було… - глухо сказав він.

Ці слова пролунали несподівано різко, як постріл у тиші.

Софія повернулася до хлопця. Його обличчя раптом здалося їй напруженим і відстороненим. Артур не дивився на неї. Він уперто стиснув щелепи й насупив брови.

- Що?.. Про що ти? - здивовано промовила дівчина.

- Тобі не варто було приходити, - сказав Артур, так само не дивлячись на неї.

Софія не одразу зрозуміла, що він має на увазі. Дівчина розгублено подивилася на нього.

- Не треба було мене рятувати, - похмуро промовив хлопець. - Я справлявся. Все йшло за планом. У мене все було під контролем.

- Артуре, що ти таке кажеш? - зробила крок до нього Софія. - Я так переживала за тебе! Я стільки пройшла, щоб знайти портал і ключ-активатор. Я перенеслася на цей острів лише заради того, щоб знайти тебе та допомогти!

- І мало не загинула! - різко повернувся Артур. - Ти й гадки не мала, що там відбувається! Це була безрозсудна витівка!

- Безрозсудна ?.. - тихо повторила Софія. - А ти думав, що я просто сидітиму і чекатиму, поки тебе вб'ють? Або що я спокійно спостерігатиму за тим, як пітьма поглинає тебе?

Він відвернувся і глянув у далечінь. Сонце вже визирнуло з води, наповнюючи небо ранковим світлом.

- Це був мій бій, Софіє. Моя відповідальність. Я не повинен був... чекати на порятунок.

- Ти не чекав, ти діяв! Ти вижив. Ми вибралися. Хіба це не головне?

Артур сердито видихнув.

- Це я маю оберігати й рятувати тебе, а не навпаки. Це мій обов'язок лицаря, - похмуро заявив він. - Хіба я можу бути спокійним, знаючи, що через мене ти могла там загинути, що я міг тебе втратити?!

- А я - що, просто глядач? - обурилася Софія. - Чи ти вже забув, як ми разом перемогли Кірка та захистили Квітку Життя?!

Артур мовчав. Відвернувшись, він схопився обома руками за борт корабля. Було видно, що хлопець хотів щось сказати, але ніби стримався в останній момент.

Софія відчула, як у неї всередині все стискається. Між ними був тільки гул моря і свист вітру, що рвався у вітрилах. І навіть світанок уже більше не здавався таким ясним.

- Виходить, ти сердишся через те, що я прийшла? Що хотіла допомогти тобі?

- Я не просив про це, Софіє. 

Ці слова вдарили сильніше, ніж порив вітру!

Артур усе ще дивився кудись уперед.

- Ти не мала так ризикувати через мене, - похмуро сказав він. А потім у його голосі прорізалося стримане роздратування: - Мені не потрібна була допомога. Особливо від...

Він завмер, але Софія вже зрозуміла.

- Від кого? - спитала вона тихо. - Від дівчиська?

Артур мовчав. Він з досадою стиснув зуби.

Софія зробила крок назад. Її голос став холодним:

- Все зрозуміло. Ти сердишся не через те, що я була в небезпеці. Ти злишся, що хтось прийшов на допомогу всупереч твоєму плану. Чи всупереч твоїй гордості?

Артур зблід.

- Ні, Софіє! Я не це хотів сказати!

Він зробив крок до неї, та дівчина відступила.

- Я думала, що ми зможемо впоратися з будь-чим, якщо будемо разом, - розчаровано промовила Софія. - А виявилося, що ти мрієш діяти поодинці.

- Це не так! Вибач, Софіє. Я злюся не на тебе, а на себе, - схилив голову Артур. - Адже це моя власна дурість втягла мене в неприємності. А потім ще й тебе наразила на небезпеку.

Він підійшов і спробував обійняти її, але Софія відсторонилася.

- Мабуть, ти просто не хочеш, щоб хтось був поруч, - гірко сказала дівчина. - Особливо якщо цей хтось - я.

- Вибач, гординя затьмарила мені розум, - винувато промовив Артур. - Це не личить ні принцові, ні королівському лицарю. Прошу, пробач мені за ті злі слова. Це було несправедливо. Я знаю, що не зміг би впоратися там без тебе.

Він хотів узяти її за руку, але Софія відсмикнула її.

- Ні, Артур, ти маєш рацію! Куди вже мені, адже я не рівня Вашій Світлості!

- Софіє, ну не починай…

- Ти ж сам кажеш, що я даремно хвилювалася. Може, мені наступного разу просто почитати в газетах про твої пригоди? До речі, там писали, що ти заручишся з принцесою Лундмарка. Це правда?

Артур відвів погляд і, зітхнувши, запустив пальці у волосся. На мить, довгу немов вічність, він замовк, не підводячи очей.

- Це все батько, - нарешті пробурмотів Артур. - У нього на першому плані політика, союз королівств! Але я не… я не збирався… Я не давав згоди!

Софія вдивлялася в нього, намагаючись вловити хоч натяк на щирість. Але обличчя Артура здалося їй непроникним, наче маска.