Глава 26. Рудник

Артур спускався все глибше в печеру, брязкаючи ланцюгом на нозі. Світло магічних куль із хижі залишилося далеко позаду. Тепер шлях нерівним кам'яним коридором висвітлювали лише сфери на головах у в'язнів.

Голем, який грізно тупав позаду, теж увімкнув ліхтар, і Артурові стало видно дорогу вперед трохи краще.

Печера звужувалась і йшла вниз з помітним ухилом. Прохід був посилений дерев'яним кріпленням у формі трапеції. Стовпи та балки являли собою товсті колоди, що підтримували склепіння, запобігаючи обваленню.

Через деякий час Артур відчув, що підлога стала пологішою. Слідом за іншими в'язнями він пройшов повз низку вагонеток, протискаючись боком між іржавими бортами та шорсткою кам'яною стіною.

Хлопець зрозумів, що вони спустилися на перший горизонт копальні. Тут було душно та прохолодно. У вологому затхлому повітрі відчувався запах каменю, металу та плісняви. Від колод кріплення віяло ароматом хвої та тягло смородом гнилої деревини.

Несподівано для хлопця, вогники арештантів, що йшли попереду, розділилися. Вони розбилися на групи та розійшлися в різні боки. Лише тепер Артур збагнув, що ув'язнені були з'єднані ланцюгами по троє.

Група Артура, в якій, окрім нього, виявилося ще два невільники, звернула ліворуч у вузький боковий тунель. Крокуючи в напівтемряві за своїми супутниками, принц відчував, що величезний масив каменю нагорі ніби тисне йому на маківку.

- Ну й справи, - пригнічено думав Артур. - З одного підземелля потрапив до іншого, ще глибшого і похмурішого.

Тим часом рудник ожив і наповнився дзвінкими ударами металу об камінь і луною від уривків чиїхось розмов. Десь позаду гулко протопав голем, пройшовши повз їхній бічний тунель і вирушивши кудись далі.

Зрештою ув'язнені дійшли до кінця проходу. Тут, у глухому куті, валявся всілякий старий мотлох, який, мабуть, служив інвентарем місцевим рудокопам. У світлі ліхтарів Артур розгледів м'яті залізні відра, іржаву совкову лопату, погнутий лом та інший брухт.

Супутники Артура повернулися до нього.

- Мене звуть Румб, - простяг руку високий худий чоловік, з яким принц був скований ланцюгом. Виглядав він років на п'ятдесят. Його темна борода, можливо, робила його старшим, ніж він був насправді. - А це Баррі, - кивнув він на іншого арештанта.

- Салют, хлопче, - сказав Баррі. Він виглядав молодшим за Румба, але вирізнявся лисиною і рідкою борідкою.

- А я Артур, - потиснув їм руки принц.

- Цього разу виконати норму буде важче, - сказав Румб. - Сподіваюся, у тебе достатньо сил, щоби півдня махати киркою.

- Якщо встигнемо закінчити раніше, то відпочинемо наприкінці зміни, - зітхнув Баррі.

- А що треба робити? - спитав Артур. - Прорубувати прохід уперед?

- Не зовсім. Бачиш цю жилу у камені?

Артур підійшов ближче й у світлі свого ліхтаря розгледів тонку червону смужку, яка ламаною лінією проходила крізь сіру породу.

- Так, бачу.

- Ось цей проклятий камінь нам і доведеться виколупувати, - уїдливо промовив Баррі. - Потрібно заповнити ним вагонетки перед тим, як пролунає сигнал.

- Якщо не встигнемо вчасно, то покарають усіх. І тих, хто працював, і тих, хто лінувався, - додав Румб.

- Так. До того ж потрібно відколювати руду від породи, бо інакше теж покарають, - повідомив Баррі.

І вони взялися до справи.

Червона жила була дуже тонкою, тому доводилося активно працювати киркою, щоб дістатися до неї. Рудокопи не так добували руду, як відколювали породу навколо. До того ж кам'яна скеля була дуже міцною, і далеко не кожен удар киркою дозволяв відбити шматок.

Поступово ролі розподілилися так. Один киркою вирубував шматки породи. Другий відбирав фрагменти з червоним каменем, а решту відкидав лопатою убік. А третій молотком відколював мінерал від сірої породи та складав його у відро.

Потім вони мінялися місцями. Так Артур за короткий час встиг попрацювати й киркою, і лопатою, і молотком.

У процесі вони навіть встигали розмовляти, важко дихаючи та кашляючи від пилу.

- Ти сам звідки, хлопче? - запитав Румб.

- З Мейолли, - відповів Артур.

- Ого! А як тут опинився?

- Не пам'ятаю. Отямився вже тут, - промимрив принц.

- Зі мною було так само, - буркнув Баррі. - Увечері йшов зі зміни на лундмаркській фабриці. Аж раптом хтось врізав мені ззаду по голові. А отямився я вже у ланцюгах.

- Румбе, ти теж фабричний робітник? - спитав Артур.

- Ні, я рибалка. Якось я, як завжди, вийшов на шлюпці в море. Закинув сітку і зайнявся виловом. Раптом до мене підійшла яхта. Вони фактично взяли мене на абордаж. Звідти повистрибували головорізи в чорних балахонах, напали на мене і притягли сюди.

- То ти запам'ятав шлях сюди? - з надією спитав Артур.

- Ні, вони натягли мені мішок на голову і тримали в трюмі, - похитав головою Румб.

- А де ми взагалі знаходимося? - не здавався принц. - І як далеко ми від Лундмарка?

- Я багатьох в'язнів питав про те саме, - відповів Баррі. - Але ж ніхто не знає, де ми.

- Я тут уже близько місяця, і за цей час жодного разу не бачив неба, - хмикнув Румб. - Якби побачити зірки, то можна було б приблизно обчислити, наскільки далеко ми від цивілізації.

- Цілий день ми працюємо в цій копальні, - підтвердив Баррі. - А на ніч нас заганяють до клітки у хижі.

- А що є зовні? - вказав Артур пальцем угору.

- Нас туди не випускають. Ніхто не знає, що там. У нашій хижі навіть вікон немає.

- А як сюди потрапили інші?

- Кожного з нас викрали й притягли сюди силою, - гірко промовив Румб. - Когось зловили на вулиці, когось узяли в полон у морі.

Попрацювавши таким чином близько години, вони утрьох заповнили лише одне відро.

- З такою швидкістю всі вагонетки ніяк не заповнити навіть за цілий день, - хмикнув Артур.

На щастя, їм поталанило. Далі жила стала товстішою, а потім роздвоїлася, даючи можливість відразу двом ефективно працювати кирками. Тому за наступні кілька годин вони набрали шість відер руди. Більше порожніх відер не було.