Глава 25. Енарф

Рут і Софія не поспішали вийти з класу за всіма. Рут ще раз оглянула серце голема і, дбайливо загорнувши його, поклала у рюкзак. Потім дівчина швидко заховала зошит і закинула викрутку у бічну кишеню рюкзака.

Софія вирішила, що саме зараз слушна мить поговорити з Рут.

- Ти кажеш, на один золотий довго не протягнеш. Але це хоч щось! Можеш сказати, хто видає стипендію в Академії? - запитала дівчина.

- Важливіше було б спитати: коли? - іронічно посміхнулася Рут. - Стипендія видається у кінці місяця. Отже, ще тиждень доведеться чекати.

- Цілий тиждень?! - на обличчі Софії був неприхований відчай. 

Адже була ціла купа нерозв'язаних питань і ні копійки на витрати! Треба було діяти.

- Я все ж хоч спробую якось домовитися. Підкажи, будь ласка, куди можна звертатися? - спитала вона у Рут.

- Йди на перший поверх до скарбничого. Знайдеш його біля кабінету професора Бертрана. А далі - як повезе. 

Після цього Рут швидко вийшла з кабінету, залишивши Софію наодинці.

- Що ж, втрачати точно вже нічого, а спробувати необхідно, - рішуче подумала вона і вийшла слідом за Рут.

Софія швидко спустилася сходами на перший поверх. Подумки дівчина вже перебирала в голові всі аргументи, щоб якось пом’якшити серце скарбника. 

Підійшовши до кабінету професора Бертрана, вона справді помітила на сусідніх дверях табличку з написом “Скарбничий”. Дівчина рішуче постукала і відчинила двері.

За широким столом сидів чоловік, років тридцяти, у сірій мантії. Перед ним лежав розгорнутий пакунок з їжею. Господар кабінету саме підніс до рота бутерброд із шинкою. Та тепер був змушений покласти його на серветку. Він роздратовано зиркнув на Софію.

Дівчина бачила, що прийшла не в слушний момент, але вирішила вже не відступати.

- Пробачте, пане, чи можу вас потурбувати? Це дуже важливо і не займе у вас багато часу, - Софія постаралася, щоб її тон був якомога ввічливим.

Вона добре розуміла, що від цієї розмови багато що залежить.

Чоловік зміряв її знову невдоволеним поглядом, але потім зітхнув і запитав:

- Чого тобі? 

Софія зайшла, зачинивши за собою двері. Окинувши оком кабінет, вона помітила високе вікно, стос аркушів і книг на столі, шафу та сейф. Навколо них Софія побачила таку ж прозору пелену, як і біля шаф у кабінеті алхімії.

Вже за мить дівчина почала пояснювати:

- Розумієте, я новенька, не тутешня. І у мене зовсім немає коштів. Чи не могли б ви зробити виключення і видати мені стипендію раніше, тобто зараз? - Софія благально глянула на нього, сильно сподіваючись, що зіпсований її появою обід не вплине на рішення.

- Новенька, кажеш, - ніби замислився чоловік. - А звідки?

- З Мейолли.

Чоловік взяв серветку, витер руки й встав із-за стола.

Серце Софії пришвидшено застукотіло: невже і в скарбничого неприязнь до мейолльців спрацює тепер проти неї?!

- А хто прийняв тебе з таким запізненням на навчання? - запитав скарбничий, прискіпливо дивлячись на Софію.

- Професор Бертран.

- Он воно що. То ти та сама дивачка з Мейолли, яка викликала монстрів біля стін Академії?! Після твоєї витівки професору ще довелося спровадити звідси жандармів. І не кого-небудь, а старшого офіцера жандармерії, інспектора Грейда!

Софія опустила голову, зрозумівши, що на поблажливість скарбничого можна не розраховувати.

- Пан професор попередив мене про твій прихід, - раптом почула дівчина і рвучко підняла очі.

Скарбничий порився в стосі аркушів на столі та дістав один.

- Підійди й постав підпис про отримання коштів, - сказав він дівчині, вказавши потрібне місце на аркуші.

Помітивши на столі чорнильницю з пером, Софія підійшла і вже більш впевнено скористалася ними.

Після цього скарбничий пішов до сейфа, що стояв у правому кутку кімнати. Він змахнув рукою, а Софії здалося, що при цьому він щось стиха прошепотів. І в ту ж мить пелена навколо сейфа ніби розсіялася! Скарбничий дістав із глибокої кишені мантії зв’язку ключів і відімкнув сейф. Пролунав сріблястий дзвін, і дверцята прочинилися. Попорпавшись за ними хвилину, чоловік дістав одну золоту монету, а потім зачинив знову дверцята ключем. Відступивши від сейфа на кілька кроків, чоловік повторив ті самі дії: здійняв руку, щось ледь чутно прошепотів і навколо сейфа знову проявився захисний серпанок.

Підійшовши до дівчини, скарбничий простягнув їй золоту монету:

- Тримай! Та май на увазі: наступного разу кошти отримаєш разом з усіма! Ні днем раніше!

- Дякую! - радо вигукнула Софія.

- Дякуй професору Бертрану, - сухо відповів чоловік. - А тепер нарешті дай мені спокій, - додав він, усім своїм виглядом запрошуючи Софію швидше покинути його кабінет. 

Софія кивнула і вийшла. Зачинивши за собою двері, Софія стрімко пройшла крізь залу першого поверху і вийшла з будівлі. Направляючись до брами, вона міркувала:

- Добре, що вдалося! Завдяки цій золотій монеті я нарешті заберу у лихого товстуна пораненого пухнастика. Як він там? Чи не продали його досі?!

Ці думки примушували дівчину пришвидшуватися.

Слім був біля брами. Він проходжувався зі сторони в сторону і сторожко проводжав поглядом кожного студента, який виходив у місто. Заклавши пальці лівої руки за свій широкий шкіряний пасок, наглядач нервово крутив зв’язку ключів на зап’ясті правої. Під їх брязкіт Слім раз по раз кидав навздогін учням неприємні застереження та погрози.

- Гей, новенька! Не раджу сьогодні спізнюватися, якщо не хочеш на ніч залишитися за брамою, - кинув він вслід Софії, яка вже майже бігла.

Ноги немов самі несли дівчину знайомою вулицею.

І ось перед нею вітрина крамниці. Але клітки на місці не було! Софія на мить зупинилася і перевела подих, намагаючись стримати хвилювання.

- Невже я не встигла?! - від цієї думки на душі стало тоскно.

Софія наблизилася до дверей і рішуче зайшла. Їй треба було негайно з’ясувати, що сталося.