Глава 17. Таверна “Морська зірка”

Софію розбудив стук дверей. Відкривши очі, вона зрозуміла, що то Рут уже кудись подалась.

Ранкове світло заповнило кімнату. Але дівчина не поспішала вставати. Сівши на ліжку, Софія намагалась усвідомити свій сон. У ньому вони з Артуром знову були разом… Почуття єдності з ним та водночас із Всесвітом у їхньому поцілунку були для неї надзвичайними.

Але наповнену світлом внутрішню тишу вже порушив потік думок:

- Чому ми такі близькі лише уві сні? Як би я хотіла бути й тепер поруч, щоб допомогти! Цікаво, цей сон знову один на двох?! Я так хочу в це вірити!

Та Софії потрібно було починати долати всі щоденні клопоти. І хоч спробувати скласти план дій: як продовжувати пошуки далі?

- Уві сні Артур згадав про архіпелаг Підкова Демона. Швидше за все він зараз знаходиться там!

Софія встала і дістала з шухляди сувій. Вона підійшла до столу і розгорнула його.

- Але як знайти те місце? - міркувала дівчина, розглядаючи карту.

Та раптом її зір зафіксував серед багатьох дрібних островів обриси невеликої підкови!

- Звісно! Мабуть, це і є архіпелаг Підкова Демона! Все це правда! І це вже факт, а не марення. Хоч зовні ми з Артуром тепер нарізно, але між нами таки існує внутрішній зв’язок!

Дівчині знову згадався погляд Артура, звук голосу, його дотик. Як би їй хотілося, щоб сон став реальністю!

- До занять ще купа часу. Я встигну знайти Стефана та Антонія в порту. Тепер я знаю, де шукати Артура. І вони обов’язково допоможуть мені його врятувати! Але спершу треба навідати звірятко!

Софія швидко зібралася, взяла сувій із картою та яблуко. Її погляд зупинився на мечі.

Дівчина вже звикла не розставатися з ним. Адже подарунок Артура був для неї цінним і не раз рятував у скрутних ситуаціях. Та дівчині довелось переконатися, що меч привертає до себе багато уваги та зайвих запитань.

- Заховаю його до слушної миті у шафі, - вирішила Софія.

Коли дівчина вийшла, то у коридорі, здаля, вона побачила Феліцію. Дівчина йшла перед нею з книгою у руці. Біля виходу Слім спинив її:

- Ти давно перечитувала правила?! Чому ти так довго не гасила свічку? Так пізно у гуртожитку ніде не повинно світитися. Вчора я лише постукав. Наступного разу напишу на тебе доповідну пану ректору.

- Пробачте. Я дотримуюсь правил. Але що робити, якщо слідувати всім заборонам одночасно просто неможливо?! - Софії здалося, що в розгубленому голосі дівчини прозвучав розпач. - Вчора таке сталося зі мною вперше. Тому що потрібно було сьогодні здати цей посібник. За правилами бібліотеки, його не можна було більше затримувати. Інакше б я ніяк не встигла!

- Правила бібліотеки - це не мої проблеми. Тут ти повинна дотримуватися правил гуртожитку. Чи пожежу мені тут надумала влаштувати?!

- Та ні. Пробачте.

- Йди, і не здумай більше порушувати.

Феліція вийшла.

- А ти добре затямила, коли повертатися?! - звернувся наглядач до Софії, яка саме підійшла ближче.

- Так, - стримано відповіла дівчина і швидше вийшла з приміщення.

Вона помітила, як Феліція зайшла в будівлю Академії.

- Отже, там і бібліотека є. Треба буде якось зайти й подивитися, що у ній цікавого, - подумала Софія, підходячи до брами.

За кілька хвилин вона вже була біля знайомої крамниці.

На вітрині так само стояла клітка з біленьким пухнастиком. На дверях крамниці була табличка “Відчинено”.

Софія зайшла всередину, і цього разу господар був на місці. Схоже, що він щось підраховував, схилившись над паперами. Інших відвідувачів наразі не було.

- Знову ти?! - піднявши на неї погляд, похмуро констатував товстун.

- Добрий день! Я прийшла перепитати про звірятко і підгодувати його, якщо дозволите, - відповіла Софія, показавши яблуко.

- Гм, підгодувати, кажеш? Ну що ж. Це можна.

Товстун взяв із рук дівчини яблуко. Чималий фрукт загубився у здорових долонях продавця. Здавалося, він ледь натиснув на нього - і яблуко зламалась навпіл. Товстун підійшов і, слідкуючи, щоб звірятко не вискочило, поклав у клітку шматок. Пухнастик відразу накинувся на яблуко. Взявши його у передні лапки, звірятко пожадливо почало їсти.

Дивлячись на білочку, дівчина помітила, що іншої їжі у клітці не було. Навіть натяку на якісь крихти.

- А що звірятко любить їсти? - запитала вона продавця.

- А хто його зна? Те, що давав, воно не їло, - недобре посміхнувшись, відповів чоловік. - Ну ось зараз яблуко поїсть. Сподіваюсь, це йому не зашкодить. Було б добре швидше продати цього ненажерливого гризуна і здихатися клопоту.

Втамувавши перший голод, пухнастик, як і вчора, сів і взявся передніми лапками за прути клітки. Здавалось, його благальний погляд, направлений на Софію, та схилена на бік голівка, були красномовніші за будь-які слова та прохання.

- Я куплю його у вас, - рішуче виголосила Софія.

- Справді?! - голос товстуна зазвучав ще привітніше. - Купляй! Подивись, яке воно миле!

Софія здивовано побачила, як на обличчі чоловіка розпливлася подоба привітної посмішки. Він раптово відчинив клітку і витяг звірятко. Воно від переляку у його руках зіщулилося у білий клубок.

Продавець посадив тваринку дівчині на плече. Білочка відразу видимо зраділа і пожвавлено розправила пухнастий хвостик. Софія радо погладила його.

- Скільки коштує звірятко?

- Та дрібницю. Це аби вже клопоту здихатися. Та й бачу, як тваринка тобі сподобалась. Всього… один золотий.

- Добре!

- Справді?! Вибач, що нагримав на тебе минулого разу. Нервова робота, сама розумієш. То по руках?

- Так. Але річ у тім, що у мене зараз немає грошей.

- Що??!! Ах ти…

Від його крику звірятко злякалося і застрибнуло на стелаж з речами. Опинившись там, білочка ненароком штовхнула одну зі статуеток. Та миттєво гепнулася на підлогу і розбилася на шматки.

- Та що ж це таке! Цей гризун мені зараз всю крамницю потрощить! - заволав товстун.